А професор з Фогельшею встигли втекти, на превеликий жаль, і, кажуть, вони тепер в англо-американській зоні в притулку для дітей. Я і сестра Софія повернулися до дітей. Наші військові нам усе постачали, але ми мріяли швидше повернутися додому. Вже наші увійшли в Берлін, і ми плакали разом з усіма чесними людьми світу від радості, що закінчилася війна.
І я не витримала і написала лист в Москву, в самий Кремль. Адже ми були при радянських дітях, і куди ж ще могли ми написати про цих радянських малят. А вони вже виросли за цей час! І от нас і повернули додому, у цей самий будинок, що звався колись "Дитинка Єзус". І сестра Софія зі мною. Вона слухає у нас лекції з охматдиту і ніколи навіть не загляне до монастиря. І вона цілком за нас. Зараз вона чергує в ізоляторі коло хворих.
Діти, звичайно, міняються. Іноді аж дивно. Коло віконечка спав ще недавно хлопець, дуже хороший хлопець, його усиновив один відповідальний працівник. Я підходжу до ліжечка хлопчика і вже ніби бачу перед собою його сині оченята,— коли ж там чорнява дівчинка лежить і на мене дивиться. Діти завжди діти...
...А от дочки моєї Дарочки вже нема і ніколи не буде...
* * *
Після тієї розмови Сашині думки весь час поверталися до "Дитинки Єзус".
Меласі Яремівні і сестрі Софії вона довіряла більше, ніж іншим, хоча поки що в їхній роботі було багато неприйнятного і його треба було з корінням вирвати.
Вражало, що до деяких хоппертівських тверджень вони все ж таки ставилися, як до справжніх наукових. Невже, знаючи всі його злочини, можна було ставитися до нього, як до наукової сили?
Це було безглузде схиляння перед його "закордонною" освітою, хоча ця освіта походила з кабінетів тих учених, які педагогічно спокійно винаходили нові й нові засоби швидкого умертвіння тисяч людей.
Саша згадувала і блідла — гори жіночого волосся в Освєнцімі, розфасовані за розміром олівці, розфасовані за розміром черевики. Усе педантично складено. Купа олівців зовсім крихітних. Купа більших. Купа половинок. Купа ледь початих. Всі ті олівці, якими, може, намагалися написати спалені в освєнцімських печах останні в житті слова. Ці олівці спокійно витягли з закривавленого одягу і розклали педантично по порядку.
Страшно подумати, що така педантичність у роботі Хопперта, замаскована "науковими експериментами", в свій час створювала йому авторитет серед деяких жінок "Дитинки Єзус". Їм здавалося: гадючі очі Хопперта — це одне, а його науковий досвід — зовсім інше. Треба влити туди таких радянських людей, які б тактовно, непомітно допомогли б їм перебудувати роботу, використавши хороші риси в роботі Меласі Яремівни, Софії і їхніх помічників.
Ніякі сили не могли порушити режиму, запропонованого нею, Сашею, всім дитячим яслам і який для Меласі Яремівни став абсолютним законом. Але треба було створити інший тон у цій установі, від якої віяло сумною, безнадійною лікарнею, а не радісним будинком для малят, де вони роблять свої перші кроки, вимовляють тоненькими голосками свої перші слова. Саша по пам'яті перебирала всіх знайомих їй лікарів і раптом засміялася.
— Мамо, чого ти? — спитала Яринка.
— Знаєш, кого я надумала сюди перевести? Руду Надійку!
— Надійку? — перепитала здивовано дочка.
— Так, саме її.
Саме тут, в колишній "Дитинці Єзус", їй згодиться шумна, химерна Надійка, за одну рису якої нею завжди дорожили на роботі: вона пристрасно, "божевільно" любила дітей.
Це була якась одчайдушна любов матері, яка відчуває всім своїм єством, коли дитині погано, коли їй щось болить, яка могла ночами просиджувати над хворою дитинкою. Вона танцювала і співала, коли дитина видужувала, вона переживала першу усмішку, перший зубик, перше слово кожного малятка, як свого власного, сповіщала про це всім у будинку, сама сяяла і раділа.
Це в ній було несподіване для всіх товаришок, з якими вона вчилася і які звикли в ній бачити лише дуже гарну, досить легковажну, сумбурну жінку. Колись вона вчилася співати в консерваторії, але рано вийшла заміж і покинула вчитися. Усе було тепер для чоловіка і для сина, і раптом, коли Петрикові йшов уже сьомий рік, чоловік покинув її. Це було несподіваним ударом. Вона лишилася з дитиною на руках без спеціальності, без кваліфікації. Двоюрідна сестра Галинка і Саша — її ровесниці вже давно самостійно працювали і перегнали її в усьому, вони радили знову поступити в консерваторію, працювати в хорі. Але Надійка пішла вчитися до Медінституту на педіатричний факультет. Вона була здібна, але вчилася посередньо. Їй ніби завжди було ніколи.
Навіть Саша не розуміла її і, з деяким острахом підписуючи перше призначення Надійки лікарем у ясла, казала їй повчально:
— Дивись, Надійко, не підведи мене!
Але Надя знала, чому вона вступила саме на педіатричний.
Уся її нестримна, палка натура виявилася раптом у ставленні до дітей так щиро і буйно, що мимоволі полонила всіх, захоплювала, заражала. Одразу ж у тих яслах запанувала непідробна сімейна атмосфера, як у щасливій родині, коли з'являється бажана, жадана дитина. У Надії не було улюбленців. У кожній дитині вона знаходила якісь надзвичайні риси і з першого ж дня знайомства з новенькою вже не могла її ні з ким сплутати. Увечері, навіть не в своє чергування, вона кілька разів обходила дитячі ліжка, поправляла подушки, ковдрочки, корчила кумедні гримаси, показуючи, як сплять Оленка, Оксанка, Вовка, Юрко.
І Галина, і Саша, хоча були далеко одна від одної під час війни, обидві однаково з острахом подумали про Надію, коли дізналися, що вона нікуди не виїздила.
Що з нею? Як вона?
Та про Надію ніхто не міг би сказати й півслова поганого. Змарніла, запнута в стару драну хустину, вона коли й виходила з будинку, то тільки нишком, намагаючися пройти непомітно.
В її паспорті не було німецького штампа. Вона паспорт "загубила" і знайшла в перший день звільнення. Ніколи вона не згадувала, а про це розповіли дитбудинківські няні, як вона сховала і виходила пораненого червоноармійця і допомогла йому втекти.
Вона працювала лікарем в будинку для малят фактично завідувачкою.
Кому потрібні були ці малята під час окупації? Вони мерли від пошесті, від холоду, від голоду, і Надія кидалася на неймовірні витівки, щоб урятувати їх. Вона була одчайдушна і смілива, бо на себе махнула рукою.
Одного разу, вже біля одинадцятої ночі, коли надворі йшов дощ, вона, захекана, збуджена, постукала у вікно чергової, яке виходило в сад.
— Відчиніть двері на кухню, обидві половинки. Я дітям корову привела.
Надіє Петрівно, що ви? Як? Де взяли?
— Швидше, швидше, потім розповім!.. Маню! Маню! — тихо звернулася вона до корови. — Ходімо, Манечко!
Корова покірно йшла за нею, поглядаючи великими, сумними і лагідними, як у всіх корів, очима.
— Її тут не можна лишати, її треба в кімнату на третьому поверсі... в ізолятор... А ізолятор ми перенесемо в інше місце.
— Надіє Петрівно, та як же корову на третьому поверсі? Ми її можемо в дровнику влаштувати.
— Аякже! Щоб причепилися, де я її взяла!.. За це ж розстріляти ще можуть.
— А де ж ви її взяли?
— Це корова фашистська... отих чортів, що за рогом живуть. Вона в садку там паслася щодня... Тим пикам проклятим щодня молоко носять, а наші діти з голоду вмирають. Хай їм буде!
— А як знайдуть?
— Де? В ізоляторі, на третьому поверсі? Дощ сліди позмиває, ач як періщить... Треба скрізь соломи підіслати... І хліба дайте... Хоч трохи є? Посипте сіллю, поманіть, ну, швидше, швидше. Поки вона сама отямиться — ми її втягнемо.
Це була одна з божевільних Надійчиних витівок.
Але Маня таки йшла, озираючися своїми великими очима.
— От корова, і не повернеться! Йди, йди, Манечко! — сміялася збуджено Надійка. — Знаєте, це мені нагадує казку Андерсена. Пам'ятаєте, як корову на горище тягли, щоб нагодувати хлібом з сіллю. Ну, що ж, довелося і нам такими дурними стати. Соромно, а нічого не поробиш.
Надія не могла дочекатися ранку.
— Її треба подоїти одразу, Ганно Тимофіївно, подоїть її швидше, — благала вона, — я не вмію, вона мене обов'язково брикне, я боюся.
— Що ви, Надіє Петрівно, ну хто ж таки корів уночі доїть? — докірливо мовила стара няня Ганна Тимофіївна.
— А у кого вони на третьому поверсі в ізоляторі мешкають? Хіба тепер є якісь правила життя?
Все ж таки Надю вмовили чекати ранку. Яка це була радість! Вранці кожне з дітей одержало по півпляшечки молока!
— Ви побачите, ви побачите, — переможно сяяла Надя. — Вони у нас очуняють на цьому молоці. І наші швидко повернуться.
Так корова і пробула в ізоляторі дитбудинку майже два місяці, поки місто не визволили наші.
Отака була руда Надійка, яку Саша вирішила перевести до себе.
"Так, — подумала вона, — в будинку № 1, в цій самій "Дитинці Єзус", не вистачає живого ферменту, дріжджів, бадьорого тону, — спробуємо туди перевести нашу руду співуху, вона ж благала перевести її в це місто, бо її син Петрик служить в Армії і їй хочеться бути коло мене".
Саша з нею часто говорила навіть суворо, але Саші дозволялося все. І тепер Надія вислухала, як школярка, всі накази і настанови Саші щодо будинку № 1.
— Сашо, ти будеш задоволена мною, — сказала вона. — Я буду дисциплінована і витримана, як належить твоїй учениці.
За тиждень, коли Саша підходила до "Дитинки Єзус", вона мимоволі засміялася.
За півквартала лунав дзвінкий високий, "рудий", як сміялися колись подруги, голос Надійки, і Саша розібрала давно знайомі слова;
В'ється стежка, в'ється стежка То полога, то крута.
Надійка любила старі українські пісні, сентиментальні романси і все співала майже на один мотив.
Потім залунав сміх, якась голосна швидка розмова. Двері відчинила Мелася Яремівна. Вона ще не встигла досміятися і одразу пояснила:
— Надія Петрівна з "повзунками" у саду гуляють.
У саду на сонячній полянці були зроблені манежики. Там борсалися повзунки. На полянку були винесені й ліжечка, і в них, розкинувшися, лежали "груднячки" — одні зосереджено засунувши ніжки в рот, інші здивовано розглядаючи свої пальчата на всіх чотирьох лапах, треті просто дригали ніжками і блаженно всміхалися. А Надійка носилася між цими ліжками, поправляла, бавилася і, перекручуючи слова, виспівувала:
Вам у дар подарували Землю з небом і водою!..
Мелася Яремівна склала руки На животі і з блаженним виглядом промовила:
— Справді, ніби подарували...
* * *
Ні, вона таки зробила вірно, Олександра Самійлівна.