Нахмурився:
— Кінчати треба, тов. Нагнибідо! Поліз до свого мішка за наганом.
— Таке то, Семене Дем'яновичу... Довоювався!.. Сам собі артилерія, сам собі піхота й кбмандарм... Хм... Два набої — не рахую... П'ять набоїв — п'ять ворогів: Нагнибіда промаху не дає... Хе — хе!.. Це вже не так погано, їдять його мухи з комарами!.. Два набої не рахую: один Гаврикові, другий собі. Так то, браток! Я сказав: живого не покину на поталу...
— П-и-т-и...
Мотнувся до хворого, підвів обережно й напоїв, зробивши веселе обличчя.
— Хе-хе... Живемо, Гаврику! На краще пішло!
— А чо — го. . в кім — на — ті... по — рож — ньо ?
— Вилікувалися всі, Гаврику І.. За нами черга.
— І стрі — ля — ють... Чого там... стрі...ля.. ють ?
— А то брат... демонстрація!.. Перемога на фронті..* Наша берьот, багнет їм у пузо!.. Ти лежи — лежи собі, я тут ось, біля віконечка... Ми ще повоюємо, їдять його мухи з комарами І
По кількох хвилинах хворий, у нестямі, знов забурмотів якусь нісенітницю. Нагнибіда витяг нагана.
— Так то, браток!.. "Ето будет последней і решитель-ний бой.
АлЬ раптом блиснула шалена, неймовірна думка... Револьвер — до кишені! Револьвер — це на останній випадок. А поки що...
Виміняв собі Нагнибіда в товаришів кріпеньку, хвацьку шинелю з убитого під Тихоріцькою корнета дроздовського кінного полку. Швидко витяг її й покрив нею Рогожіна, погонами наверх. Пильно оглянув свої й Гаврикові кишені й речі, порвав усякі папірці й напружено уп'явся слухом і нервами в уличний гамір.
Ідуть!.. ^^^к^^
У насторожену тишу покинутого будинка владно вдерлися нахабне хрьопання дверей, тупіт ніг, коротка лайка й перший постріл. За хвилину коридорами й кімнатами попливли хижі ви* гуки, гострі зойки й несамовите верещання. Тупотіли ноги, лунали постріли, гупали живі мученики з вікон і східців, робив своє діло багнет. Нагнибіда зціпив зуби... Ах швидше, швидше! Коли вже треба й цю чашу мук випити до кінця, нехай хвилина стане за мить! Ідуть!..
Він зібрав усю силу волі й з радісними вигуками кинувся на зустріч кільком денікінцям;
— Братишечки!.. Голубчики!.. Давно вже ждемо!.. Ваше високоблагородіє!.. Спасіть господина корнета!
Високий штабе — капітан із характерним довгообразим, ще-лепатим обличчям, засапаний і розбурханий попередньою роботою, спинився з наганом у руці.
— Якого-такого корнета? Ти хто такий?
— Та от... корнет кінного полку генерала Дроздовського Рогожін. Під Тихоріцькою нас захопили... Хотіли розстріляти, багнет їм у пузо, та хтось упізнав... На допрос узяли. . А тут хвороба.
— Що ти брешеш? Який там Рогожін? Звідки?
— Ніяк ніт, ваше високоблагородіє! Не брешу! Господин корнет раніше були хорунжим в адьютантах у військового отамана Караулова. Потім, коли значить, Караулову й Медяникові вийшло царство небесне, вони втекли до Даґестану, до полковника Бічерахова. Ну, їм там не поправилося. Почувши про його високопревосходительство генерала Денікіна, вони значить, сюди. І попали в дроздовський полк.
— Постой... А тк ж як?
— І я з ними... Однієї станиці, вашскобродіє... Щед-ринської станиці. От хрест мене побий, не брешу! Тут ось і вартові стояли при дверях, багнет їм у пузо... Стерегли, значить, коли господин хорунжий... господин корнет опам'ятаються.
— Хм... А хто у вас командир у полку?
— Не можу знати, вашскобродіє... Потому, як ми тільки поступили, а тут у мене ота... як її? французинка,багнет ій
у пузо...
— Яка французинка?
— Хвороба значить, така французька. Лікар казали. Жар і без пам'яті. От і в господина корнета тепер...
Офіцер несамохіть усміхнувся:
— Може еспанка ?
— Так точно — еспанка!.. Винуватий, вашскобродіє, переплутав! Знаю тільки, що якась антанта, багнет їй у пузо!
— Ну так от що... Ти тут дивись за своїм корнетом 9 а ми перевіримо. А покищо внизу вартового поставимо. Там видно буде.
— Щиро дякую, вашскобродіє! Ви тільки запитайте в штабі полку: корнет Рогожін і рядовий Нагнибіда.
— Запитати ми й без тебе запитаємо, та тільки ваш полк із Тихоріцької пішов на Катеринодар.
Нагнибіда виявив великий жаль:
— А — яй, яка досада!.. А ми ж думали зразу до своїх! Аж у Катеринодар, кажете? Це ж коли то з ними здибаємось ?!
Дні пішли нудно й одноманітно. Вартовий був тільки першого дня, потім про його забули. Нагнибіда здобув собі молока й хліба; на вулицю не потикався. Думки плуталися: коли б швидше Гаврик отямився й вичуняв...
Друга ніч була непокійна й тривожна. Рогожін мотався на ліжку; доводилося міняти компреси. Ранком обидва міцно заснули. Нагнибіда не чув далекої стрілянини на околицях і тупотіння на вулицях. Раптом його розбудили бучні й владні голоси.
— Ей ти, шпінгалет! Уставай 1 Хто такий ? Постой, ти куди?
Кинувся спросоння до групи військовиків, що нахилилися над Рогожіним, розглядаючи його шинелю.
— Ваше високобродіє!.. Ми на обліку... Узнайте в господина коменданта... Корнет кінного дроздовського полку Рогожін...
— Що та-ке?!
Якась жіноча постать ойкнула й кинулася від дверей.
— Рогожін?!.. Не може бути І..
Вона глянула на знайоме, але страшенно виснажене обличчя, перевела погляд на погони й розгублено відступила назад.
— Що, товаришко Рогожіна?.. Може родич? Тася опам'яталася й сухо кинула-
— У мене немає родичів між денікінцями,— тільки вороги... І от що, товариші,— з лазарету, як бачите, забирати нема кого. Тут денікінці добре попрацювали. То я піду. Підберемо поранених на позиціях та й поїдемо.
Вона твердо й швидко вийшла.
Нагнибіда неймовірно водив виряченими очима по всій групі і тільки тепер збагнув, що сталося.
— Тов. командире!.. Братишечки!.. Він несподівано хлипнув.
— Ніяких корнетів!.. Це наш комбат 1-го ставропольського, товаришочки !.. З-під багнетів у бою виніс... Рідню-сюсінькі МОЇІ ..
— Постой, балда!.. Чого ж він у тебе офіцером став?
— Денікінці захопили лазарет... Щоб не вбили... Ви перевірте.
— А, ч-чорт!.. Це не моє діло перевіряти. Може ви навмисне осталися, щоб перейти до денікінців?
— Хто?.. Я?.. Ти, братишка, ще молодий мені таке закидати! Я, брат, отамана Караулова на мушку брав, і з Кор-ніловим у Лежанці бився, і в Піщанці з перебитою ногою офіцерів на кулю нанизував, багнет їм у пузо! А Рогожін... Та ти, браток, поспитай у 1-й стрілецькій, що таке Рогожін!
— Ну, ну, ну... Не прискай... Усякі Рогожіни бувають. Циган ков!
— Єсть, тов. коменданте!
— Постав тут варту, а сам — негайно до штабу. Та гляди мені, не помилися! Коли правда,— тягни сюди лікаря. Коли ні... Хм... Ну, тоді дзвони до комендантури.
— Єсть, тов. коменданте!
— По двох тижнях після того Рогожін, іще слабий після хвороби, сидів у штабі 1-ї стрілецької дивізії з помкомбриґом К. Лісовим і слухав плян операцій проти Ставрополя.
— Армавірська група завжди під загрозою удару. Ворог, з допомогою артилерії, натискує з Кавказької. У нас боєприпасів мало..
— Розумію. А Ставрополь повис над нашим правим флангом,..
— Так. А Ставрополь далеко вийшов нам у фланг. З Кавказької денікінці завжди можуть ударити через Ставрополь нам у тил, на Невинномиську.., Отож командування дає вам завдання взяти Ставрополь.
Мені ?
— Так, вам.
7 П. Кзпельгородськин—Шурган 97
— Алеж для цього треба цілої бриґади! Декікікці можуть за 5 годин перекинути з Кавказької до Ставрополя свої ударні батальйони.
— Знаю. Ми їх тут затримуватимемо фалшивими демонстраціями. Дати вам більше батальйону ми не зможемо. Нам потрібні сили на основному фронті. А з вами піде партизанський загін Балаханова.
Рогожін замислився.
— Значить, доведеться організувати ставропольські повстанські загони ?
— Ви правильно зважили обставини. Зайдіть до політвід-ділу, вам т. Торський дещо допоможе.
15 серпня Рогожін вирушив із своїм батальйоном новою Армавірською залізницею під Ставрополь. Він і гадки не мав, що ЗО липня в армавірському лазареті, розгромленому денікіицями, побувала Тася Рогожіна й бачила там "корнета дроздовського кінного полку". З Нагнибідою йому не довелося говорити. Нагнибіда поїхав із санітарним поїздом до П'ятигорського, довідавшись від санітарів, що там служить у госпіталі його Маринка.
*
* *
Ставропольщина, тим часом, обізнавалася з першими принадами денікіиського державного ладу й законности.
Після Лежанки, Піщаноокопського й Білої Глини денікінцг вже не зустріли тут збройного опору: його зламала провокація й авантурництво.
Ставропольська губернія з давніх-давен була своєрідним селянським краєм, без повітових міст (крім хирявого Святого Хреста), а тільки з повітовими селами. Основну масу селянства становили заможні хлібороби (колишні козаки ставропольського козачого війська та переселенці), з пересічним наділом 14 дес. на душу. Вони були проти поміщиків, але горнулися" спочатку, до есерівського лона.
Проте було по тих же ставропольських селах понад сто тисяч безземельних городовиків. Вони допомагали біднішим шарам ставропольського селянства швидше засвоїти гасла більшовизму.
Ставропольщина 1917 року віддала свої голоси есерам,— тільки місто Ставрополь обрало більшовиків. З цих причин більшовики опинилися в губраднаркомі, а губвиконком посіли переважно максималісти. Між останніми було кільки пройдисвітів, на чолі з военкомом А. Коппе, недавнім жандаром і провокатором. Його підтримував багнетами, кулаками й горлянкою хуліганський "ставропольський сухопутний матроський батальйон" з цілковитих бандитів, під командою такого ж пройдисвіта, авактурника Якшіна (в батальйоні було тільки
18 матросів, та й то з розкладницького елементу). Уся ця "сухопутна" шпана грабувала місто й різала складальними ножиками осіб, що насмілювалися піднімати проти їх свій голос.
З їхньою допомогою максималісти з губвиконкому заарештували більшовицький раднарком, на чолі з Пономарьовим, і захопили всю владу до своїх рук. До ревкому увійшли Коппе, Якшін, Занозін — трійка, що наводила сум і жах. Надзвичайний губерніяльний з'їзд рад засудив максималістів за цю авантуру й знов обрав Пономарьова та його товаришів. Тоді "сухопутні матроси" Якшіна виставили проти вікон з'їзду дві гармати й вісім кулеметів, давши 10 хвилин на роздум. З'їзд мусів "обрати" кулеметних висуванців. Пономарьов утік.
Насовувалася денікінщина, а провокатори й авантурники творили двоє чорне діло. Військовий комісаріят зривав справу мобілізації.