І лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не зміг би дістати рогатиною, бо вояк вміло здав кобилу назад.
— Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
— Я не холоп! Я боржник! Якщо я віддам борг боярину, тоді й ти віддаси мені борг. А зараз пріч звідсіля! Бо підніму холопів!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всі попрокидались. Будий і Талець нап'яли луки, інші похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу і мовчки помчав у темряву.
І услід йому, ніби отямившись і вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як ніколи раніше.
Вони удвох із малим, Півень і небіж, довго порпалися біля коня. Витирали, розминали м'язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили коня.
До світанку їм лишалось спати не більше години, і все ж, уже засинаючи в дядька під важким плащем, малий спитав:
— Хто він?
— Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив він нас. Та хоч і здурив — який кінь, сам бачиш, та й сідло коштовне… А ти в нас заговорений… Не дарма прабаба всі заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцілив його в щелепу…
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вітерець гнав крутобокі білі хмари. І на збитий широкий шлях хмари кидали м'яку тінь, а вітерець злегка охолоджував розпашілі обличчя.
Старий Талець сказав.
— Ось і прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кінь ішов сумирно на поводі, лише намагався відбитись хвостом від роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустріч робітникам посувались перехожі з кошиками, коробами та міхами на плечах, плуганилися убогі коли зі смердами, часом вихором пролітали вершники в чистому одязі при блискучій зброї.
І от горби тут біля Києва перетворились на справжні гори і на них де-де височіли могутні престарезні дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднілися блакитні дзеркальця ставків та озерець.
І доріжок, стежок, стежин, наїжджених колій з усіх боків тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрізь і усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кілька чоловік сітку — то княжі холопи старались для княжого столу.
Оно купками бідні, обідрані жінки та діти тягли із лісу в'язанки хмизу.
На широкій зеленій леваді цілий косяк червоної масті кобил з лошатами. А сторожувало їх кілька верхових пастухів при повнім вояцькім обладунку. Та ще й здоровенні, більші за вовка собаки були при пастухах.
— Княжі матки при пастухах! — пояснив бувалий Талець. — У нього таких косяків з молодняком навіть і ніхто не знає скільки. При біді й холопів зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину…
Їх наздогнали і випередили три вози і так від них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посміявся.
— Та ні! Зарано! А це віск веземо — бо люди заборгували того року і тепер треба розплачуватись.
І ось вони виїхали на високу глинисту гору, і перед ними відкрились безмежні виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорій далині на блакитних горах, на горбах зміїлися білі пасма — стіни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стінами-заборолами зводились різні високі будівлі всередині міста-града.
Малий поводив очима від одного краю до другого краю міста і не йняв віри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не більший, ніж відстань між двома бойовими вежами у київських стінах.
А Талець тим часом пояснив Півневі:
— Якщо просто їхати, то на Либеді треба за перевіз платити. А якщо бродом через Либідь, то треба добрий гак робити.
Дядько Півень розв'язав великий капшук і витяг м'які гроші — зимові сірі хутра білок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобі доручив боярин усі клопоти, ти і турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либеді.
І вгору проти течії, і вниз по Либеді пропливали події, вантажені паками, барилами, коробами та міхами шкіряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зі спущеними вітрилами і складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через річку линву для перевозу.
Закликали перевізника з того берега, і він разом із своєю дебелою, чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з'єднаних дерев'яним щитом. Вози затягли на перевіз, а коней уплав через ріку пустили.
Тільки коли гнали коней, дочка перевізника скрикнула раптом: "Ой!" і зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що підкладав під колеса дерев'яні колодки.
Дівчина-перевізниця присіла навкарачки біля малого, щоб батькові не було видно.
— Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
— То наший кінь,… — не дуже впевнено збрехав Півник.
— Не бреши, малий ловець, — вона подивилась на яструба, що зирив із клітки жовтим холодним оком. — На коні княже знамено — тризуб!
Малому стало соромно і він відхилився набік і проказав:
— Цього коня сьогодні вночі заміняв на боярську кобилу один вусатий чоловік. І лихий!…
— Хіба той вусатий злий?
— Бо він хотів дядька погнути! Якби не я, він би погнув дядька…
— А ти що?!
— А я його поцілив у лице…
— Та як ти посмів?! — скинулась дівка. — Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То він був страшно змучений і тому не стер вас на порох!
— Не здолає, бо я заговорений! — похвалився Півник.
— Ой, стережіться, ой, начувайтеся, обшарпані деревляни! — злостиво проказала крізь зуби. Та й пішла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березі, Півник усе виклав дядькові Півню.
Той спохмурнів і спитав:
— А вона нічого більше не говорила?
— Жодного слова.
Дядько став ще більше насуплений і наказав пильно доглядати гінцевого коня.
— Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
— Не годиться мені все головою крутити, роздивлятись на всі боки. Зразу помітять, а як дитина непосидюща — ніхто не зверне уваги…
По схилах сугорбів, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликі садиби з істобками, коморами, курінями.
Ще один високий пагорб подолали і вже тепер на його шпилі затримались. Під ними виросла незлічена кількість будов: і величезні рублені та мазані хати, і двоповерхові зруби з опасанням, обнесені тинами та парканами, а далі вже за цими будівлями зводились дерев'яні, мазані білою глиною зруби городень. В одному місці за гострими верхами дубових паль височіли гори болонків тесаних і стовбурів ще необчухранних, купи білого каменю, червоної глини. У кількох місцях стриміли наче щогли товстенні з перекладиною нагорі, а там підвішені коліщата. Через коліщата перекинуті товстенні линви, і тими линвами гурти робітників підтягали вгору і перекладали найтовстіші дубові стовбури.
По всіх пагорбах навколо міста летіла луна від ударів сокир, цюкання тесел, ударів молотів, рипіння коліщат на колодах, криків людей.
Півникові аж голова обертом пішла від такого камешіння та ґвалту на цій будові укріплень.
Реп'ях теж збентежився всією своєю собачою натурою, і тому тулився до воза і хвоста припустив.
І ось уже валка на узвишші. Тут якраз робітники сокирами-потесами та теслами на шість граней обчухрували дубові болонки.
Дядько Півень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цікаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.
А на рудого коня дійсно звернули увагу ті робітники, що розколювали клинами короткі, на зріст людини, болонки.
Люди ж робочі направили дядька до середини міста, туди, де мешкав городник.
А він мешкав у садибі під самим валом. Садиба невелика, але міцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. І хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до воріт. І зразу ж рипнули двері, і на галерею виступив високий чоловік. Очі в нього глибоко запали під навислими бровами.
— Хто такий? — гостро спитав високий і задер підборіддя з коротким стриженим волоссям.
— Я Півень. Я від боярина Судомировича. Привів його холопів на княжу роботу. Привіз дерево, вугіль, смолу, живицю, віск.
— Зайди на подвір'я.
А тоді спитав, спустившись з галереї крутими сходами.
— Скільки вас холопів?
— Холопів десять. Два полоненика. Ще я і мій небіж, — відповів дядько Півень і чомусь схопив Півника за руку і випхав перед себе.
Тим часом двері в підклітті на першім поверсі розчинилися і звідтіля визирнуло на дядька Півня і на Півника п'ять дитячих облич. Усі з великими карими очима, геть біляві, і всі п'ятеро — дівчатка.
Старша, що вже до отроковиці наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, і всі весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.
— Чого так мало твій хазяїн, холопе, прислав людей?
— Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Відроблю, і вільний.
— Слухай мене уважно, — суворо мовив до Півня городник. —У мене списано, скільки роботи мають зробити твої люди. Як скінчите — зразу ж відпущу.
— Господине, від боярина тобі гостинці. Куди накажеш скласти?
— Заводь коней у двір, — вже лагідніше озвався городник і обернувся кудись у сіни. — Ганно! Ходи відчини ворота.
І висока дебела чорноброва дівка відвела важкі стулки воріт.
Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олією, городник стояв поруч і все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочків. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на бересті.
— Ще щось маєш?
— Та то… від мене… гостинець… Ви якщо… то мене… сірого… вибачайте.
Дядько витяг із рибальського начиння глек із медом. Городник розв'язав луб, відхилив покришку.
— Ого! Травневий! Що хочеш від мене?
— Щоб мене відпускали до церкви молитись…
— Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутій хаті. Там за городнями, праворуч від воріт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з богом!
І знов їм довелось проїхати під склепінням брами, яка поки що не мала другого поверху і не називалась Золотими воротами.
Спинились перед довгим присадистим житлом із трьома віконцями заволокими, вкритим грубим прогнилим лемехом.
В істобці було вогко, темно і стояв, висів важкий дух від прілої соломи, перекислих онуч та сировиці, смерділо мишиним духом.
Дядько Півень розпалив скіпку і вставив її в залізні вилки держака.