Та трудолюбцям це без діла, а дівчатка зацікавились — зелене шовкове, якогось мудрованого крою, начебто й обтягає всю постать, але з шлейфом, і невідомо де починаються, де кінчаються хвилями рукави, але головне — прикрашене білим хутром, і ці хвилясті рукави, і з коміра аж до низу, і щось на спині — ні, нічого не добереш! Навіщо на платті хутро?
— Тобі подобається? — питає Галинка. Вона боїться пошитися в дурні — може, тепер така мода? Мама любить модні плаття, але такого дівчинка ще не бачила, навіть у Горсальки в модних журналах, коли супроводила маму. Хай спочатку Жечка висловить свою думку.
— Ні, зовсім не подобається, — презирливо каже Жечка. — Навіщо тоді шуба, коли хутро на платті? А в самому платті однаково холодно. Краще вже боа, як у тьоті Літи.
— Звичайно, краще, — підтримує Галинка і одверто каже: — Мама куди красивіша за неї.
— Зрівняла! — знизує плечима Жечка. — У Трудолюбії всі кажуть — красивішої від тьоті Літи ще ніхто не бачив.
— Аякже, та про це всі знають не тільки в Трудолюбії! Скрізь, у всій Полтаві знають! — категорично виносить присуд Митько.
Вечір починається. Гості вмостилися за столом, а дівчатка, чи не дужче, ніж учителька, хвилюються за кожен номер.
Та все йде добре. Гості п’ють і їдять, а хлопці перед ними декламують і співають. Каленик і Стьопа виконали під фізгармонію, яку для такого випадку дав регент і сам акомпонує, "Ночевала тучка золотая". Вася Тихий прочитав "Моление о чаше", за що його підкликав до себе Неофіт і поблагословив окремо. Літа Миколаївна багатозначно підморгнула кумоньці Параскеві Федорівні, і та радісно закивала головою і піднесла хусточку до очей. Чудово проходить "Полтава", слухають розлучено "Тяжелое детство мне пало на долю". Губернаторша весь час підносить до очей лорнет і, жуючи шоколадні цукерки, милостиво всміхається виконавцям. Тиміш виступає з патріотичним віршем, вирізаним з газети, "Сестра героя", а написала його княжна Гудим-Левкович, підстаркувата дівчина, яка сидить перед губернаторшею. Вона страшенно задоволена, що її вірш декламують.
Літа Миколаївна дуже хвилюється за "Суд Міноса" — тут виступає багато.
"Не сплутайте, як стати, Павлуша за Ільком, Ілько за Васею малим, — шепоче вона, — як хто забуде слова, ти, Данько, підкажи, і дивіться на гостей, а не собі під ніс".
Але вони вивчили все на зубок, репетирували сто разів і виступають з точними акцентами і жестами.
Гості сміються, а коли кругловидий, завжди ніби здивований Павлушка проказав:
Я смиренная корова,
Нрава я била простого,
Грех мой, право, невелик:
Ободрал меня мясник, —
— директор аж голосно зареготав.
Зараз "гвоздь программм" — "Вовк та Ягня", але за цей номер Літа Миколаївна більше спокійна, що не зіб’ються, це ж її кращі актори! Все йде прекрасно. Неофіт з усмішкою нагинається до протоієрея, а губернаторша шепоче княжні Гудим-Левкович:
— Je ne comprends pas. — Але це дуже смішно.
Митько аж гримить, входячи в свою роль.
Нащо де ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за цюю шкоду,
Ти знаєш, що зроблю?
Як муху, задавлю!
Літа Миколаївна і Параскева Федорівна задоволено пересміюються.
— Ну, просто тобі як у театрі, — шепоче Параскева Федорівна.
— Ні, паночку, водички я не сколотив, — бринить жалісний голосок Каленичка, і яка в нього чудова мордочка в цей час. Він хитрючка, помічає, що губернаторша наводить на нього лорнет, і сам дивиться на неї такими зворушливими блакитними очицями. — А хоч би й пив, — пояснює він, розводячи руками, — то шкоди в тім немає, бо я стою зовсім не там, де треба пити вам. Та ще й вода від вас сюди збігає, — показує він.
Але тут Дмитро розлючується:
— Так, значить, я брешу?
Боря, тримаючи складені руки на животі, завершує страшну зустріч:
— І Вовк Ягнятко задушив.
Він дивиться, як вчила Літа Миколаївна, "не собі під ніс", а на гостей, а прямо перед ним, проти нього, за столом посередині, сидить, як кістяк виснажений і непорушний, попечитель, поряд з ним ліворуч випещений їхній "пан" у чорному фраці і білосніжній манишці.
В голосі Бориса тремтять просто трагічні ноти:
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
і побивається, як рибонька об лід.
Він вовк, він пан... йому не слід...
Архієрей і попи трусять, сміючись, бородами, Неофіт своєю чорнявою, адже йому ще й сорока нема, протоієрей вже сивою. Губернаторша і Гудим-Левкович милостиво всміхаються. Попечитель піджимає сухі губи, і щоки — бурди, ну, слово честі, як у бульдога, що звисали на крохмальну манишку, зараз підсмикуються вгору, — він щось каже "панові", але не дібрати що.
Далі ще співає хор, регент так старається, вигинається, наче ось-ось переломиться.
Все проходить гаразд.
Проводжаючи почесних гостей, Літа Миколаївна встигає розповісти губернаторші, які здібні хлопці і як багатьом слід далі вчитися, а коли треба, вони можуть завжди на якомусь благодійному концерті виступити.
Неофіт зворушений. Йому здається, що "Моление о чаше" і хорові співи Літа Миколаївна приготувала для нього. Він ласкаво благословляє її і, здається, єдиний з гостей дякує. Решта виливала свої задоволення перед "паном".
Архієрей каже:
— Спасибі за кожного з малих сих, перед богом на тім світі все вам зарахується, вельмишановна Єлизавето Миколаївно.
Літа рада хоч цій майбутній небесній нагороді. Гості роз’їхалися. Щасливі трудолюбці одержали мішечки з ласощами, випили тут же чаю і тепер без панів танцюють. Літа Миколаївна влаштовує танок навколо ялинки, захоплюючи в нього всіх, хто під час концерту скромно примостився десь позаду, тулився коло дверей, тут і пекарі-майстри з дружинами. Почали співати улюблені пісні, які співають завжди в різних прогулянках на Ворсклу, у монастирський ліс. Це, звичайно, "Садок вишневий коло хати", "Реве та стогне Дніпр широкий". Раптом в якусь мить високий жіночий голос задерикувато, жартівливо: "Занадився журавель, журавель, до бабиних конопель, конопель" — і всі здивовано побачили, що це завела Параскева Федорівна, всі весело підхоплюють: "Такий-сякий журавель, журавель!"
Оце вже було справжнє свято, і гопачка хлопці навприсядки танцювали, і всі співали, і жартували.
Другого дня, коли на годину відтягли побудку і сніданок, чогось вранці "пан" переказав через хлопців, які носили йому до сніданку ще гарячі булочки, щоб негайно послали до Літи Миколаївни і щоб та негайно з’явилась до нього. На Різницькій теж цього дня діти і Літа Миколаївна встали пізніше, і тепер снідали всі. В їдальні Літа Миколаївна весело розповідала Олексію Івановичу, бабусі і Олесику, як добре пройшла ялинка, коли тут прибігли Митько і Вася Тихий.
— Літо Миколаївно, "пан" кличуть! Переказав, щоб негайно прийшли до нього!
— О боже, і спочити не дасть! — мовила вона, але швидко накинула шубку, шапочку і побігла.
Вдома більше обурилися, ніж занепокоїлися. Хіба "пан" не знав, скільки часу без перепочинку вона працювала перед святом? А Митько занепокоївся, бо хлопці, які носили булки, сказали йому, що "пан" дуже сердитий. Він хотів бігти за Літою Миколаївною, але та кинула похапцем:
— Чекай мене тут, може, потрібний будеш, посидь у дідуся Івася, він там сумує сам, а ти, Васюк, біжи до Трудолюбія, ти ж черговий сьогодні, може, що не в порядку після вчорашнього?
Митько подався у флігельок до свого давнього старого друга, з яким те перше літо, коли потрапив у місто, спав у курені. Тепер, коли прибігав на Різницьку, старався хоч на хвилинку забігти до. старенького, який дуже сумував без своєї "старої", і завжди любив хоч чимось почастувати "своїх" хлопців — Левка, який був уже офіцером і жив не в Полтаві, і цього Митька. Зараз з ним жив Толя — теж "безбатченко", хоча і батько, і мати були в нього, та були розлучені, жили не в Полтаві, в різних містах. Толя вчився в реальному.
Улюблениця "Мануша" — Галинка, та найчастіше з онуків забігала до нього, хоч тепер і ненадовго, вже не заплітала бороди в кіску, але приносила читати історичні повісті, які сама дуже полюбляла, і потім розмовляли про них. Крім того, вона стала довіреною сердечних таємниць Толі і свято їх берегла.
Зараз Митько почав розповідати дідусеві про свято, але сам усе поглядав у вікно, чи не вертається Літа Миколаївна. Вже, мабуть, година минула, коли майнула її постать.
— Дідусю, я піду, вже Літа Миколаївна повернулася. Спасибі вам за чай, варення таке смачне.
— Манущине улюблене, кружовникове, ох, — зітхнув, — ще стара варила. Ти приходь, Митю, приходь. Левко, пройдисвіт, має незабаром бути, зайде, звичайно. Ох, повиростали вже, повиростали, розлітаються... Стара правду казала — "архіплут", у офіцери вибився.
— Та він тепер зі мною і не заговорить!
-— Заговорить, заговорить, — кректав дідусь, виряджаючи Митька до дверей. — Я все бачу, то всі гадають: старий нічого не розуміє, а я наскрізь бачу, кого до чого тягне. Офіцер... от архіплут, все смішки та жарти, а сам свою думку думає. Він такий, що не за водою плив, а проти води — я бачу. — Він зітхнув, але без докору Левкові, і Митько не міг зрозуміти, вирішив: старі завжди плетуть, з своїми думками розмовляють, зараз Митькові не до Левка — от що там у "пана" трапилось?
Він ніколи не бачив такою свою вчительку. Схвильована, червона пройшла в спальню з бабусею, за ними прошмигнула Галинка, Олексій Іванович вже пішов у свою редакцію.
Літа Миколаївна плакала... Митько, зупинившись у їдальні, чув це. Вона плакала голосно, як дитина, і він не міг, не міг піти звідси і, звичайно, не міг зайти у спальню, він як прикипів на місці. Та на нього ніхто не звертав уваги.
— Він кричав на мене! — крізь сльози казала вона бабусі. — Він кричав, що я гадюченят виховую, що вони дивляться йому в очі і кажуть, що він вовк. Ха-ха-ха, — раптом розсміялася вона голосно так щиро, нестримно, як тільки вона вміла сміятись. — І-діо-ти! Попечитель вирішив, що це на нього нарочито написали, а "пан" — що на нього. Пам’ятаєте, там у кінці: "Він вовк, він пан", — що це я навмисне таку байку дала вивчити, може, й замовила написати комусь із тутешніх писак. А я й гадки не мала. Я хотіла хлопців розважити рідною мовою, там так дотепно все! О, мерзотники! Просто йолопи царя небесного! Він каже: ви втлумачуєте дітям, що я вовк, і вони кажуть мені просто в очі.