Міський голова Дрогослава нічого тоді не відповів, маючи на увазі перевірити реакцію Дзвінки на його мовчання. І вона не нагадувала йому про свою пропозицію. Здавалося, що в їхніх стосунках нічого не змінилося. Чи, може, Дзвінка майстерно грала свою роль, намагаючись не втратити його, боячись, що без міського голови не розв'яже багатьох своїх проблем? Він часто картав себе за те, що завжди думає про людей гірше, ніж вони є насправді. Досвід переконував його, що так воно і є в абсолютній більшості випадків, хоча й бувають приємні несподіванки, коли усвідомлюєш, що помилявся. І Дзвінку він хотів бачити серед приємних несподіванок. Справді, чому б їй не бути з ним щирою і відвертою?
Лише коли йому зателефонував директор музею "Дрогославщина" і повідомив, що до нього підходила Дзвінка з пропозицією організувати виставку її картин, міського голову оповив сум. Таке рідко траплялося з ним. Це мало означати щось на кшталт сорому, хоча він не зізнавався в цьому навіть самому собі, а щоб показати це на людях – навіть мови не було. Йому стало соромно, що він так погано подумав про Дзвінку. Ось вона зрозуміла, що він не хоче допомогти їй у цьому і звернулася до директора музею. А той чекав вказівки, що має робити. І тут міський голова схитрував, як це робив завжди у подібних випадках. Сказав, що нехай визначаються самі. Якщо картини художниці мають вартість, то треба виставляти. Додав, що бачив деякі з них і не має нічого проти, якщо виставку відкриють у музеї "Дрогобиччина". Це щоб директор розумів, як має діяти.
І вже коли закінчив телефонну розмову, подумав, чого це йому зателефонували з музею. Ніколи раніше не радилися з міським головою, влаштовувати якусь виставку чи ні. У крайньому випадку могли просто запросити на відкриття, якщо мова йшла про щось значиме. Нарешті второпав, що це був натяк йому на те, що вони знають про його інтимні стосунки з Дзвінкою. Упродовж дня заперечував сам собі: мовляв, звідки хтось міг про це довідатись? А потім додумався до того, що треба зав'язувати з Дзвінкою, якщо хоче наступного року знову стати міським головою. Дрогослав – це велике село, де рано чи пізно стає відомо про все. Розумів, що, мабуть, вже не матиме такої коханки, яка задовольняла кожну клітиночку його тіла. Але треба йти на жертви. Наступного року йому стукне п'ятдесят. Треба вже думати про майбутнє. А секс – це минуле. Вже змирився з цією думкою, але зателефонувала Дзвінка і запропонувала зустрітись. Навіть не вагався. Домовились, коли і де. Минуле ще міцно тримало його за одне місце.
21
До 65-річчя, яке має виповнитися 22 квітня 2014 року, ще є трохи часу, але Іван Романович Леньків обдумує своє життя-буття. "Дрогославською зорею" він керує з 30 жовтня 1984 року. Нинішній міський голова має намір припинити його тридцятирічну монополію.
Леньківа хотіли вигнати на пенсію ще в 2010 році, коли до влади прийшов нинішній міський голова. Але статут газети був складений таким чином, що спочатку потрібне було рішення трудового колективу і його згода на відставку головного редактора, а вже потім сесія Дрогославської міської ради мала за це проголосувати. Багато хто всередині редакції був незадоволений політикою Івана Романовича, але також не хотів різких змін, бо ще не знати, що заспіває новий керівник. До того ж, не було заміни Леньківу. Він спеціально не виховував кадрів, чоловіки поволі спивались у редакції, а жінки здебільшого виконували технічну роботу. Люди з інших видань не хотіли йти в газету, розуміючи, що там нездорова ситуація в колективі, де постійно між собою гризуться, та й з фінансами не все гаразд.
Головний редактор відчув, що над ним зависає загроза звільнення, але якщо після шістдесяти років втримався і його не вигнали на пенсію, то треба воювати й далі. У своїх статтях він почав лестити міському голові, розуміючи, що іншого виходу нема. Так він робив завжди, коли хотів задобрити перших керівників міста. Спрацювало й цього разу. Міський голова був задоволений тим, як "Дрогославська зоря" висвітлює його діяльність. На три роки Леньків купив собі спокій.
Проблеми почались у вересні 2013 року, коли він змушений був влаштувати в редакції племінника народного депутата України по їхньому округові. Було зрозуміло, що йому готують заміну, але в тій ситуації він не міг нічого зробити, аби позбутися цього чоловіка. Племінник був нікудишнім журналістом, писав з помилками, але амбіції в нього аж зашкалювали.
Відчувалося, що народний депутат України тисне на міського голову, аби племінник очолив газету. Зрештою, в ратуші визріла думка, що Леньківа треба міняти. Той це зрозумів і почав у своїх статтях критикувати міського голову і його команду. Однак протримався неповний місяць, бо ратуша банально перестала фінансувати газету. Навіть ті, хто був за Леньківа у "Дрогославській зорі", почали вимагати грошей, а якщо їх не буде, то обіцяли проголосувати проти головного редактора на зборах трудового колективу. Правда, не було відомо, коли ці збори відбудуться і чи відбудуться взагалі, але все ж загроза була реальною.
Все йшло до того, що Леньківа знімуть, але у листопаді почалися відомі події, головний редактор до кожного номеру газети готував патріотичну статтю, народний депутат України не вилізав із Києва, а ратуша не хотіла прискорювати хід подій з відставкою Івана Романовича.
І ось напередодні його 65-річчя почався новий наступ. Міський голова прямо сказав на апаратній понеділковій нараді, що нехай Леньків святкує свій день народження – і його почесно відпровадять на пенсію. Іван Романович і тут не став панікувати, а заручився підтримкою впливових людей в обласному центрі й Києві, які стали телефонними дзвінками бомбардувати міського голову, аби залишив на роботі талановитого журналіста, як вони, за намовою самого ж Леньківа, незмінно його називали.
Втім, Іван Романович прекрасно розумів, що довго таке протистояння тривати не може, бо зараз час працює проти нього, і можна багато втратити, а не набути. В результаті йому довелося пристати на розумний, як видавалося в ратуші, компроміс: Леньків іде з газети не після свого 65-річчя, як планувалося раніше, а після 30 жовтня, коли виповниться тридцять років його керівництва газетою. У ратуші погодилися потерпіти цього чоловіка ще півроку.
Проте в Леньківа був хитрий задум. До 65-річчя йому мали присвоїти звання Заслуженого журналіста України. Всі потрібні люди підмащені. І хоча стратився добряче, але воно того вартує. Коли ж керівництво газети передадуть племінникові народного депутата України, мав намір працювати на посаді першого заступника головного редактора. З потрібними людьми вже домовлено, і так просто не можна буде спекатися Заслуженого журналіста України. В кінцевому результаті це мало означати, що він фактично продовжуватиме гнути свою лінію в інформаційному просторі Дрогославщини.
Однак хитромудрий план Леньківа почав давати збої. З Києва йому зателефонували і сказали, що до 65-річчя не вдасться стати Заслуженим журналістом України, бо до Національної спілки журналістів прийшли якісь компрометуючі матеріали на нього. Це був як грім серед ясного неба, хоча вже до вечора Іван Романович почав здогадуватися, звідки ростуть ноги. Київський чоловічок сказав, що, може, звання присудять 6 червня, на День української журналістики. Але Леньків уже знав, що коли хтось вживає це слово – "може", – то жаданого не дочекаєшся. І все ж він, програвши битву, не збирався здаватись у цій війні. Втім, якби в нього запитали, проти кого воює, не зміг би чітко й прозоро сформулювати свою відповідь.
22
Генералові інфаркту вже давно зрозуміло, що відбувається в Україні. Він тільки здивований тим, що таких очевидних речей не бачать Барак Обама й Олександр Турчинов. У його очах саме вони винні в нинішній ситуації. Замість рішучих дій – пустопорожні слова з їхніх вуст.
Не треба бути аналітиком, щоби зрозуміти, що Росія нарощує свою присутність в Україні. Сама Україна не може чи не хоче адекватно відповісти. А США чогось вичікують задля примарних геополітичних переваг у майбутньому.
Для генерала інфаркту факти нанизуються, мов шматки м'яса на шампур для шашлику. Факти смажені й очевидні, аби не можна було зрозуміти, до чого все йде.
Уранці 12 квітня 2014 року захоплено приміщення міліції у Слов'янську Донецької області. На відео, викладене в Інтернеті, помітили тих же людей, які подібним чином діяли в Криму, – із когорти сумнозвісних "зелених чоловічків".
Над міською радою Краматорська замайорів червоно-синьо-чорний прапор, який ідентифікують з Донецькою Народною Республікою.
13 квітня в Україні оголошують антитерористичну операцію.
У Краматорську місцеві мешканці блокують колону української військової техніки. Вояки здають бронетехніку.
У Слов'янську бойовики захоплюють телевежу, вимикають мовлення українських телеканалів, залишаючи лише російське телебачення.
Міністр закордонних справ Росії Лавров публічно закликає звільнити захоплені адміністративні будівлі й здати зброю. Тверезі люди не вірять у цю комедію. Потім з'ясовується, що він мав на увазі роззброїти "Правий сектор" і звільнити приміщення Київської міської державної адміністрації. Бойовиків і російських спецпризначенців, які орудують на Донбасі, це не стосується.
Декілька разів повторюють інформацію про Володимира Рибака, депутата Горлівської міської ради. Він намагався зняти прапор ДНР з будівлі міськради. Потім його тіло з розпоротим животом і слідами катувань знайшли у річці.
На розтрощеному блокпосту сепаратистів біля Слов'янська знаходять "візитки Яроша", які дивним чином не згоріли.
У Крим не пустили лідера кримських татар Мустафу Джемілєва.
Депутати Донецької міської ради вимагають вивести українські війська з області.
Президент США Барак Обама заявив, що йому абсолютно ясно, що Росія порушує територіальну цілісність і суверенітет України.
Президент Польщі Броніслав Коморовський заявляє, що Україна в жодному разі не повинна погоджуватися з пропозицією Росії щодо федералізації держави.
Українські силовики не змогли увійти у Слов'янськ і змушені його заблокувати. Потім з'ясовується, що бойовики мають свої лазівки, аби виходити із міста і входити туди.
Встановлюють ім'я керівника терористів Слов'янська.