зникає птаство, і сірі дзвінкоголосі журавлі плавним танцем не різьбляться на вечеровому обрії, і лілові на волах припутні не виколисують з неба пісень любові, і міцнопалі з поперечними басамугами, з білим надбрів’ям яструби не випасають в сутіні кажанву біля скирд, життя безкриліє", їй привидівся Іван, геть мізерний, лице защетинене, стручки волосся вибилися з-під шкіряного картуза, рукою тримається за одверину і човгає зап’ятком об білий, вилизаний росою носок кирзака, сінешня лампочка ояснює залатані на колінах кортові штани, брезентуху, звідки виймає і мне долонями колоски жита, видмухує на долівку полову, з двох пучок годує Анну зерном, сестра цілує його обмазучену між пальців, здуту п’явчатим прожиллям руку, він плаче, гладить її уквітчану волошковим вінком голову, — баба прокинулась і побачила кров котячих очей на стільці, перехрестила стіни, "прокляття перелетіло на голову Анни? на ухажорів неїних? на дітей?... Господи, помилуй безпутню дочку мою, зжалься над нею, зціли біснування її і пошли милосердну надію, і спокій замість гордині, не доведи до гріха". На кухні вітер цокав защібкою об кватирку, і стара вкрилася з головою, маючи рано вставати на електричку.
37
Андрій приїхав пізнім автобусом, вечеряючи, міркував, яким побитом підступити з простягненою рукою; мати заплющено куняла, присунувши табуретку до груби, нічогісінько не розпитувала, дещо за Надю довідавшись від людей, мовчки слухала, як син доїдає омлет і ложкою шкребе по пательні; вона не здужала задрімнути від металевого шкработу, від мертвотного духу попелу із прогорілої духовки, зрідка заплющувалась, перебирала френзлі тернової хустки, син філіжанкою черпав воду, капки цяткували підлогу; мати спиною дотулялась до обшурованої цегли, тамувала неміч і гул в ногах, не сміла повірити кращому, як і звітреному теплу давно схололої грубки.
Андрієві було мулько під скомшеною ковдрою, по яблунях у садку брив вітрюган, голосами сімейних портретів, голосами рідні, що товклась раніш під однією покрівлею, оживляв хату, "в кутку фотографія батькового діда Василя, ще як за царя і отєчєство уланом служив, на кашкеті пучок кінського хвоста, в руці біла хустина, що прикриває латочку на коліні, збоку пізніша фотокартка, де на возі до цвинтара везуть порубаного махновцями прадіда, і сельчани, і родичі, і баба Катерина, і Василева дружина Марфа, і кремезний Василь однією рукою обсмикує сталінку, другою замахнувся на понурених коней, колеса мнуть солом’яну потерть, по розгаслій дорозі юрба зникає в похоронну безодню тридцятих років, коли Василь, маючи семеро душ сім’ї, одвів конячин до колгоспної обори з усуспільненою худобою, здичавілий голодний товар затоптував, на шматки рвав ягнят, які повгрузали на тирловищі, хтось проворний вночі плюхнув до жолоба чимирицевого пійла, "врєдітєльство" приписали бідному Василеві, "уланом служив, а также єсть дані про гайдамаччину", Василь перехрестив дітям лоби, в двері загупали прикладами, глухо з розвороту забухкали каблуками, господар шасьнув через вікно, за левадою закинув на плече обмотану гонучею сокиру, теслярувати подавсь, на степу лісовики ґендлювали цвинтарним деревом, ночами по нових хатах людям вчувався шерех вінків на хрестах, тепло не трималося стін, печі диміли від кепської тяги, ніхто добра не зажив по запліснявілих світлицях, Василь, витесуючи крокви, розпізнавав, де дзвінка лісова деревина, де захирілий на кладовищі стовбур, проте змовчував, "годують, платню зерном дають, чого ще тра", пшеницю в завузленому мішечку лісовики поночі відвозили Марфі, час був лихий, одному лучче не вештатись, про ковбасників, що чатували по засідках, ходили чутки, Василь геть здороживсь по заробітках, ноги в наброджених чоботиськах посиніли від таловиці, та й руки спухли, харчів чимбільше відсилав для родини, за минулого літа набачивсь страхотняви, на станції четверо немічних людей заліплювали подорожником вавки з пухлятиною, по черзі чиргикали старезну липу, дерево захрапотіло гіллям, голодні допались до вощин у дуплі, рій обліплював лиця, потім вони зривали дрантя з плечей, рачкували, чорними від трутнів нігтями до крові дерли животи, злишаєні медовим потом, на Пасху гріх було не похристосатись вдома, Василь пхнув за пояс сокиру, поверх пшениці в мішечку спакував сало, крашанки, пару свищиків для дітлашні, на шляху подибував подорожніх, запалі очі сіріли відчаєм, по торбах чувся дзвенькіт ікон об розкрадені по церквах срібні хрести, люди сунули в Західну; смеркалося, заманячів над рікою млин, туман валував по обниззі, Василь плечем турнув двері, зайшов напетлювати муки, пахло кишами, на буржуйці сичала пательня, гурт общетинених п’яних ґевалів різався в карти на поцюканому столі, мутноокий сутулий мугирака з приклеєною до губи козячою ніжкою валуном на діжці пригнітив дубові кружки, Василеві піднесли гранчак сивухи, на тесакові шмат гарячої ковбаси, цибулину, "Христос воскрес, люди добрі", по селах Антонюк лютував, до Марфи найчастіше присікувався, "в банді чоловік, вон із хати", Марфа лишила дітей на братову, давай напитувати по людях, кажуть, "бачили твого Василя, в постоликах клигав", на станції розхристаний матрос шарпав гармошку,— "танцюйте цьоцю, всеодно Сталін і Троцький украли хліб сироцький". На хуторі Марфа зміняла хустку на пригірщ пшона, "хліва мені Василь зіпнув, ото добрий тесля, тріску до тріски складає, зерно спетлювати йшов", послизнулася Марфа біля криниці в голубому накипі криги, запила пшоно, простоволоса, хворобливо рум’яна добилася до млина, міліція в рипучих портупеях викочувала з дверей діжу, що важко гупала на сходинах, по одному виводила пов’язаних посторонками чоловіків, один присутулений харкав кров’ю, матюжив "оперів", на гірчичному льоду Марфа впізнала сокиру й Василеву на тім’ї проламану голову; видно, п’янезні полінувалися продовбати ополонку; прийшли додому, братова й п’ятеро дітей спухли, преставилися на Фомину неділю, старша, Валя, прибилася до циган, Марфа з дочкою Женькою пішла на друге село, на горбі вирила яму, наростила саманні стіни, в посадці нарубала крокв, насушила на вітрі полинових, кропив’яних та очеретяних снопиків, покрила ними халупину, а дівча, дівка майже, стоячи на ослоні в підперезаній мотузком полотняній сорочці, білила стіну, коса підвівалася вітром, хурою підлітає Антонюк з гультіпаками, вибиває лаву з-під ніг, бідна зойкнути не вспіла, пхнули головою в солому, сідницями притиснули між драбин, "бандіцьке гаддя, знаємо, де Василя знайшли", дівчина таки вивернулась за пагорбком, ґвалт зірвала, коли підвода, переїжджаючи затінений вербами яр, заторохтіла містком, коли люд мовчки біг за буланими кіньми, кричати остерігався, аби Антонюк по голосу не впізнав, хто є хто, невиразні сірі постаті даленіли в клубках згасаючого курища, безголосе волання нишкло в грудях на довгі роки німого життя, потім лист прийшов матері, щоб забрала з Харківської тюрми спаралізовану Женьку, куди там, Марфа геть занедужала, тільки-тільки-но жито на городі наливається, підігнали полудрабка, скликали чужосельних людей, скосили й на колгоспному дворі згодували головинським коням; Марфа до сволока люльку привісила, кота няньчить, гойдає, кіт було вивтікав, за лапу прив’язала його до колиски червоним Женьчиним кісником, кіт моторошно янчить, і вдова плаче, кіт заціпне і вдова задрімне навсидячки, суху, згорбатілу при стіні знайшли люди, поховали, та й — восени Валя в бахматому пальтечку, щоб заховати від лютого ока живіт, повернулась на ббтьківщину, вибрала павутину з волосся, двері гарикнули й проорали долівку, протяг зірвав на покуті образ Матері Божої, падолистом горішини розвела вогонь у плиті, вишневим клеєм зліпила ікону, патиком у садку розгребла пару гнилиць, вночі обродинилась, батюшка потайки охрестив сина Михайлом".
38
Ранком, вичищаючи гній в поросяти, Андрій прикинув, скільки вдасться вторгувати на м’ясі, і дужче розлютився, шибонув каблуком вогке рильце, що порохкувало, тицялось до ноги, вимагаючи теплого варива, далі дошками з ящиків підлатав парканець, біля підгнилих стовпів увігнав тесані пакілки, алюмінієвим дротом примотав їх до плоту, щоб не колихалися вітром.
Мати по-суботньому поралась в хаті, на поле не йшла. Ступивши до сіней, Андрій вдихнув запах сироватки і житньої муки, побачив одсвіти полум’я на челюстях печі, змиту підлогу, пухке зійшле тісто, що пухирилось у довбаних ночвах, "получив мого листа, сину?", "нє, не бачив", "теї неділі послала, мусив би дойти", "видно, на пошті залежався", "спечу хліба домашнього, такого не купиш", "теперішні хазяйки не тямлять", "о, то хіба я вчора роджена, таке скажеш", "дайте корзинку, губ’як наберу", "така посуха стоїть, все повигорало в ліску", "вийду гляну, чого сидіти без толку", "ононо корбу змастив би, вищить, як на убой", "потім вспію", "одвик ти, хлопче, од хозяйства одвик"... Вогонь тріскотів у печі, зрідка факаючи димом, засинюючи на припіку ринку з обсаженими боками, бульбашилось тісто, мати, гримнувши кочергою, видобула із підпіччя обпавутинену кошівку, "оно скільки наткали на дощ", приставила коцюбу до стіни, вибрала павутиння і кинула в полум’я, подала синові кошика. Андрій помітив, як мамину в задирках руку, що простягувала кошеля, висвітило хижим зблиском павутинної паклі в печі.
Обвітрене сонце жахтіло в безхмар’ї, зелені ковальки-стрибунці злякано відпорскували від Андрієвих кроків, гасли зеленими іскрами, вітрюган здував випари степу, крізь обкущену безом огорожу на цвинтарі проглядали хрести в рушниках, ґрунтовка біліла між колихкого жита, небосхил бачивсь безкраїм, синьо прозоріла височінь, журно прозоріло серце, наповнившись світлом миттєвої печалі, "любов, народжена із жалю та остраху, миттєва і вічна, як подих", минуле й майбутнє бачилось без сум’ятної туги, дорога, однаково входжена до життя і до смерті, біло курилась між ранніх хлібів.
Спокій тривав малу хвилю; виднота знов гнітила, на збитих до голого бадилля чорничниках тьмяніли сухі в’ялі ягоди, ніде не видніли черені сироїжок, небо закопичувалося хмар’ям, суха яглиця й березове листя фуркотіли за вітром, гроза, здавалось, мала пришвидшити якийсь вихід. Між соснами він помітив колюх шешітки на невидимій павутині, рукою провів між золотокорими стовбурами, що вгору і вгору гнали живицю, чкурнув до пустки, "давно любились в цих стінах, підлога, затрушена отавою, пахла приворож-зіллям, давно приходили після танців до халупини, я першим ступав за поріг, присвічував сірничиною, чи не чаїться лихоманна душа, нетерпляче закурював, збувавсь безпричинного ляку, що десь поряд пантрує її батько, чув листопадовий шелест біліючої сукні і шерех дурманного зілля в кутку, де, скинувши босоніжки, вона ловкими пальцями розпускала тонюній, пов’язаний вузликом на талії поясок; батьків нареченої, — мати вчителька, батько агроном, червонопикий, мамулуватий, — обминав тоді стороною, за шкільним звичаєм боявсь відкрито курити перед майбутньою тещею, щораз перестрічаючи її на вулиці, м’яшкорив недопалка в кулаці, чув лінькувате "драстє", батько вітався по-військовому чітко, стискаючи за спиною кулачища; відродичались, от як забути цю гарячу круговерть?"
Привиділась Анна, хутко нап’ята на піску брезентова домівка, підмита першою бурею, "пустка краще боронить від негоди, вона мені рідна, проведе, виглядатиме здалеку", вперіщило градом завбільшки з добру сливку, луна буревійного стогону тирлувалась по закапелках струхлого житла, скраю вікон по калюжах танули сизі градини, безвихідь била на сполох у порожнечу надії, зрідка буря вмовкала, березове віття обвисало ганчір’ям, підлога дихала теплою парою в ліс, пустка, покинувши стіни, сиво буяла над світлом.
Зимній холод від покритого льодом подвір’я наповз до халупини, "душа, остючина на павутині любові, що тримало тебе над світом?", льодяне кришиво налітало крізь пройму дверей, по стежці пливла посічена зелень, одчахнуте гілля летіло з пуховою легкістю, берези круг хатнища безлисто зчорніли, світ спогодів раптово, як і похмаривсь, щез; трусили крилля та пробували голоси наполохані птиці, скапувала вода по жолобках уцілілого листя, земля клубкувала туманцем там, де недавно манячіли хрести; димувала просихаюча одіж, городніми стежками минув чуже обійстя, глянув на обнесене обаполами дворище, на причілок білоцегляної хати з верандою, куди на золоте полум’я задивлявсь вечорами, "не вона жила там, не вона гасила світло й вибігала на поріжок, біліючи зборками сукні з-під болоньєвої куртки, не її коси пахли отавою, любкою, не її куртка шелестіла дощем, коли опівнічний птах ухкав над пусткою і облітаюче листя шуміло повз вибиті вікна при вересневому низькому місяці".
Мати неголосно схлипувала на городі, де тичкова квасоля-витуха, степір’я цибулі, картоплиння, все пошаткувалось на січку, пахло окропом, очамріло викрикували півні, сусіди походжали голим чорноземом, бідкались, Андрій бачив важкі градини маминих очей, "горечко моє, горе, коли ти погіршаєш, скільки гарувала отуто, все псу в підхвістя, думала, заллє тебе, як курча", "переждав грозу на цигановому обійсті", "капець, города в розору пускай і сиди сиднем"; при хаті лежала зламана гілляка в зелепухах, Андрій подумав, що, напевно, це яблуня шелестіла сеї ночі, взявся за клямку, тепла кминна духмяність вмила лице, на столі під вологим утирачем випинались житні боханки, змиті від тіста ночовки тулились побіля печі, в закуті держаком вниз видніла пикна лопата, на припіку лежало чорне, з присмаленими пір’їнами крило, яким мати вигрібають попіл із кубашки; "викручусь, підроблю, вдома не кузня грошей" — думав без колишнього суніву.
День сплинув швидко, безмісячна темінь сльозила сумною живицею вікон, вітрище повривав дроти і селяни з полиць діставали згарки свічок, гасові лампи під чорним тріснутим склом.
39
Рідкі, яскраві в зеніті прокльовувалися зорі, просичений водою чорнозем шерехтів од дощових черв’яків; Андрій сидів на лавочці, смокчуче відчуття самотини відступило сьовечір; призвичаєний до пітьми погляд ковзав недалеко, підмічав, як одне за одним гаснуть сусідські вікна — настрахане стихією село облягається рано, як, черкнувши більмами фар тополині вершки, прогула попід гору машина.
Від порогу почув мамин приглушений сонною зморою голос, "візьми свічку на шафі, від дідового похорону влежала", по стіні полапки дістався до шафи, де довго шоргикав долонею, відчуваючи то ув’язаний пучок торішньої м’яти, то купу районних газет на розпалку в плиті, то головну безрукої, ще полишеної сестрами ляльки, то дробини мишаків у пилючці.