На старого накинулись інші пасажири, так що Студенту вже нічого було робити.
Наснились йому очі сусідки, яка допомагала на похоронах Вовка. Здавалося, що вони існували окремо від обличчя й тіла. Він цілував їх і відчував, що сусідка обіймає його.
Ага, сусідка! Старий це його обіймав. Та так наобіймався, що всі гроші поцупив.
Студент потім запитував у провідниці, коли той зійшов з поїзда. Та сказала, що старий мав квиток навіть далі тієї станції, куди їхав Студент, але серед ночі зійшов раніше, пояснивши, що має ще заїхати до доньки. Знаємо ми цю доньку!
Студент був злий сам на себе. Навіть грошей не вміє добре сховати від усілякого старого непотребу. Але найбільше боліло, що вкрали п'ятсот гривень, які дала йому мати Вовка. Сім'я жила бідно, і Студент відчував, що відривають від себе останнє. Довго не хотів брати, але мати Вовка таки вмовила його. А тепер ті гроші потрапили до злодійських рук.
25
Коли Родіонові сказали, що відчикрижать руку по самий лікоть, він хотів застрелитись. Мабуть, зробив би це, якби мав поруч зброю. В госпіталі пістолет не був передбачений за внутрішнім розпорядком.
Найбільше, що гнітило зараз Родіона, – це сором. Через свою дурість позбувся руки. Краще би вцілили в голову. Так би й казали, що вмер, визволяючи Україну. А тепер з ганьбою доведеться повертатися додому. Не знав, як подивиться в очі батькові, мамі, а особливо братові Костику. Він же мав йому показати приклад, а тут руки нема. Теж мені елітні війська.
Якось не йшло до голови, що їх добряче потріпав "Правий сектор". Командири недооцінили бандерівців. Мало не казали, що ми їх шапками закидаємо. Ага, закидали. Лише при Родіонові відвантажили сім "двохсотих". Звісно, в їхнього елітного підрозділу значно поріділи ряди. А скільки поранених. І таких як він, Родіон, який вже ніколи не зможе повернутися в Україну, щоби відомстити за своїх. Кому потрібний однорукий?
А як все гарно починалося. Коли дізнався, що вони в Україні, а не навчаннях у Росії, його душа співала. Здавалося, сповнилася віковічна мрія. Всі були впевнені, що максимум через три місяці будуть у Києві. Принаймні це їм втовкмачували в голову командири.
Вже в першому бою вбили двох їхніх і шістьох поранили. Загальна ейфорія різко спала. Але народжувалася натомість злість. Ми їм покажемо. Ми їх переб'ємо. Перемога буде за нами.
В тому, останньому для Родіона бою, спочатку все пішло ніби добре. Просунулися на декілька десятків метрів, не зустрівши звичного опору. Це й зіграло з ними рокову роль. Бандерівці просто заманили їх, оточили й розстрілювали, як кроликів. Лише бачив перед собою червоно-чорні прапори, а потім куля влучила в руку. Добре, що його підхопили хлопці, відтягнули з небезпечної зони, а то просто би стік кров'ю.
Родіон лежав з розплющеними очима. Ніяк не міг заснути. Дивився туди, де мала бути рука. Завтра виписують. Їде додому. Герой. Сраний герой. Хотілося плакати. Затиснув зубами подушку, щоби ніхто не почув його дикого рику, який виривався з грудей.
26
Мама Ореста Бориславського таки помітила, що зникають книги з бібліотеки покійного чоловіка. Вона упіймала на гарячому сина, який збирав до сумки чергову порцію.
Коли стала читати йому мораль, наштовхнулася на несподівану агресію з його боку. Орест Бориславський кричав на маму, стверджував, що має повне право на батькові книги і взагалі ця хата належить йому.
А потім узагалі завдав їй удару нижче поясу, нагадавши, що якби не мамин коханець, то тато, можливо, й досі би жив. Вона заніміла від цих слів, а він забрав книги і пішов.
По дорозі до Ярослава Івановича думав, що був несправедливим з мамою. Не вартувала вона отих його слів.
Зазвичай Ярослав Іванович давав йому за книги пляшку горілки і ще трохи грошей на закуску, а сьогодні обійшлося лише оковитою. Це обурило Ореста Бориславського. А Ярослав Іванович спокійно подивився йому в очі і сказав, що може і не брати книг у нього. Знав, куди мітить: клієнт уже не міг жити без алкоголю.
Коли Бориславський трохи заспокоївся, Ярослав Іванович єхидно запитав, чи братиме він черговий список книг. А коли той лише криво усміхнувся: мовляв, чи є в мене вибір? – дав йому наперед заготовлений папірець.
27
Студент швидко пройшов у туалет, лише скоса глянувши на тітку, яка сиділа при вході. Та побачила хлопчину у військовій формі й нічого йому не сказала. Зекономив дві гривні, яких і так не мав.
До першого автобуса в село було ще дві години. Тинявся по залізничному вокзалі туди-сюди. Якась тітка продавала пиріжки.
– Солдатику, хочеш свіжих пиріжків? – покликала до себе.
– Хочу, – сказав він сумно, – але грошей не маю.
Вона йому нічого не відповіла, а коли Студент став ходити перед нею взад-вперед, відразу змінила свій тон:
– Ану, йди звідси, а то поліцію покличу!
Студент не мав настрою, аби вести з нею роз'яснювально-виховну роботу. Стенув плечима і відійшов убік. Тітка час від часу зиркала на нього. От люди! Чи він напрошувався на її пиріжки? Сама ж запропонувала. Та й справді не мав грошей, щоб купити. Навіщо ж відразу поліцією страшити? Він що, злочинець? Ось із похорону бойового побратима їде.
Жалкував тепер, що у поїзді пригощав харчами всіх наліво й направо. Мати Вовка всього на дорогу дала. Тепер хоч би щось знадобилось. Зголоднів трохи. Нічого, потерпить, а там мама вдома нагодує.
28
Ліля лише дідові могла вилити свою кривду.
Генерал інфаркту уважно вислухав її розповідь і виніс вердикт:
– Ніякого аборту робити не будеш. Народиш мені правнука. А цього свого головного редактора пошли під три чорти.
Ліля гірко усміхнулась. Ось як, виявляється, все просто. А як послати коханого, якщо не посилається? Вона очікувала на будь-яку іншу реакцію з його боку, коли сказала про вагітність, лише не на таку. Звісно, було прикро, але після полону в Криму Ліля вже зовсім іншими очима дивилась на білий світ.
Вона твердо вирішила, що за будь-яких обставин народжуватиме дитинку – стане головний редактор її чоловіком чи ні. Звичайно, зараз навіть думки не допускала, що якимось чином може зірватись її весілля. Потім їй прийшло до голови, що коханий сказав про аборт навмання, не подумавши. Ось декілька днів Ліля не признаватиметься до нього, він скучить за нею, а тоді вона скаже йому, що не робитиме аборту, і він, звісно, погодиться з цим, та ще й попросить у неї вибачення.
Сама усміхнулася з власної наївності. Але зараз Лілі не хотілося думати про погане. Як добре, що в її лоні народжується дитинка. Все інше у порівнянні з цим є дріб'язковим.
29
Студент сидів на лаві усередині залізничного вокзалу і не знав як має вбити час.
Згадав про книжку, яку незадовго до загибелі подарував йому Вовк. Юрій Горліс-Горський. "Холодний Яр".
– На цій книжці покоління бандерівців виховувались, – сказав тоді Вовк. – І ти прочитай, щоби бовдуром не вмерти. Поки національної ідеї в життя не втілимо, України нам не бачити.
Ніби живий стояв Вовк перед ним і слова ці казав. Студент аж мусив очі заплющити від несподіванки. Коли розплющив, Вовка, звісно, не було.
Не пішов йому з першого разу "Холодний Яр". Він узагалі змалку не любив книжок читати. Ось техніка – це його. У школі мав схильність до точних наук, а від так званої гуманітарної сфери його нудило. Тому й пішов навчатися на фізико-математичний факультет, а не на філологічний чи історичний.
Двічі чи тричі починав читати "Холодний Яр" від самого початку, але його вистачало лише на декілька сторінок. Та що ж він за бовдур такий? Постановив собі читати потрошки, але щодня. Перед пам'яттю Вовка було соромно, що не може здолати якоїсь там книжки.
30
Відчувала свій гріх. Якби не той коханець, то й життя її чоловіка, а потім і Ореста пішло би, мабуть, по-іншому.
Але ж це був не коханець. Коханий. Єдине справжнє кохання в її житті. Запізніле. А тому найдорожче. Перше й останнє.
Вийшла заміж за свого чоловіка швидше з жалю. Він приїхав такий зболений із заслання. Вона захоплювалася його віршами. А він мав особливу довіру до неї. Читав вірші, які не показував іншим. Які не можна було показувати, бо посадять знову. Цінила цю довіру. А коли він несподівано її поцілував, подумала, що це кохання.
Розчарування прийшло пізніше, коли народилися син і донька. Захоплення чоловіком минуло саме по собі. Він пив. Волочився за жінками. І далі писав вірші, хоча в них вже не було того запалу, який подобався їй раніше. Видавали час від часу його збірки. Ретельно підбирав до них вірші, аби не засмутити цензора. Це його вислів. Але таки засмучував цензора. Той без пояснень знімав той чи інший вірш. Вдома чоловік кричав. Ніби сам до себе. Мовляв, чому зняли цей безневинний вірш? А все глухими ударами віддавало їй у серце. Ніби її в чомусь звинувачував.
Чоловік пив ще більше, коли поетична збірка таки виходила, а в ній були вірші про Леніна, Комуністичну партію, щасливе майбутнє – комунізм. За боротьбу з цим поневірявся по сталінських концтаборах, а тепер славив це.
Тоді в її житті пострічався він. Звичайний бухгалтер. Високий. Красивий. Чорні хвацькі вуса. Ямочка на підборідді. Захопив її з першого погляду. Ніби нічого особливого не казав, а вона закохалась, як дівчинка. А мала ж двох дорослих дітей, чоловіка. Яке там кохання? Але ж закохалась!
Звісно, довго таїти це не вдалося. Дізнався чоловік. Влаштував грандіозний скандал, що довелося піти до своїх батьків, взявши дітей. Чоловік геть чисто спився, від чого помер через рік.
А її кохання вмерло саме по собі. З'ясувалося, що красеня приставили до неї, аби дещо вивідати з минулого її чоловіка. Покористувався нею і викинув, коли стала непотрібною.
Тепер цілком погоджувалася з сином: якби не той коханець, чоловік, можливо, ще би трохи пожив. Але це був її гріх. Вона несла його з собою все життя. З цим і помре.
31
У спілкуванні між Христиною і Зоряном встановилася єдина форма звертання: мій коханий – моя кохана. Це не було штучним, як тоді, коли вона казала про Зенона "коханий чоловік", чи він, коли називав її "коханою дружиною", розмовляючи по скайпу з батьками. Оте "чоловік" і "дружина" ніби свідчили про не справжність слів "коханий" чи "кохана". Кохання як такого у первісному значенні між ними не було, а просто вживали його означення за інерцією.
Зовсім інше було із Зоряном, коли "кохана" їй чи "коханий" йому виглядало природним, йшло від самого серця, і вони нарешті відчули істинне значення цих слів.