До того ж одна народність панує, тримає другу в неволі і в темноті і пильнує шляхом неволення превподобити до себе оцю другу. А оця друга превподобитися не може; бо у неї інша природа, інші обставини, інша була історія, та й нині інше соціально-моральне життя і світогляд.
В творах кожного письменника, до якої б національності він не належав, тим паче в творах такого велетня, як Шевченко, єсть, правда, для оцінювання творів його, опріч грунту народно-національного, грунт загальнолюдський, і на сьому грунті знайдемо матеріал для оцінювання творів, але тільки матеріал загальний, теоретичний: загальну основу головну, загальні людські риси загальних типів літературних. І що ж з того? Принаймні сього для правдивого оцінювання творів народного письменника вельми ще мало. І земля — грунт загальний про всяку рослину, і сонце — /123/ загальна керниця тепла, і серце людське — загальний ключ любові і почуття взагалі. Одначе чому ж на півночі не ростуть банани? Бачимо, що навіть під однаковим теплом сонця не всі дерева однакові: і кедр — дерево, і смерека, і тополя — дерево, а яка різниця між ними! Знаючи життя дуба, осики, берези, ботанік не відважиться сказати, що він вже з того самого знає і життя всякого іншого дерева. Знаючи загальноосновні теоретичні закони загального життя звіря, зоолог з того одного не знає ще життя слонів. Бачимо знов, що світ і тепло сонця не по всіх світах і не на всіх людей однаково впливають. Не всі люде за однаковими обставинами окільними однаково почувають любов або ненависть, радощі або скорботи. Оцього самого не можна не бачити і на народностях і не можна критикові знехтувати отаку національну різницю. Так само не можна йому не уважати на другу ще сторону творів письменника: на колорит їх. Колорит твору надає не тільки часом, а трохи чи не завжди, без волі письменника, суми ознак національних укупі з впливом історичного життя нації. Жоден письменник не спроможен цілком спекатися сього впливу, і чим більша у письменника кебета, тим густіше на твори його ляже його колорит. Тим-то критикові, що оцінює твори письменника другої народності, треба, щоб не наробити великих помилок, добре знати історію і етнографію тієї національності, до якої належить письменник і його твори. Критик повинен, опріч усього іншого, знати мову тих творів: знати, тямити і розважати окремості расові; події історичні, всесторонній вплив їх; знати етнографію народу, до якого належать люде, чи групи людей, списані в творах, за оцінку котрих він береться.
Мені здається, що оцього саме й бракувало тим критикам російським 1840-х рр., що так вороже, антипатично висловилися про твори Шевченка, найпаче про твори його змісту історичного. Не можна їх за се вельми й винуватити. Звідкіль їм було придбати такого знання? Звідкіль було їм пізнати історію, етнографію і антропологію України? Історію вони знали хіба по Кайданову да, може, дехто по Бантиш-Каменському; але ж хіба то була історія? Тим паче не була то історія українського народу. Етнографія тоді була в пелюшках. Живої української мови, якою писані твори Котляревського, Квітки, Шевченка, вони, може, чи й чули. Та вони й гадали собі, що українська мова — "та ж сама русская мова, тільки попсована", і, /124/ щоб знати її, досить, як-от казав цензор Корсаков, проїхати кільки верстов по межі України. А через незнання мови і такі совісні критики, як Бєлінський, плели нісенітницю. Наприклад, розбираючи Гребінчину "Ластівку", він помітив, що Квітка оповідання своє присвятив "любій своїй жінці"; та й і каже з сього, що "жінця по-малороссийски значить жена". Я не відважуся сказати, що слово "жінця" Бєлінський ужив на більший глум з української мови. Се було б занадто недостойно голови російської критики... От через таке незнання, через темноту єдине Бєлінському наша мова народна і здавалася "простоватою" (партацькою), а "Енеїда" Котляревського — "пресловутою". Тим-то йому в Шевченкових творах ввижалося повно "вульгарних і сороміцьких слів і виразів". Тим-то другому критикові ввижалося, що Шевченко "уродует русский язык, подделываясь под хахлацкий лад".
Треба ще сказати, що Бєлінський, а тим паче критики "Сына Отечества" і т. ін., не розумів ваги народної поезії взагалі. Чудно, але се факт: довелося йому розбирати в "Отечест[венных] запис[ках]" дисертацію Костомарова "Об историческом значений русской народной поэзии" і він вимовляє, що "поезія народна — така річ, що працювати коло неї може тільки той, хто не спроможен чи не хоче працювати ні коло чого більш путящого".
Темнота тодішніх критиків російських в тому, що треба було їм знати про Україну і її народ, коли вони бажали про се балакати, не дала їм зрозуміти і поезію Шевченка. Вони не тямили, що Шевченкова муза прорвала той підземний льох, де під семи замками і під семи печатьми лежав закутий в кайдани дух волі і демократичний ідеал українського народу. Льох той засипано землею; наумисне зверху по йому виорано і засіяно, щоб живі крепаки не знайшли й стежки до того льоху, де сховано їх волю. Шевченкова муза сміливою рукою відчинила двері до того льоху, ввійшла туди з своїм світом волі і братерства, відкрила туди щілину сонячному промінню поступу. З льоху того тхнуло смородом тієї трути, що отруїла українську волю, демократизм, що люд вольний закріпостила та наплодила тієї "братії", що донос і неволю довела до культу. Муза Шевченка не побоялася тієї лиходійної пари смердячої і понесла в льох світло; те світло, якого не потушить вже ніколи жадна трута бюрократизму, станових каст і деспотизму; бо світло поезії горить огнем неземним, огнем Прометея. /125/
Чужим критикам, що не знали ні історії, ні етнографії українського народу, не можливо було зрозуміти те, що Шевченко в своїх поезіях стоїть на грунті національно-демократичному; що він не услідовує народній пісні, не підроблюється під тон народу, а яко віщий пророк, він, наче сам народ, веде далі народну творчість поетичну. Поезії Шевченка — не переказ народної пісні, а продовж її. Таку саме пісню заспівав би тоді сам народ; Шевченко говорив те, що говорила народна душа; що сказав би на Україні кожен і крепак, і козак, коли б тільки був спроможен висловити свої думки, свої болі, що кипіли біля серця з тяжкої щоденної праці в ярмі. Так що ж! "Венценосная благодетельница Украины" і її "великі сподвижники", як наприклад Потьомкін, Зубови та потроху і Безбородьки і т. ін., закували український народ по рукам, по ногам, та ще й на уста наложили печать!.. Критики Шевченка не зрозуміли, що, як каже Костомаров, Шевченка ніби сам народ вибрав і послав співати замість себе.
Нарешті не треба ховатися з тим, що Бєлінський ворожо дивився не тільки на Шевченка, але й на саму українську ідею, в сьому легко запевнитися, перечитавши виписку з листа Бєлінського до Анненкова, яку я подав вище в примітці в дослівному перекладі 241.
241 Див.: с. 100.
III
Річ зовсім натуральна, що ворожі рецензії на "Кобзаря" і на "Гайдамаків" не могли не вразити перейнятливої душі й чуткого серця Шевченка; не натурально б було, коли б вони не образили його самолюбства. Натурально було йому зайнятися бажанням довести рецензентам російським, що він спроможен писати і чужою мовою і що російською мовою може він орудувати добре, що він знає її, тямить 242. І от він береться за писання віршів і драм мовою російською. Ще р. 1841 посилав він до Квітки російські вірші своєї роботи. То була пісня з драми "Невеста", що перше була трагедія "Никита Гайдай". "Я її, — писав Шевченко, — перемайстрував на драму. Я ще одну драму майструю: називається вона "Слепая красавица".
242 Лист до Григ[орія] Тарновського [від 26 берез. 1842 р.]. — Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 5.
Не знаю, що з неї буде; боюся, /126/ щоб не сказали москалі: "Mauvais sujet", — бо вона, бачте, з українського простого биту". Не знаємо, що се була за драма. Драма на 3 дії "Назар Стодоля" — се та сама, що потім надруковано її по-українськи в перекладі самого автора. З того, що Шевченко написав мовою російською, надруковано за життя його тільки частину драми "Никита Гайдай" в "Маяку" р. 1841 да пізніше трохи поему "Бесталанный" 1844 р., видану тоді ж таки і окремо під назвою "Тризна". Усе останнє, написане Шевченком не по-українськи, а між ним і "Слепая", надруковано вже після його смерті. "Слепую" теж він хотів надрукувати ще р. 1842, але потім схаменувся. "Не хочеться її друкувати, — писав він 30 вересня р. 1842 до Кухаренка, — та не маю вже над нею волі. Переписав "Слепую" та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате отамане! Єй-Богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур йому: мене тут і земляки і неземляки зовуть "дурнем". Але ж хіба я винен, що я уродився не кацапом або не французом! Що ж нам робити, отамане-брате! Прати проти рожна чи закопатися заживо в землю! Дуже мені не хочетьтя друкувати "Слепую", та вже не маю волі".
Ми відаємо вже, за що "неземляки" називали Шевченка "дурнем": за те, що він, як їм здавалося, пишучи по-українськи, "уродовал русский язык на хахлацкий лад". А за що таким титулом величали його земляки, можна, здається, вгадати без помилки.
Під кінець р. 1841 і з початком р. 1842 знайомість Шевченка особиста геть поширшала і він спізнався особисто між іншими земляками з прилучанами: Корбе, Маркевичем Миколою, істориком, далі з Семеном Артемовським, з Щепкіним, а найважніша річ — з Яковом Кухаренком. Яків Герасимович Кухаренко був людина жвава, перейнятлива, як і Шевченко; чорноморець з глибоким почуттям національним; чоловік з палким темпераментом; з щирим серцем козака, непопсованим цивілізацією фінського "болота". У його були свіжі традиції козацтва і козацької волі і свіжа любов, міцна, чиста до України. Він бачив і тямив, яким "благом" наділено Україну, і тямив, що з тим "благом" тяжко жити людям, колись вольним, жити у неволі під тими людьми, що ніколи волі не зазнали. Зимою на рік 1842 він приїздив до Петербурга. По дорозі в Москві він бачився з Бодянським. А сей глибокий демократ (попович з Варви, /127/ Лохвицького повіту), людина учена, свідомий українець, нагадував Костомарову тих наших далеких предків, що ніколи не страчували хоробрості й говорили: "Станьмо кріпко, да не посрамим землі руської".