Знов, утретє, Бен Сахл звів правицю і наче аж заголосив, таким сумним голосом він проговорив:
– Ай-ай! – Що то значить – жінка! Покласти на хлопця те, що сама не в силах…– але урвав на .півслові свої причитання і почав знов милуватися грою каменя, перевертаючи його на долоні.
– На, потримай! – віддав перстень Алі та, підхопивши поли халату, мов жінка поділ сукні, поспішив, до крамниці.
З крамниці він прибіг, несучи тонкого скла чашу дамаської роботи.
Чаша була по вінця налита водою.
Бен Сахл обережно опустив у чашу перстень. І крізь воду, і крізь скло синій камінь світив, коли на нього падало сонце, все таким же ясним і пронизуючим синім променем.
Бен Сахл порожевів, очі його блищали, на високому шишкуватому чолі виступили росою краплини поту. Він прицмокував, схиляв голову то на одне плече, то на друге, примружував то ліве око, то праве.
– Скільки я чув про цей камінь, але вперше ним милуюся, тримаю в своїх руках! – виголосив зрештою.
Обережно випив воду із склянки, віддихнувся і сказав:
– Така чиста вода фалс коштує!
І волохатими пальцями витяг з чаші перстень.
– На! Забирай!
– Але ж я вам його приніс!
– Я його не можу купити… У мене у всьому домі! – Та тут, як Алі в Кадарії, цей досвідчений купець знітився на півслові. – Ні, я його не можу купити!..
– Тоді я хочу з тобою на нього замінятись.
– На що? – вирячив очі Бен Сахл, і густі брови його полізли до чорної високої шапки. – На що?!
-Я тобі віддам перстень. А ти, мій господине, дозволиш мені подивитись на біло-червону троянду!..
Бен Сахл стояв, кусав собі губи, і тоді їжачилась на підборідді густа борода із сивиною. Зібрав пучками пальців шкіру на лобі і отак довго мовчки стояв.
– Ну добре. Пішли! – вицідив нарешті з себе торговець. – Троянду я тобі покажу, але перстень лишай при собі!
– У мене немає більше нічого, чим би я міг заплатити.
– Яка з тебе плата? На тебе скинули таку ношу… Пішли! Не можу гаяти часу – а раптом покупець прийде – збитки!
Він пройшов назад з хлопчиною у темну лавку. А з лавки були двері в задній стіні у довгий коридор. Вони йшли, і Бен Сахл говорив:
– Я йду з гостем, я йду з гостем!
Алі знав, що в іудеїв жінки не закривають лиця і наче не ховаються при сторонніх мужчинах. Адже ввечері пишнокоса дівчина подавала їм квіти. Певно, донька його.
Так вони пройшли довгим проходом і стали перед цегляною стіною. Тут уже було світло, бо згори в отвір стелі падало сонячне проміння.
Бен Сахл покликав когось незрозумілою мовою. І була вона не схожа ні на іудейську, ні на перську мови, які він вряди-годи чув на базарах у Багдаді і тим пак у Басрі.
З-за товстої цегляної стіни йому відповів старечий рипучий голос такою ж самою мовою.
Тільки тоді Бен Сахл дістав ключа і відчинив вузесеньку хвіртку. І вони з напівтемряви переходу ступили під різке проміння сонця у чарівний смарагдовий садок.
Стояли під самим муром дві низенькі пальми. У невеличкому басейні-хаузі був острівець, а з середини острівця стирчала мідна чапля і з її розкритого дзьоба тонкою цівкою плюскотіла на камінці вода. У самому хаузі порозпускали пелюстки фіолетові водяні лілії з темно-червоними серцевинами. На кущах квітучого жасмину у клітках стрибали чорні, з червоними дзьобами й ногами птахи і несамовито кричали арабською та перською мовами.
Просто перед хлопцем, на другому боці піщаної стежки виростав трояндовий кущ. Невисокий, може, до грудей Алі.
Троянда виростала з розпушеної чорної землі, що була навколо викладена блакитними полив'яними цеглинами.
На кущі було, Алі вмить порахував, п'ять нерозпущених бутонів, а чотири квітки вже розгорнули свої пелюстки.
Де пелюстки розгорнулися, то верх пелюсток був білого, майже до половини, кольору, а далі йшов багряно-кривавий колір.
І таке було враження, що на багряну квітку згори наклеїли білу квітку.
Алі затамував подих.
Почув над собою голос Бен Сахла:
– Можеш підступити ближче. Тільки не торкайся руками!
Алі підступив до куща троянди. Справді – наче одна квітка, червона, зрізана бритвою, а на зріз наклеїли білу квітку! Та що найдивніше – не було ні рисочки, ні сліду між червоним і білим. Просто обривалося червоне, і зразу ж починалося біле.
Хлопець злегка потяг носом повітря. Запах був слабенький і аж нітрохи не кращий за аромат придорожньої шипшини.
– О мій щедрий господине і Хай ніколи не полишає тебе благословення Аллаха! Хай завжди в твоєму домі будуть здоров'я та гроші!11 Але, скажи мені, найдостославніший володарю квітки, чому у неї немає… майже немає запаху?!
Бен Сахл здіймався над хлопцем, випнувши черево і склавши руки на ньому. Великими пальцями крутив один навколо одного. Він посміхався поблажливою, зверхньою посмішкою.
– О нерозумний хлопчику! Слід тобі знати, що є речі, які радують людський ніс, а є речі, що радують людське око. Ніс можна швидко втомити радістю. А око ніколи не насичується тим, що бачить! І ніколи не насичується улесливими словами людське вухо. Як сказано в Писанні – "Та не насититься око баченим, та не насититься вухо слуханим". Амінь!
І вже зовсім по-іншому, суворо:
– Пішли! Не гаймо більше часу! Я не збираюсь втрачати покупців.
Алі обернувся, поклонився двоколірній троянді і поспішив поперед Бен Сахла в ту малесеньку хвіртку. Краєм ока схопив, як уже вступав у отвір, що за пальмою в затінку стоїть дідусь-індієць, в чалмі і в білій спідниці. У руці тримав довгу бамбукову палицю з кривим ножичком на кінці,., '
Тією ж самою дорогою вони поверталися до лавки.
Бен Сахл відчинив двері та вікно і визирнув на вулицю. Нікого ніде.
Алі стояв посеред лавки і не рушав з місця.
– Іди вже! Все! Досить!
– Мій господине! Поясни мені, чому ти не бажаєш володіти цим перснем? Він дуже коштовний! Я це напевно знаю! У Багдаді я бував на базарі золотарів. І там бачив блакитні сапфіри з Цейлону. Покупці дивились крізь них на сонце. У них не така блакить і не такий гострий блиск. Це не сапфір. Це щось надзвичайне! Це чарівний камінь…
– Ти майже вгадав, – повагом і без дратливості проговорив Бен Сахл, хоча за мить перед тим намагався швидше спекатись хлопчика. – Я тобі розповім!
Тільки домовились – про те, що ти був у мене з ним, ніколи й нікому не говорити! Ти можеш присягтися? Так? Присягнись!
– Присягаюсь іменем Аллаха милостивого, милосердного! Присягаюсь мовчати, хто б мене про тебе і про камінь не випитував!
– Добре! – одказав Бен Сахл. – Бачу, що ти хлопець поважний. Отож слухай цю страшну історію. У одного купця була жінка. Вона й зараз ніби жива. І купець ніби десь ще проживає. Жінка ж, про яку мова, походила із султанського роду. Казали, що її бабка народилася від наложниці султана Му'ізз ад-діна Санд-жара3… Купцеві продали її десь у Кашгарі4.
– А чому вона була продана купцеві?..
– Не знаю… Чи, може, вона втекла… Чи, може, як, не знаю… Таємниця для мене, і ніхто не знає. Потім цей купець повернувся до Басри. Накупив собі кілька добрих будинків, відкрив лавки, збудував кораблі і посилав своїх капітанів у різні краї. Було в нього багато наложниць і рабинь. Пройшов якийсь час – і ця, султанської крові, дружина народила йому доньку. Донька від самого початку, тільки стала говорити, зразу й заспівала. Вона могла з одного разу запам'ятати всю мелодію й проспівати її від початку до кінця! Навіть досвідчені гравці на аль-уті не могли так точно повторити мелодію, як вона. Для дівчинки батько замовляв у найкращих майстрів малесенькі інструменти, а найкращі вчителі музики приходили її навчати. А собою вона була мізерна ї зовсім непоказна. І от коли вона вже підросла і вибилась на дівчину, до її батька в гості прибув сам намісник Басри. Кажуть, що його так трактували в домі купця, ніби він був не намісником, а батьком халіфа! Щоб задобрити нашого намісника, щоб ублажити його, купець велів своїм наложницям і невільницям танцювати перед гостем з відкритими лицями!!! Та намісника це зовсім не задовольнило, і він побажав, щоб донька купця грала для нього на аль-уті. Почав тоді благати його купець: "О найдостойніший з найдостойних! Ти знаєш, як я тебе люблю і поважаю і впадаю перед тобою в порох, але – в ім'я Аллаха! – не побажай, щоб моя донька стала перед тобою з відкритим обличчям!" І вона грала за завісою на аль-уті і співала.
Намісник заплакав, як почув її гру. А коли вона скінчила грати, то він сказав, що кращої гри він не чув і що за ним дарунок, достойний подібної музики… А потім він дійсно прислав дарунок… Оцей перстень, що ти його тримаєш!.. І як же хитро прислав – у футлярі три флейти зі слонової кістки, оздоблені золотими обручками. І, як обручка, на одну був цей перстень із синім каменем вдягнений, і коли вона роздивилась, що перстень із каменем, а не золотий обручик, посланець вже відбув… А через кілька днів прибув брат намісника до купця домовитись про весілля дівчини і намісника Басри. Вона б мала стати його четвертою дружиною. Купець плакав і дуже побивався з цього, бо не хотів віддавати свою доньку за намісника Басри. Намісник не лише років на двадцять п'ять старший за дівчину. Він брутальний і нестримний. У нього безліч наложниць і рабинь. Та ще й до всього у нього були завжди коханки – жінки тих купців та капітанів, що надовго забарились у своїх ділових мандрах. Отож плакала і жінка купця, в жилах якої текла султанська кров. Та, видно, шалу султанської крові їй не передали ні баба, ні мати, бо вона лише плакала. А от дівчина перейняла кров від предків. Коли їй сказали про посланця намісника, вона захотіла через завісу поговорити з братом еміра. Батько їй дозволив. Тільки вона попрохала, щоб ні батько, ні мати не були приявні при тій розмові. Дівчина вийшла до брата намісника і, стоячи за завісою, відмовилась від заміжжя. І ще щось додала ядуче та образливе про намісника. Про якусь його ваду, про яку знали лише близькі родичі. А вона ж лише один раз бачила його крізь шпарочку в завісі! Посланець вибіг із дому купця мов ошпарений і поскакав зі своїм почтом назад до палацу намісника. І ще до вечора того дня привіз гонець лист-наказ – переселитися доньці купця до кварталу повій. Може бути блудницею, може не бути, це її приватна справа, але жити повинна в кварталі повій! За одну ніч купець винайшов дуже гарне помешкання в кварталі повій і поселив туди свою непокірну доньку, правнучку султанської наложниці, з двома служницями-охороницями темношкірими.