Поріднить, аби розлучити і знов берегти на віддалі легке запаморочення перед надмогуттям неба, перед спрямованістю нічного світла— воно стільки мчало й розгублювалось перед зустріччю, стільки байдужої темряви здолало навпомацки від зір, стільки з любові і самотності мріяло про тебе, про неї, про всіх вас, покинутих, що де б ти не пригадав його потім, серце обімре й паде ниць, мов тіло незрячого в раптовість прозріння; згодом ти їхатимеш у тролейбусі, вичитуючи помилки в своїй давній книжці, готуючи слово за словом до можливого перевидання— і відчуєш себе халдеєм, обтяженим лиш чеканням, обов’язком ждати й виглядати, звірятися із прикметами, з віщунствами попередників, і передчувати усим єством: ось вона, близько, за срібноколом! ось зазоріє, звеличніє на буденному небі— і щось настане справжнє; пора збирати дари, підв’язувати міцніше ремінні сандалії і вирушати слідом, назустріч світлові, над яким вона здивовано зависне, звільнена милосердям з темниць правічних; зоря збування; письменник всюди почувається халдеєм— представником племені, покликаного передбачувати й зустрічати; племені, відтертого від інших народів і вірувань, що кожні в своєму себезалюбленні вимудровують власну історію, власну обраність і прагнуть звеличніти над іншими; письменник, якщо він справді перейнятий словом, мусить вичікувати на нього з відреченням і готовністю того, хто відає, скільки земних поколінь готувалось незримо до зустрічі і незримо й гинули, так і не дочекавшись на справдження; і ти всіма силами прагнеш напнути і втримати стільки безсонь, гиблоліть, власними жилами сшивані, сторінки-вітрила в глибинній солі істин; ти мрієш переконати себе і гребців навкіл, що плавба, у яку ви вирушили, приведе до чогось добрішого від несвіту, над котрим зависла в стрибку і сахнулася вбік комета; щодальші твої писання губитимуться в імлі непередбачуваного та незнаного, однак ти прагнув вірити і донести віру, що десь там, десь далі ядучого реакторного сяєва, там, десь далі яскравіє справжнє світло— й до нього звернене лице зорі, баченої вами вприкінець лютого вдвох з дитиною; звідти, з висоти призначення, прихованого від людини і зрідка явленого промерзлістю нічних глибин, щемним зоряним болем, звідти, з прощання огнистого летива— воно краєм ока дивилося вниз і так смутилось при тому, що дрібні зорі пообік тьмяніли й сліпли в тривозі— звідти, з височини відльоту, всевибачень і всебачень, ви своїм наїжаченим острахом нагадували кометі двох малих їжаченят; одного літнього ранку ти передибав їх на лісовій стежці: вони так лячно й стривожено дріботіли по підгнилому торішньому листі, між мухоморами на осонні, так принюхувались до кожної зігнутої росою, пахучої, кволої зі сну травини біля мурашника, що першою думкою було— забрати їх із собою і в кошику для грибів принести два полохливих клубочки, мов дві падалішні зірки, теплі від бажань зустрічі, коли пролітали крізь темряву, але вже нашпичені, підозрілі від передчуття небезпек, що чигають на землі повсюди; ти стояв, прихилившись плечем до сосни, і якась надчутливість і вразливість малих їжаченят перетікала в твою плоть, у твій зір, у твоє бачення заблукалого, вільного, збряклого виживанням, оцього непомітного раніш, низового, беззвісного, непроникного для сонця, вічно втраченого, загроженого, вічно сирітського життя лісу; їжачки, стиха похоркуючи, оббігли мурашник, перезирнулися між собою, сяйнувши мачинами очей, і радісно, на мить, припинилися біля поваленої, з роздовбаною дятлами корою, осики; вони буцім перемовилися про щось і заспішили далі: по ледь примітному сірому прослідкові в яскравій траві винюхувати сліди старої їжачихи; вона, зачувши кроки, притаїлась десь поблизу, в ліщиновій чагарноті; їжачки минули осоння між деревами й зникли в півсутіні хащ, залишивши по собі щемний неспокій однієї з миттєвих тривог великого лісу, однієї з завраз непримітної, сірої, наїжаченої, грудкуватої землі, праху, переродженого любов’ю й подивом, що змушує його дріботіти, чаїтись злякано перед мурашинім строєм на стежці, поспішати далі і далі, й мужніти в сподіваннях— і, мов у віддяку за те, що ти залишив їжаченят на споді пітьмавого лісу, їхня чутлива вразливість і поспішання до мети передались тобі; ти вдячний їм; тоді ти працював вантажником на лісоскладі, рано вертав з роботи і до глупої осені— аж дрижаки пробивали наскрізь— ловив рибу по ковбанях змілілої, загубленої в долинах річки; кругом на березі червоним туском бралось опале вільшинове листя і запах вільхової гіркоти— один з найлюбіших запахів!— таким свіжим схмелінням наливав повітря, що сині бабки на очереті сплутували його з паморозком і не хотіли летіти нікуди більше; ти виставляв сітку і консервним бовталом на довгій тичці вигонив щупаків з-під берега; викинуті на пісок, вони викачувалися об сухий спориш і листя, і били хвостами, скочуючись до води, та тут ти їх перехоплював, ламав їм карки і через зябра і пащу нанизував на верболозову гілку з сучком на кінцеві; потім спаковував снасті й улов у торбу, прив’язував її до руля і дорогою додоми, їдучи гіркохмільною долиною— повз самотній стук дятла, повз порожній на горбі піонертабір між соснами, повз купи засохлої водяної кропивки на узбережках— ти подумки бачив сторінку за сторінкою, всередині вже оживали речення й настрій, як би ти міг всю цю красу відновити, все чисте й привільне в переддень сльоти, зникомості, стужі; опале листя м’яко пошелепувало на стежці, переднє колесо підстрибувало на соснових шишках, завжди заклопотаний дятел навскіс перелітав через дорогу, присумирніло зітхав вітер у кронах сутіні— дерев уже було не розрізнити— від торби на рулі пахло водоростями й риб’ячим слизом, а звідусіль пахніло гіркотою вільхових шишечок, пізнім суничним цвітом на відкосах дороги, дрібними опеньками, що тільки-но зазолотіли на порубі на березових корчах, пахло розмореним теплом череди, котра десь недавно пройшла через просіку, віяло густим туманом, процідженим крізь пожухле татар’я і ситник довкола багенця; ти їхав повільно, впам’ятовуючи кожну мить смеркання, і подумки дописував сторінку; тоді найкраще тобі писалось; ти бачив життя навподобі їжака, що відчуває простір кожною лякливою голкою; ти звіряв паперові непримітні— бо в них вся щирість— осінні миті: яскравий смуток червонобоких кузок, що злітались ополудні на пригрів, аби позавтрім щезнути безслідно; ти писав про нецікаве нікому і найдорожче осені; писав, підсвідомо вгадуючи, що так і треба писати— про безмовну і ледь помітну мить, що найзреченіше змагається з часом, ворогом і владарем всього живого, всього спраглого вкарбування в пам’ять і всіма кинутого напризволяще; скільки краси ти бачив у спробах осені вжахати все живе до смерті: скорчити заціпенінням вужа, який востаннє перепливає змілілу річечку, весь сонний вже, зсудомити крило зеленої бабки, що обсихає від роси на будячині, сподіваючись перелетіти на тепліший, осонцевий беріг річки; скільки витривалості ти бачив навкруг, над долинами, поміж лісу, понад розораним полем, де збираються до відльоту, скрикують і повільно кружляють журавлі в такій бездонній синяві, що від вдивляння на них, коли заплющиш очі, чорні запаморочливі кола розпирають очниці; ти писав, так як і мусив писати, а потім, мов щось зурочило; цей причоргноблений час чи надмір набаченого, наслуханого, всіхнього людського досвіду, завжди тупішого супроти чистого, природнього, лісового досвіду; за обов’язком писати тінню встало знання, мовляв усе написане так і залишиться непрочитаним, незрозумілим, у кращому випадку знехтуваним мовчки; та тінь, спочатку плюгава й приземиста, янчила й терлась об ногу, немов коростявий приблудний кіт, а потім плигала на коліно, на теку з притиснутим чистим аркушем і шкірилась межи очі, і лизала папір, мов сметану на відстояній гладишці в сінях, і тобі бридко ставало писати, як пити з обслиненої глистявим здихляком посудини; тилом руки ти відпихав паскуду з колін, однак вона вже лишала на сторінці непомітну, змікроблену хворобливість— безчасся, настрій даремщини, помножений на знання одурених, окрадених людських зусиль, що зійшли нанівець і тим пришвидшили загин століття; далі лишався бруд і мікробство виродження, але й це хтось мусив зазначити; бруд і звироднячення, привдягненні в хитрі теорійки, в хіхоньки й хаханьки, в сміхову, іронічну закультуреність— про сатану свідчили, що він істота всуціль іронічна, але страх як не терпить зверхності до себе— бруд і звироднілість, припудрені розкутістю, легкознайством і підленькою такою облесністю з хтивими бісиками в зіницях, бруд і звиродження, за звичаєм приблудного котяри, потруться, потруться, а тоді плигись і на тобі: от вони стали нормою, а все природнє, справжнє, виставленим на позорище й посміховисько; от всі свободи і скотократія— казитись і гадити; тобі нічого не залишалось, як тільки писати— все можливе вже роздемокрали, всі роботи на біржах вже зайняли, за кожен шеляг вже правили душу, стільки охочих продатись збили ціну на змефістофленому ринку рабсили; ти писав, відчуваючи іноді певне притуплення мовних зворотів, слів і в отупінні обставин угадував присмерк мови, її осеневе бажання виказати непримітне, підказати його тобі і вимовити через тебе обраним; правда, матеріал підводив; ти писав, здогадуючись, що й останні з ціннот природніх, осміяні і обгиджені, скочуються в нікуди, і між пожадою поглинань і мужнім терпінням пролягає та ж смертельна прірва, що й між морозом і крилом осінньої бабки; і вони гинуть разом; гине живе, — гине й холод крижанющої цвілізації, закостенілої в глитайській люті і так і завмерлої з роздертою щелепою; і мова, цей відголосок природнього, справедливого, чистого відмовляється тут слугувати; ти хотів помилятись, щоб виконати свою справу належним чином— і, коли лютневою ніччю ви покидали дах дев’ятиповерхового будинку і вітер гудів у вентиляційних продухах, ти побачив дитину дорослішою від себе, смиреннішою, пришвидшено вирослою в чорнобильському літочисленні і, перш ніж ступити на сходи і прихилити двері на горище, глянув назад і подумки попросив летючу, зупинену в стрибку, зорю подивитись далі лиховісту, далі жабуринного, тьмяного переблиску над бетонними склепами і відлетіти з надією вже побаченого колись, милосердного, живого світла.
Тобі ж відкрилося прикре бачення; ти бачив марноту там, де б її не узріли премудрі, зокрема, й автор приповідок з його незабутнім "марнота марнот"; ти бачив не тлінність, як вони, а саму гіркоту всякого земного плоду і ще раніше— гіркотняву і даремність всякої праці; де б ми не пасли корів наших, а молоко їхнє, згіркле, вливає у кров нам білу погибель; скільки часу земного всежиття, скільки життєінстинктної спраги всього живого навколо, скільки труду заради виживання, впертих, застраханих спроб вижити і проіснувати на миттєвість більше, скільки здивованого і безсилого, як щойно перегризена сонна артерія, скільки звіриного б’ється навкіл, судомніє і хрипить— невже і це даремність? праця павука, що наплітає сотні сітей, занавішує ними закраєць поля, сидить на стерні і слухає, проживає себе, свій час, не на багато довший від чекання тлі, яка впіймалася в павутинне гойдиво? все так і не так; все згіркло в зародку, але зовнішність світу триває ще; справжність і пристрасність— у відшкодунок за збитки, за наругу зарозумлених, двоногих, збісілих— віддаровані природою малим і великим інстинктивним організмам; там життя просте і тривожне, як і мільярди років назад, як одна велетенська чекальна туга і радість пробудження, радість існування, радість того, що перебули жадібну до поживи ніч, вливає спокою в кожен досвіток; життя, як одна підсвідома спроба позбутись передсмертного очікування, самолюбові й саможалю, основи зневір, життя біологічної маси поза людиною— бо воно завжди поза нею, не вище й не нижче, а саме поза людиною— життя самої природності, що нехтує знехтування і все, що про неї взнали люди, таке життя, якщо його лише уявити, спробувати охопити уявою, спільно й злютовано в одній нерозривності, кров на крові і тлін на тлінові, це життя залишає людським трагедіям, включно з цвілізаційною історією, менше сутності, ніж історія перетворень одної молекули, що прагла стати пам’яттю і геном відтворення; життя природи! мільярди років, помножені на нескінченність одиниць біологічного виживання і безвісного, себто позбавленого гордині, вдосконалення себе роблять його досвід безмірно вищим від всіх розумових накопичень людини— в ньому, в безмежному, безслівному стражданні й терплячості всіх простих біологічних істот, живе, мов осіння буря в пущах, страшна загадка, страшна туга, страшна задума, страшний здогад, що йому, життю комашиньому, життю земноводному, життю тварному, життю, позбавленому співчуття, нічого й сподіватись на воскресіння і потойбічне продовження; йому тремтіти й гинути— і ніколи вже не узріти більш такого вмитого благодаттю, смертельно улюбленого світу; в терпінні й пожертві цього життя розпліскано нині вселенської, голубиньої чистоти, чесноти і надії більше, ніж у тісняві й колотнечі людви, що нібито має душу, і має сподіванку воскреснути й відтворитися в потойбіччі; людва тремтить зурочено, гидує обов’язком, зневажає покладені на неї сподіванки Творця і тим ганьбить безмежно життя німе, життя безнадійне, життя безіменне, виісновування всякої тварі, що так чи інакше прислуговує людині, вбачаючи в ній всесильність, натяк на першотворіння— і так людина облукавлює покликання і впадає в гірше скотського покручство; смерть історії настає із засилля покручів, безсилих до вчинку і приречених гнити, і вгноювати все довкола, збрякати єхидством, гноєм, терпнути від нетерпця і чорногангренним жаром лихоманити тіло світу; наливатись спазмом, прокляттям, як горло блювотою— і тіпатись безнастанно і давитись жовчю; мета примітиву й калікопокручень, заколочених на маскульті, загидити саму можливість очищення і усвідомленого врятунку.
Як сама старість віку— дощ і дощ; сльота занавішувала всяке бажання вставати, виходити, жити; дощ, мов плакучий параліч, розмочалював силу волі, як сухі коноплі, дух твій дитиннів, тремтів беззахисним, щойно народженим зайченям, болем і схлипом обзивався кожен спогад, і наставало таке отупіння, коли не міг, вже не здужав, скільки б ти не хотів, ні любити, ні ждати, ні вірити; міг тільки не бачити нікого; тільки слухати снодійну, зчужілу й погрозливу, обезволюючу до нудьги, сірогнилу моквінь за вікнами; десь знов нікого не стало— ні дитини, ні спогадів, ні собаки; будильник і той зупинився, вкляк на столі, ніби новобранець на варті, що з нетерпця і страху набурив у холошу; нічого й нікого; тільки хрипи в грудях, різачка під лопаткою і мовква за вікном; кожна окапина з даху— мов смерть навпомацки шукає отвори в хату, шукає в сутінках клямку, всією долонею, немов сліпа, шукає замкову шпарку, надихує туди, всією силою вітру напирає на двері, знову ступає на поріг і шарпає, шарпає клямку, шукає вхід, шукає то скрадливо, то затято, мов злодій опівнічний, шукає з легким роздратуванням трудівника, якого понукають у спину: от вона, сліпа незрима гостя, капотить, капотить, капотить з даху і з гілля яблунь, завмирає на мить і легким кошачим пострибом перебігає з кутка на куток хати, і бачить те ж саме, що й ти з вікна бачиш: мокне в горідчику кущ хризантем і ганчір’яна, на чотирьох стовпчиках, обв’язка, вирвата з підкладки старої бобки і зсукана тобою в мотузку, мокне на людських городах картопля, аж між обгорнутими кущами стоять калюжини, мокне скособочена вітром, безживна шпаківня на дереві, мокнуть чагарі слив повз провулком, мокне перестояне сіно, мокне приблудний собака, що завше надвечір оббігає смітники і перед подвір’ями високо задирає носа, стоїть на стежці й принюхується голодно й злякано (насправді це була сука; вона мусіла бігти по смітнищах, бо цілий виводок гриз цицьки і скавчав під старою скирдою, а вона відскакувала вбік, під дощ і вгадувала, де й на якому дворі її зміряють каменюкою, палюгою по ребрах; раз ти надумав її застрелити, бо водила за собою тічку і завжди гидила на стежках, на подвір’ї; ходи з лопатою і відкидай потім; ти підстеріг її на помийниці в сусідів, вже взяв на мушку, щоб гахнути під вухо з десяти метрів, а потім якось глянув на неї немисливським зором: вигнувши спину, з голодним жахом і радістю в очах сука рилася в непотребі, знаходила смажену риб’ячу голову із скелетними кістками, давилася ними, сіпалась животом, ще дужче вигинала спину, знаходила інший недоїдок і крізь кашель глитала його; вона бачила і тебе, і націлену на неї рушницю, бачила бічним зором та інстинктом втікати від всього піднятого в руках людини, бачила добре, але голод сильніший всього; ти закинув рушницю на плече і пішов додоми) мокне земля кротовин під плотом, мокнуть дроти, по яких струмує піна радіоновин і чергове звідомлення про негоду, мокне річка, гриби в траві на галявинах, золотавий, віковий мох на скелях, мокне всякий спогад про місця, де б ти хотів побувати нині— і от занегодило; мокнуть в містах поети, безвільні, як ганчірки на туалетних швабрищах; киснуть, збрякають отрутою і страшно смердять, як гнила капуста в немитій бочці, молоді критикеси, просяклі статевою люттю на чоловіцтво, як тубдиспансер паличками; мокнуть гонучі в міліціонерів на перехресті, їхні плащі і жезли, тремтливі, мов термометри з відбитою ртуттю; мокне тупа й безсловесна пам’ять про те, як ти голодним собацюрою, вигнувши спину, рискав по всих тих містах, помийних задвірках совдепії; мокнуть стіни сільської хати— не гнеться безвільно, не втомлюється від чекань лиш гостя, лиш та, що ніби спільно з тобою зрить мокву вечорів і пагорбів, а, насправді, виглядає твою душу: ходить повз хатою з м’яким кошачим присядом, заколисує, крапотить з дерев, капає з шиферу на бетонний обмурівок під стінами, гризе камінь, добирається, куди їй треба, капотить, тихне, з надміру почуттів оплакує тебе заживо; так нетерпиться їй; плаче, смутить, втішає, нищить відреченням від усіх, від всього, від кожного, хто віднині тобі не ближній— бо хіба довідались до тебе хворого, згідно заповіді; хіба довідались, коли твій головний ворог-час обманом і підступом закандалив тебе в темницю туги? ти не ждав допомоги й втішань облесливих, ти хотів пересвідчитись, що вони ще живі і, отже, й сам ти живий, ти ще тут, коли чуєш їх, дихаєш, просиш закурити й п’янієш, одвиклий від затяжки; нема нікого; одна мокра темінь, давно вже не гостя, а господиня вельможна, стоїть з обіймами як розрита вітчизна, як вся ця розверзста від моря до моря земля, яку ти любив надривно і так і не зміг обняти! червивість світу— крізь очі, крізь лійки вух— під виглядом лихоманки проникла в тіло і, поки ти марив, спав, у грудях, як у старій шпаківні виросла безкрила пташка; безкрила й жалісна попробувала злетіти, гребнулась, розкидала кубло і, стуживши за простором, за його голосами там, десь за стінами, взялась на рівні голови помалу довбати дошку; довбала й довбала, щоб заспокоїтись, щоб узріти нарешті: де вони всі поділись? як воно там? довбала й довбала, розгублено, скрадливо, ледве чутно, так що ти сплутував той звук із пришвидшеним і закоханим вистрибом власного серця; довбала й довбала, все ближче до грудної клітки, і ти ладен був сплутати це з вдячним доторком, начеб тобі, за всі геройства перед вітчизною, за мужній крик і запальність, за творчість, зрештою, пригвинчують орден на лацкані; і от вона твоя орденоносна дірка, три на п’ять сантиметрів, мов округлений, смокчучий рот порожнечі, мов нассана і стиснута в кільце п’явка, мов вирвало стержня в колесі і чорно свище повітря звідти; от вона, дірюга, сама підказує: пташки давно нема; вона так довго виглядала, так смутилась і кліпала, що заснула навсидячки й випала з шпаківні— і ніякого живого світла в світі! тікай, душе, звідси! ти помиляєшся, пустився в ліричний відступ; насправді вона шкряботіла, дерлась куницею в дуплі в ялині, намертво забита там кілком, коли ти не зміг її викурити і, поспішаючи додоми, бо смеркло вже, закрив на ранок, щоб таки добути звідти; ти йшов повз залізничні колії, по рипучому снігу, повз переблиски семафорів на рейках, йшов у напалену простору хату, а закрита в дуплі куниця гризла акацієвого кілка, гризла, обламувала різці і сподівалась вилізти, вибратись, і зранку, коли ти прийшов, вона таки прогризла збоку дуплини дірочку, та не подужала видертись; так і в грудях гризе тепер і проситься на волю— в темінь— твоя розлючена болячка, твоя далеко не пташка, твоя гнійна виразка, повна погибелі, подібної до газетного шрифту.Насниться школа; пригадаєш серпень, кінець канікул, необжитий, безрадісний запах недавно пофарбованих класів і парт, що зустрінуть тебе вкупі з ниттям під лопаткою: так, ніби скиглить чибіс у вечірньому полі; ніби заїкуватим немовлям мекає, кличе матір загублене ягнятко; так, начеб сам ти, бредучи між свіжопахучих ячмінних копиць, минь-минь-минькаєш до корови, що десь забігла, десь запропала в безлиху— по стерні розсіваються коники і холодніє роса, з недожатого зализня вистрибує і млявим пострибом тюпає одуріле від гуркоту комбайнів зайчатко— і як мені потикнутись додоми? всі серпневі розгублення, сороми і страхи за ртутним звичаєм збивалися в одне, в біль подоросління, в нерішучість втрати, що ніби навмисне відпускала на літо в поля, в луги, в каламутному літеплі рівчаків ловила з тобою рибу, тупцяла на кущах осоки, побілілими пальцями перебирала в колисці ряску, налапувала там в’юнів і, стискаючи їх за головами, кидала в бідончик; берегла від громів і блискавок, від зливи, що пласталася над мілководдям, не випускала з води, така холодюжина шаленіла над берегом, берегла і стлалась туманом по озерцяті, куди ви забились з колискою і не відали, куди дітись; проблискувала раптовим сонцем, ставала рідною, як всяке привілля, вела додоми, вкладала спати, будила без остраху запізнитись; будила запахом смаженої риби, тьохкала кінчиком вудок за спиною, смакувала вишнями при дорозі на крайніх сільських садках, коли голодний і щасливий, з трьома карасями в торбі, ледве доплентував пообід додоми; щоденна і щомиттєва втрата— одна з майбутніх спонук до літератури— надивлялась, надивовувалась на крайнебо, коли сонце перекипає й пахне збіглим з емальованої миски малиновим варенням або сідає, чітке й округле, немов розжарений у консерві акумуляторний свинець, який виплавлювали на грузила для закидушок; і вечір свинцевіє теплом у руці, і понад господарські запахи подвір’я пахне скрадливим матіоловим духмянком з горідчика; втрата забігала навперейми легким пилюжним вихором по сошейці і підманювала будь-куди, аби тільки здоми,— вигадувала безліч забавок, азартних справ,— та вприкінець літа вся зловмисність і омана доріг ятрилася в ногах, немов у постійно капканеного звіра: зчесаними об каміння були пальці, п’яти подовбані й попробивані так, що ходив на вивернутих всередину ступнях, загоюючи підошви в пилюці; по селах жили так бідно, що про взуття влітку не могло бути й мови; втрата пронизувала мильною водою в ночвах, коли одного вечора загадували відмивати ноги, раніше влюлюватись і на завтра, взувши старі сандалі, поспішати слідом за мамою на автобус до райцентру: привдягтись перед школою; а коли куплені нова взувачка, нові штани, нова сорочка лежатимуть у пакунку під пахвою, ниття під лопаткою стане ще нестерпнішим, схожим на зойк кроленяти під час кастрування, на протяжний і тоскний зойк; на автобусній зупинці табличка розкладу бухкатиме од вітру, мов дурнуватий піонерський барабан перед лінійкою, мов вив’ялене й порожнє серце майбутніх чекань, коли відчуваєш непоправне і ждеш підвозу, общіпуючи хлібину в сітці та запихаючись глевтяком з долоні; всі думки— скоро й тобі, подорослілому, доведеться жити в місті— всі клянчіння купити он того пояса з рогатою пряжкою, он оту-го коробку з жилкою, гачечками і поплавками, всі старання не помічати ні зошитів, ні підручників на полицях універмагу, весь страх принуки, основи дорослого існування, налипав одним словом "школа", немов пекучим гірчичним коржем на спину— і ні дихнути, ні кавкнути; от відколи жила в тобі зболяченість; от з якого лиха вона приліпилася— з небажання вирости і змиритись із світом; тобі подобалось читати книжки і довигадувати світ, залишений на останній сторінці; подобався тихий і сонний, ледь пропахлий брикетним димом, спокій бібліотеки навпроти твоєї вулички, жовтотьмяне, запилюжене від дороги вікно, сама маленька, затінена кленами хатка, невисокий парканчик, теплінь всередині, формуляри в дерев’яному ящичку на столі і таємнича вага нового оберемку, з яким ти підтюпцем біг додоми (твій головний ворог, ненаситець-час, першою з святинь дитинства розламає і пустить на дрова бібліотеку, так і не вибачивши твого другого, твого справжнього, твого письменницького народження; тепер там кущі й фундамент) тобі подобалось, сидячи на фанерній скрині, допізна, в бабціній хаті перемагати і плакати з переможеними, повертатися з гиблих мандрів, відвідувати й рятувати інші планети, годинами, вечорами уявляти летючу відстань до зір, спростовувати швидкість променя до віддалі сходжених пагорбів і знайомих околиць, доки бабця з-за перегородки не зітхне "гаси вже, гаси, бо накрутить на пенсію", а була ж та пенсія аж дванадцять рублів, віддяка за півстолітню колгоспну каторгу; ти впам’ятовував гори всякого чтива, але тим прикрішим ставало всяке примусове, шкільне читання; окрім критики, коли мусив списати твора, ти так нічого з шкільної літератури й не прочитав; це треба вмудритись було! ти мріяв досидіти до старших класів і вивчати астрономію, а коли доріс до того, то виявилось, що більшість з написаного в підручнику ти знав уже— і стало ще нецікавіше; то ж, коли вприкінець літа оживало слово "школа" й передчуття принуки впікалося в шкіру, мов роз’ятрена гедзами й червою виразка на ногах спутаного коняки, ти вже нікуди не хотів бігти і думати про щось справжнє; не хотів подорожувати в піратському трюмі до скарбівних островів, шукати з бочкою на плечах прісну воду по непролазних хащах, раптово торопіти від людських слідів на березі, вдягатися в козині шкури— для чого це все, коли позавтрім втесуватимуть в голову інше? ти мріяв перебути декілька шкільних тижнів, а потім позбавивши казематних уроків і домашніх завдань на тему гіркої дореволюційності, вас цілими класами поженуть на роботу; ото потіха! привілля знов! радощ, знайома тільки осиротілим звірам і сільським дітям; менших виводили на яблука в колгоспний садок— рівні, прокошені міжряддя наллято гнилоп’янними запахами і дзиготом схмелілих бджіл, дерева переливались спілими барвами, з сторожки вийде дядько в облежаному, зім’ятому, брезентовому плащеві і роздасть мішки, і покаже, які сорти яблук збирати й зносити на підводу; перепне коней і знов зачиниться в дощаній халабудині: додрімувати під втомливе, важке тихозвуччя саду; а вам тільки того й треба! бігти з порожніми портфелями до сливових рядів і вичісувати пальцями з трави зелені, проте налляті медом сливи, репнуті від нестерпного доспівання; потім ще струснути дерево і, котрі твердіші сливки— напихати по кишенях; озиратися, доїдати похапцем найсолодші, найніжніші, знайдені тамо під кропивою, та хтось гукне— на грушки!— і весь гурт, мов куцокрилий качиній виводок, подріботить, потюпає між смородинних кущів далі, в глибину саду; трохи старшим загадають приносити здому відра і на відкритому кузові машини, наказуючи міцніше триматись за борти, повезуть на підоране картопляне поле; там влаштують щось на зразок змагання; увихаючись один перед одного, од підводи до рядка, ви забудете лік назбираному, та зошит в руках учителя тремтітиме на вітру переможно, мов вирок у руках прокурора;
від порпання в гнилих картоплинах і землі пальці здерев’яніють, мов зуб’я граблів, і так і стирчатимуть із рукавів, скарлючені, та от хтось перший, спритніший, розкидавши свою картоплю на два боки по чужих грядках, доскочить до яру— і невзабарі над межами війне димок, однокласники заспішать і собі: підкинути сухого бур’яну і вогкого, спрілого картоплиння з зеленими бубирішками; почекати, коли нагорить жар і прикидати ним невелику, завбільшки з яйце— таку, щоб не звугліла вся і щоб не пеклася задовго— картоплю; повсідатись на відрах коло вогню; кожен розчулений полуднем, з очима тихими, старими, виплаканими від диму, кожен натомлений, кожен сам собі вигрібатиме печені картоплини на траву і намацуватиме в кишені припасену загодя сірникову коробочку з дрібчатою, пресмачною сіллю; в молодого, суворого— недавно після інституту— учителя знайдеться складений ножик і він пустить його по колу: обчищувати картоплю до рум’яної шкоринки; і поки над видолинком лунатимуть голоси, шелест сльотавого вітру об коміри болоньєвих курток, за рівчаком, за кільканадцять кроків від привалу тремтітиме між полину русак з широко розплющеними, золотавими очима, весь готовий до кидка, з головою, втягнутою в плечі, з вухами, притиснутими до спини; морда з білими вусищами здригатиметься за кожним стріском бадилля, від низового диму ніс йому наморщуватиме трикутна посмішка і, лиш коли голоси та поскрип відер здаленіють на горбі, він пригинисто, непомітно стрибоне вбік і з довго стримуваним щастям звільнення, одним кидком задніх лап, переметнеться через грунтовку; цибоне через купу силосу, через нешироку смугу ріллі і пропаде, зникне за гривою прим’ятого кукурудзиння на скошеному полі; у старших класах за учнями закріплювали буряки— кожен рядок: скільки сягає око— ви їхали здоми в автобусі, з сапами, обмотаними цупким папером і затиснутими між колін, немов новобранці з трьохлінійними гвинтівками, на битву за урожай; буряки в два листочки нагадували розсаду в ящику на підвіконні, їх рівні зелені стрічки стлалися пагорбами; марево дзвінкою силою наливало спів жайворонка, він бачив все грудкувате, з поздовжньою прозеленню поле, і зігнуті спини підлітків, що ледве просуваються вперед, буцім чіпляючись за землю гостряком сапки; він, жайворонок, оглухлий від захвату й млості на струменях вгрітого повітря, не чув нічого внизу, так, ніби повільна тінь хмари просувалася полем, проте, коли він падав, провалювався на дно повітряних ям— то раптом згадував про земне і бачив зігнуті спини, здогадувався про вітер внизу і зринав вище, вище, аж за хвилину йому перехоплювало спів, а внизу, над дорогою, підхоплюючи солому й дрібняве листя, як завжди зненацька, чорним котярою кидався вихор— і жайворонок вмить тверезів од хмелю височини, і співав з перервами, впевнено і повносило, сповнений вдячності вітрові, що піднімав його над турботами й над страхом падучої миті; ти чув, як стихає спів і підводив голову над буряками— ось він, птах, що не жне і не сіє, але й не думає про один хліб насущний— жайворонок летів до села, десь до конюшні: збирати волосінь на кубельце; ти діставав з кишені уламок мантачки і, підгострюючи сапу, думав про нескінченність праці всього сущого навколо: рядок буряків, ніби ще й не починався, ніби ти скутий сном і зачакловано тупцяєш на місці; ти нагинався й на кожній п’яді вискубував і висапував кожну бадилину— як її вискубували й висапували, рачкуючи тута сотні літ, твої рідні, твої кревні, твої знайомі, твої ближні, твої сусідські, твої знані з переказів, усепам’ятні люди; вискубували й висапували, давали цукровий корінь, з якого спритні нарощували свій перший капіталець, будували міста, влаштовували там революції і запрягали тих селюків горбатіти за купу гички на осінь худобі; а вони сапали й вискубували — підсолоджували цвілізаційний поступ —сапали й вискубували бур’ян щорічний, бо не могли інакше, так пристрасно й зречено, рабськи любили цю землю, перетирали в руках кожну грудку, от і твоя настала черга, а потім тебе приб’є до міст, ніби збудованих з рафінаду, і там, ті з дрібними, пацючими, викришеними від солодощів зубенятами, вважатимуть тебе неотесаним, так і не розігнутим, не модерним, надто сільським письменником, і хіхікатимуть єхидно на твою працю, довжезну, як і рядок в дитинстві— ти висмикував лишні, загущені буряки і вони біліли вирватим сухожиллям; листя на них зав’ядало хутко; ти намагався не розгинатись, щоб не бачити, скільки ще йти і зайвий раз не кривитись від болю в попереку; тоді сама по собі робота ставала непомітною, необтяжливою, звичною, мов цокіт годинника; ще декілька п’ядей проріджено, ще крок до межі, а там, з долини, війне терпкістю молодого татар’я і студеної води в криничці; після екзаменів додатковим іспитом загадували на прополку— хто не відробить, того не переведуть у старші класи— "о, вже погнали на роботу!" зітхала під магазином, виглядаючи хлібовозку, якась сердобольна тітка і ти, готовий на трудові подвиги, крокуючи з сапкою на плечі, мов вартовий під мавзолеєм, немов недавно зцілений з милицею, запам’ятовував, що на безплатну роботу обов’язково гонять, за якими б вигадками й застрахуванням не крилась принука горбатіти; і втішав себе: ця оказія на тиждень, не більш, а там безтурботність на всеньке літо; зошити ви заводили після листопадних канікул, а траплялося і пізніш, бо відразу ж після першого дзвінка, тільки-но розбігалась урочиста лінійка перед школою, ви, здичавілі за літо, з першої ж хвилини навчання просилися в поля, пересиджували з горем декілька учбових днів і от, "ідучи назустріч народові", завуч перед великою перервою прохиляв двері класу і, стоячи одною ногою на порозі, оголошував просто з розбійницькою прямотою: завтра приходьте з ножами; це означало: буряки вже підорані, їх треба вирвати, стягнути на купи, повсідатися з безвітряного боку і змахом тесака обсікати гичку від коренів; передають морози і ранній сніг— тому і така поспішливість; потім вертали степом пішки— повз високовольтну лінію, через яри,— назбирували по видолинках повні торбини запашнючих, дрібних і тугеньких печеричок, а якщо пощастить, то й зривали на колгоспному городі по декілька солодких перчин і прив’ялих, чомусь не зібраних, помідорин; вертали вколесованою по стерні дорогою, на горбі зазирали й аговкали в лисячу нору, звідки роїлась мошка і смерділо здохлятиною, видно лис той годувався на скотомогильнику; мишей всіх витруїли; тітки до глупої осені увихаються полем, запихаючи отруту в кожну мишачу нірку; вертали посадкою, натрушували ліщинових горіхів, до оскоми наїдалися диких вишень, що чорними кетягами, напівобдовбаними зграєю ще чорніших дроздів, обвисали з гілля над просікою і сяяли соковито; вертали з доброю втомою натруджених повернень, з першими своїми гостинцями— в сутінках ти на порозі хати перебереш печериці й обріжеш червиві ніжки, покришиш їх у підсолений окріп і, поки вони виварюватимуться, вгадуватимеш: чи вистачить всім на вечерю по ложці? з перчин і помідор мама приготує рагу на сніданок, і тобі досі пам’ятний його запах, немов знімаєш кришку з пательні— так верталися ви додоми, зустрічаючи різні дива: вдруге заквітчану на осонні суничну галявину, розрите барсуком осине кубло в землі, сірі, порожні соти на пожухлому споришеві, а на підсохлому краю калюжі: чіткі сліди козиніх ратиць; вертали з розповідями про всяку страхотняву: куди, на яке дерево лізти, якщо дикий кабанюка виламається з посадки? знаєте, які в сікача ікла? коневі хвоста, як сокирою, рубає! і всякий тріск чогось непомітного в лісосмузі, або вереск сойки, пробігатиме лоскітним опіком по спині; і так ви йтимете страхопудами, аж доки перед станцією завидніє крайня залізнична казарма, жовтий причілок, переїзд, червоний блиміт перед шлагбаумом, старі, з розпертими кузовами, машини, навантажені цукровими буряками; от і село; все тут виказує нужду і терплячість, безнастанну працю і виживання, роботу в городі, по хазяйству, в хліві, нагинці над буряковими рядками в полі, роботу й роботу, з мішками, якими тягають на горілку цукрові буряки, а потім за ту бурячиху вимінюють пшеницю свиням, а свиней здають в заготконтору, а з виручених копійок складають на хабарі, щоб дитя поступило в інститут, вивчилось і зреклось цеї чорної, земляної роботи назавжди; і покинуло догорбачуватись, доздихати з мішками і сапками на тих полях матір і батька, впряжених у роботу з тією первісною відданістю, коли ще не знали ліні; впряжених, врослих у неї, мов важезний камінь у землю, камінь, що заперечує всі безглуздя сізіфівські, камінь, який водночас нагадує і ломову коняку і плуга, і тягне на собі родючу борозну, тягне один, щоб було всім нажертись, тягне, бо звик тягнути, тягне, щоб його вивчені діти набудували реакторів під видобуток плутонію і ракетних шахт, тягне, щоб потім всю його піввікову працю одним млявим пальчиком перекреслили, викрали, а самі смертельні споруди ще й змусили підривати й закопувати, закидати тілами власними, щоб комусь там десь, у щасливому заокеанні, позіхнулось полегшено і безтривожно спалось; щоб всі затямили: одним написано лічити грошики, а іншим, здикуненим, чиїми кістками загребли кілька війн і впірамідили рай для світу, здичавілим від праці приписані плуг і борони: для самозаглиблення, самозакопування, самозцілення, бо так, запроста, їх не вдалося видушити; землероби все таки, натури вперто волячі, тяглові, стожильні, все в роботі, в роботі— хіба хто міг тут знайти хвилину, щоб подумати: десь, під якимсь Чорнзнобилем , будують якісь реактори...? Взимку ти прокидався о половині сьомого і тремтів під ковдрою— вже треба вставати; по хаті пахне білою глиною— мамина зимова побожність до груби! десь підмастити патьоки, десь заліпити тріщину; батько дотоді обдовбав ломом лід коло криниці, приніс води, розчистив од снігу доріжки на подвір’ї, налляв теплого пійла в собачу каструлю, ломом вдовбав і нацюкав вугілля, що змерзлося одною брилою в шопі, вичистив у худоби гній у хліві, натер на тертушці і замішав з дертю кормових буряків і через відгородку висипав у жолоб корові, і постукав по дні відра, щоб прилипле теж висипалось; мама дотоді совком на загнутій дротяній ручці вибрала попіл у плиті, поклала розпалку на коротке полінце, причинила піддувайло і знов відкрила його тільки тоді, коли полум’я вже геть обів’є дрова і тяга загуготить об тонку бляху духовки; мама розігрівала баняки з картоплею,— бо все хоче теплого,— шурала ними по плиті, коли пара аж підкидала накривки і тре було затулити отвір фаєрками; потім товкла картоплю великим, тріснутим збоку товкачем, солодка парнота розливалась по хаті і нею збрякали стіни, двері; навіть сміття у відрі не хотіло на вулицю, на холод і воліло згоріти у піддувайлі (сміття, коли відро виносили, просипалось на підлогу— його на совок і в піддувайло, і от жахтить там, підпалене ясеновим жаром), а ти все тремтиш під ковдрою, в напівсні, і уявляєш глибокі, за ніч навітрені, снігові замети; мама з дійницею виходила на двір, прочиняла двері хліва, звідки било назустріч телячим духом і гасовим чадом ліхтаря в дротяному абажурі під стелею; обмивала і витирала чистою пілкою коров’яче вим’я, зручніше вмощувалася на ослінчику— і перший струмінь молока з пінистим вжиканням забілював дно дійниці; трохи молока мама відливала в господарське відро і ставила теляті, вбігала по рипучій стежці до хати, знімала з нитки над плитою і клала, притиснувши середнім пальцем, цідика на горловину банки, а потім з чайника виполіскувала відро, виперала і вішала сушитися марлю, йшла в погріб з кошиком по картоплю, та раптом згадувала, що треба покласти корові сіна— холод геть одбиває памороки!— так подумувала собі і казала батькові про безпам’ять, та він, дістаючи голільне приладдя з верхньої полиці буфету, відказував, що вже насмикав отави з стіжка (пам’ятаєш гладеньку, виковзану долонями, дерев’яну ключку з міцним і загнутим всередину зубом? ключку, застромлену під засніжений, сирий верх копиці) ти тільки здригнувся від передчуття холоду і закучугуреної дороги, а вдома вже стільки пороблено всього! стільки справ хатніх і господарських; ти тільки надумуєш встати, а батько вже нагострює бритву об ремінь, натертий зеленою пастою і зачіплений клямрою за алюмінієву вішалку, прибиту до одвірка в кухні, а мама вже тонкими кружальцями ріже картоплю на шкварчливу сковороду, по хаті пахне киплячою олією і відталими у відрі дровима, вугіллям, снігом, менші брати сопуть безтурботно у великій кімнаті, ніхто їх не будуть, нікуди їм ще поспішати, а в твоєму портфелі і підручники не перекладені, і зошити позавчорашні, а по радіо лунає бадьора передача "сільський час", колгоспники звітують про снігоборотьбу на полі, про виставлені там, на обвітрі, дерев’яні щити і майбутні урожаї, отже, десь близько сьомої, пора вставати, а ти боїшся й рипнути ліжком під теплою, сумирною, лагідною, немов напасена корова, грубою, лежиш і вигадуєш якусь причину, щоб не йти нікуди, і якраз отоді, коли від морозяки з гахкотом репає дерево на вулиці, якраз, коли ти подумав, що може самі віднадять від школи сьогодні, якраз у ту мить мама запитує неголосно, але так, що ти досі чуєш, запитує від порога "ти спиш"? і ось повинен вставати, не маленький вже; батьки ідуть на роботу і ти повинен; вставай, ледацюго,— кажеш ти сам собі, а від груби так затишно, так розморливо, так приємно пахне літом і теплом череди, солодко пахне глиною, немов від грози і стужі ти сховався в печері в глинищі, пахне сіножаттю і привіллям, ніби лежиш на покосі— і так неохота рипнути ліжком; але думка про дорослих і тебе дорослить: батькові цілий день товктися на призалізничному складі, між купами доломіту і ящиками з медичним склопосудом, бігати між станцією і вагоном, і знову на станцію, вмовляти начальника підождати, не записувати простой, бо пісок змерзся на камінь і люди вже котрий день довбуть, роздовбують його по граминах, бігати й слухати наганяї і матюги, і погрози "сключити з партєї", така робота складського майстра; а мамі також добиратися між кучугур до того складу, сидіти в маленькій кімнатці на вагарні,— між паперів, рахівниць, діроколів, конторських книг, насмерть загвинчених пляшечок із силікатним клеєм— сидіти на старому, оббитому дермантином і обгвіздкованому кріслі з високою спинкою, прошкрібати лінійкою замуроване інеєм вікно, заповнювати водіям путівки, білою парою хукати на штамп, притискати його до папірчини цвілого кольору, мерзнути, йти по щепки з ящиків, підкидати їх у грубу в сінях, притуляти руки до ледь теплої, пофарбленої в чорне, бляшаної оббивки, зігріватись від галасу й жартів довкола, а потім при тьмяній, на витому шнурові, лампочці сліпати, сліпати над нарядами, кляцати дерев’яними кісточками на рахівниці, збиватись, перераховувати заново, підбивати розрахунок і для певності ще раз підраховувати, а недокінчені листки забирати додоми разом із папками, рахівницею і грубим журналом— і йти із напханою сумкою по вузькій, протоптаній між шпалами стежці, і зводити коміра, і обертатись спиною до снігової крутії, коли зненацька, з присмеркової імли, налітає і голосно сурмить швидкий московський поїзд: апельсинові його вікна стрімко плямують сніг, мов величезний термометр струшується в гарячці січня, слідом потьохкують рейки, вихрастіє, вихляє хвостякою сніговий дим і довго ще пахне курним вугіллям; "вставай, хлопче", це знову мамин голос, і ти зіскакуєш, одягаєшся, з’їдаєш із квашеним огірком тарілку картоплі, береш на підвіконні двадцять п’ять копійок на пончики в шкільній їдальні і послизаєшся на окрижанілому порозі; відтак, повісивши портфелі на зап’ясток і запхнувши руки в кишені пальто, вискакуєш у провулок, щоб встигнути на першу ходку автобуса о сьомій п’ятнадцять; якби хоч добряче намело— дідька б лисого він поїхав, а таким морозякою, коли й собаки поскручувалися в будах, кому прикортить пішаком, добрих чотири кілометри пертися в школу? відмінники й ті потюпають назад додоми; ніяких заметів на дорозі— і он, біля станції, світить вікнами старенький "пазик"; там, біля водійського сидіння, біле пластмасове пуделко з копійками і білими круциками, мотками білетів, але ви школярі, ви безплатно їдете; і, продерши копійкою вікно, відчуваючи передпліччям кожну голку інею на автобусі, ти помічаєш засніжений скверик із столиком посередині, засніжений дах залізничного магазину, дорогу повз поштою, окрижанілу криницю, стовбури вікових тополь і лип, жмуток сіна під плотом, підводу в запрягу накритих попонами коней (когось вивозили на ранкову електричку) і тебе морозить наскрізь від пронизливої краси й невідомості світу; дорогою до школи, підгецуючись на сидінні, ти в прошкрабаний отвір бачиш снігові надуви з чорнопилюжними козирками, зайчині сліди по крутосхилові, куріпок, які біжать під ялини в посадці, і пригадуєш діда; він помер рано; він так і не взяв тебе на полювання, ти був малий ще, аби виганяти, викрикувати, витоптувати з сухого очерету зачаєного там лиса; може, якби ти сходив з ним по мерзлій ріллі поля, порозплутував сліди й наброди на понові, змалку світ тобі не здавався б таким великим і примусовим; а так тільки згодом, перемірявши ближні й далекі пагорби, й морозний туман, що за ними, ти узрів його тісняву, пронизану азартом, мов невловимістю часу; а якщо ти взявся писати— і цей твій обов’язок зрідні довічному школярству— тобі кожен день підкидатиме можливість уникнути його, переждати, дочекатись погідного настрою, та настане година в січні і ти зречешся друзів і міст, щоб пригадати дідову сільську хату: як вона вихолодає на морозі! жива, освячена в снах і раптом, волею забуття, знепритомніла від зашпорів; там вистигають спочатку сіни, бо під підлогою з тонких дощок, простелених на землю, повно мишачих дірок у фундаменті й лєгарах— хата зводилась по війні, з назбираного, де прийдеться, бо велику родову хату на тому ж подвір’ї, велику хату, усуспільнену при розкуркульстві, узаконили за партійними господарями; коли дід і бабця вернулися з виселки, їм відступили там комірчину; дід пішов працювати конюхом на будівництво сошейної дороги, возив каміння, пісок, дещицю одвозив і собі на новий фундамент, прикриваючи каменюки сіном, щоб не впаяли термін, і жив у родинній хаті, мов злодій, пійманий і зачинений до ранку в комору, і мріяв про свою оселю, і звозив усяку цеглину з колишніх хуторищ, і радів кожному цвяхові, якого витягував, рубаючи ящики на дрова, і потім вирівнював їх обухом до колодки і складав у бляшанку з-під льодяників, і знов колов ящики, і цвяхи рипіли, мов потай прочинені двері; дід радів всякій виміняній, заробленій дошці, всякому спиляному дубку, що згодиться на підвалу, всякому скоблеві, залізячині, дверним завісам, клямці, радів, як радіють кожній миті перед зціленням, радів і не смів пікнути проти нових господарів, радів і вірив, що вигребеться з тісноти й злидарства, бо вірою і терпінням був надихнутий його рід, і хата поставала з віри і вірності виживанню, як гора, проростаюча із зернини гірчичної; і те надзусилля передавалося тобі скрізь, де б не згадав ти потім білоглиняні, святі, рідні стіни і дах під червоною черепицею, мов багряне полум’я дива— холод пробує заповзти через комин і крізь заткало в грубі, шемерхає старим, спорохнілим сіном на горищі, відшукуючи найменшу шпарину в стелі, а тоді разом, оскаженівши, налягає знадвору на причілок: мов сало колійською шпичкою, проштрикує каланичну глину, тонкі дилі, арцаби, наливає просинцем і зашпорами гранітний фундамент, аж каменеві стає ще важче від пекучого, злого, нестерпного болю; потріскують, сохнучи на морозі, збряклі соснові двері на веранді, а на сінешніх, дубових дверях, обкованих для міцності залізними штабами, на кожному загнутому всередину цвяхові накипає паморозь, немов зима, як величезна всеїдна міль, відклала й тут свої лялечки, і жде лиховісного виплоду; холодюга таки пролазить всередину хати, розлючений, ненаситний, голодний; тріскає на полиці трилітрова банка з засоленими помідорами, промерзає наскрізь, на камінь, цибуля у вінку під лавкою, вистрілює кришка зі слоїка губ’яків; вся хата повниться злодюжним шелестом, шемерхом, наче хто в темряві перебирає всяку всячину навпомацки; відтак холодюка з босяцькою наглістю залазить у постіль, вистуджує кожну пір’їну в подушці; мов собака вгріту літню пилюку, викачує на себе тепло з простирадла й матраца, вигонить мишу з-під ковдри, завмирає, та довго не влежується, вискакує, як босий алкаш на похмілля, і далі нишпорить по кімнатах: перебирає рибальські снасті в бічних шухлядах шафи, перелапує кожну складку в одягові, виминаючи звідти осінній пил, тютюнини й теплінь на павутинах бабиного літа; і все йому мало, мало; вертається знов до груби, вишукує і вистуджує останню, вгріту спогадом про тепло, вуглину в попелі, нипає по кутках, проморожує пляшку з оцтом на миснику, видублює і загинає сірі носаки наброджених, і так і покинутих сирими, кирзових чоботів, зупиняється, аби замислити ще якогось збитка і, припавши колінами до підлоги, крижанить воду у відрі на лавці; а тоді, розчулений мстою, холод згортається великим білим їжаком у найпромерзлішому місці, коло порогу, і, засинаючи, за звичкою всіх невдах, згадує як прикро йому було раніше: хату вище вікон втепляли загатою, між закладених дошками кілків напихали солому, листя, назгребане дідом по садкові, під горішинами; а потім з підвітряного, степового боку хату ще й обставляли високим, аж під черепицю, кукурудзинням; з відстані вечірніх полів, вікно в хатині з дахом, підпертим срібними кукурудзяними вершками, здавалось ще меншим, ще затишнішим, ще теплішим— і таким, ледь жевріючим, невимовно рідним бачив його дід, коли на широких саморобних лижах, з лисицею, перекинутою через плече на куфайку, повертався навпрошки з полювання; одного разу він на самому городі підстрелив зайця, той петлянув вбік і, метляючи ногою, докотився до садка, пробіг повз парканом, повз копицею соломи і щез, як у воду канув; скільки не перешукали в сутінках— нема, буцім закляття його злизало; дід і зранку обходив подвір’я, города, садка— ніде немає зайця; мабуть, прибрали за ніч собаки? але ніде не видно ні шерстин, ні крові! дід аж закинув полювання, розгадуючи таку оказію, ставив на тарному складі петлі на куниць— тоді ще за шкурки непогано платили— а по весні, розбираючи загату, зчудовано ляснув себе брезентовою рукавицею по коліні: а бий тебе сила Божа! заєць прогрібся під дошки і заковізнув там; холод нашорошеним білим їжаком подрімував на підлозі в сінях і марились йому справи й придибанки людей, що жили там колись, і чиїми голосами протерпли навіки стіни хати; і, втомлений збиткуванням, він слухав їх, совістився за своє розбишацтво і хотів діждати хоч кого-небудь, щоб вибачитись і білим клубком покинути хату.
Тепір вже рідко хто закладає загату на зиму; обкладати стіни радіоактивним листям все одно, що втеплювати собі могилу; ти приїдеш електричкою— і хата зустріне, мов карцер спогадів, мов видовбаний у вічномерзлотах льодярник: зіщулена, завмерла, з наждаковим інеєм по білих стінах; і, коли вискочиш по дрова до хліва, душа хати, душа родинного співчуття й тепла не зітхне за тобою з сіней: двері притуляться легко, м’яко, замшілі від інею, немов вона, душа хати, вириваючись на двір, навсліп обмацувала кожну шпарку і довго, застрашено всмерть, вже збезсилено лапала за клямку, тікаючи від морозу, що пробрався до оселі; поки ти цюкатимеш для розпалу соснове поліно на дрібні скалки, душа стоятиме за спиною, така ж незрима, як і людська, тільки добріша від смутку німих виглядин, тиха й виплакана, зраділа тобі, як ніхто, в сирітській виплаканій порожнечі; вона нагадає вимкнути світло в хліві, покаже, куди випурснув ключ у кучугуру снігу, коли замикатимеш хлівні двері, і з радісною недовірою вслухатиметься в сичання перших вільхових полін у грубі— дим заледве проштовхуватиметься нахололим лежаком, бо кожна цеглина, як жебрак першу милостиню, як вигнанець довгожданого листа, притулятиме тепло до серця— а коли геть розгориться й поміж розміреного вогню дочуватиметься зітхання жару, душа хати одійде від духовки; відійде з простягнутими дитячими руками, вже позбувшись тривоги і враз пригадавши всіх улюблених, всіх найдавніших, всіх пожильців своїх і стане стоокою, з ангельським усепроникним зором, і відступиться в спогади, в переможений нею час, зітканий із плачів народження і плачів прощання; відступиться, знаючи, що й там, у людських спогадах, потрібна її втіха, її присутність, сувора й надвитривала серед казематних ночей, серед навстіжного простору впертіша скелі, бо вона й сама простір, тільки зігрітий вірою, змалілий до розмірів всього найкращого в людині, всього найпростішого, всього необхідного, щоб не пропасти з холоду й відчаю, але й не знавісніти з ліні, жиру й гординь— її втіха в спогадах, немов живий прообраз раю для всякого, хто одійшов за поріг і бачить попереду вічну оселю; душа хати належатиме, всюди й скрізь, усім її давнім мешканцям— і тобі водночасне; її присутність ти вгадуватимеш за тюлевою занавіскою на вікні, в купі зимового одягу на вішалці, в одчиненій продуктовій шафі, на грубі, де сохне на ранок і пахне живично розпалка— душа хати буде хоч і вимерзлою, хворобливою, але безпечальною і усміхненою з одного присуття людини; вчасно будитиме, вчасно вкладатиме спати, вчасно підказуватиме, коли прогорять дрова, щоб затулити заткало, вчасно загадуватиме, яку роботу треба виконати по хазяйстві: втеплити поролоном і плівкою вікна, перебрати підмерзлу картоплю в ящику, знайти глини, тирси і заліпити відпалий корж над дверцятою груби, дров нарубати, поставити капкана на мишу, що трубить у погребі моркву, пересушити патрони, перечистити мисливську зброю, і всюди вона, душа хати, буде тобі за найуважнішу няньку; і, тільки, коли переливатимеш з бутля вино по пластикових пляшках, ладнуючись у нову дорогу— діткне тугою і знову з сирітським виразом стоятиме невідступно, поруч; ти, з головою вкрившись трьома ковдрами і покривалом довго, непритомно спатимеш— забуваючи міські прикрощі, зради, обіцянки даремні, забуваючи газети, телевізійні воплі, передвиборні сальтисонні харі, в кольорі, словацьким друком, розліплені поверх прокльонів і лайки на парканах і стовпах, розтиражовані з того паперу і грошей, що їх державка ця зекономила на невидрукуваних твоїх книжках, де ти впортретнив живих і мертвих свідків нуклідної душогубки від моря до моря; ти засинатимеш, забуваючи всякі хвуршети, митців і мисткинь, і те наймерзенніше плем’я поетів, серед яких, як сказав один шанований тобою класик, на одного справжнього святого доводиться десять тисяч шахраюг, пустословів і виродків, або, як прорік би один ростовський приятель: животниє! мразі! колись ти був на стільки довірливий, що навіть писав на них рецензії, а воно, висмикнувши з твого речення ключових три слова, злемзає бездарну пєсєнку— і весь твій дух пересере; таке не одне воно, чмошисько, що нипає, де б поцупити втихаря, де б приссатися! не одне! згідно законів розплоду,— бо класик той обмовився збридливо ще на початку диколіття,— тепер не десять, а сотні тисяч таких, і всі щось строчать, уявляють про себе, ґзяться, як в’юни посипані сіллю в тазику, і підпливають слизом у самохвальбі, в саморекламі— і жодного звиву, жодного рядка, засвіченого духом справжньості; зліпить пєсєнку на три слова— які ти відшукував по трьох світах: на чужині, в смертній тривозі і вічній безвиході— зварганить пєсню і, роздуте від самовкохання, немов розгодоване дріжжами, з тупим і ледачим виразом цмулитиме собі в холодку пиво; його хвалитимуть, розхвалюватимуть дві сосюри-співачки, і всі вони такі грайливі, розкуті, впевнені зароблять на перецьвіріньканих трьох словах більше, ніж ти на трьох романах; от від чого загнулась книгоіндустрія в державі!— тебе вигідніше було розтягувати на цитати; тебе лаяли за незрозумілість, зарозумілість, за потоп свідомості, за стиль, успадкований від бурякових рядків, над якими горбатів ти в полі з принуки й остраху— тебе лаяли і обкрадали; критики вискубували по одній фразі і хитренько вимислювали на газетних шпальтах: в кого він вчився писати? кого наслідує? що сповідує: білібералізм чи просту, простолюдну давократію? чи він затурканий, в кожусі й чоботях, етнографічний хуторянин? чи він якийсь фашизоїд, судячи із знаків оклику? чи він модерніст, чи гаманіст? що він, загалом, сповідує? яка ідейна наснага його творів? чи там порожньо й чорно, як у погребі під перекинутою бочкою? проти чого він, власне, виступає в цьому, так званому, романі? куди вітрильнить так нарвано? чи він просто марить, вкупі з коматозним часом, і всіх нас припрошує у могиляку? тебе обкрадали журналісти, вічні маловіри, з виглядом шолудивих собак, що їх або вигнали, або мають вигнати з двору, вічні раби тимчасовості, коростявих подій, вічно слухняні й пришиблені, але собі на умі, вічні літератори-невдахи, по своїй природі добрі й нещасні люди, що мріяли колись, колись написати правдиву книгу: про всю набачену мерзотняву, яка їм виїла душу; написати правду, нарешті, правду! про всіх і все! про гидь і виродства! про всепродажність вибраних! про отупіння й ненависть на лицях перехожих; про все, через що ми так низько впали, хто, коли і від кого, на яку суму взяв хабаря, хто стукач з комсомолу, хто людоїд від народження, хто підсадна цереушна качка, хто чоловік, а хто підар, хто є хто в цій вонярні всих смертних гріхів — у розобіймистій смертькраїні!— хто є хто тут насправді?! вони висмикували в тебе по декілька узагальнень і по тому ставали визначними аналітиками, знавцями тутешньості в американських фондах, і доїли їх, як силіконову цицьку; ти дописував і переписував, сухожиллями сшитий, нескінченний роман–прощання, напнутий вітрами поглядів, викашлював легені з гноєм і кров’ю, а придимократнені, продимлені стозагарбними війнами, приамериканені знавці з панібратським усміхом радили з’їздити кудись до моря, підлікуватися, ну, тримайся, бувай, старий, ти видужиш, тільки послухай, візьми себе в руки і обов’язково поїдь до моря— це тоді, коли ти не мав на метро і автобус, щоб перескочити по призначені ліки, і пересувався по дванадцяти метрах бетонної клітки, розжареної сонцем, і, щоб не так пекло в грудині, ставив по кутках каструляки з водою; твій боржницюра з плем’я поетів, той, якого по доброті душевній ти вирвав із богемної тічки пилососних шалав і зашмарканих гоміків, той, якого ти навчив читати газети і мислити міжнародно, державно, тепер забився в близькосхідну країну: дипломатити і приторговувати наркотою, прикриваючись паспортом; бо що йому там ще робити? не співати ж йому держгімна, не щеневмерлити ж з ситої одурі; цей не дасть померти; хоч би прислало, падло, якогось тугрика чи рупію, ти б купив на них кіло білкової маси, тобі необхідні білки, так порадив лікар; і попробуй його там достати, знав куди здриснути; тре було тутай послати хлопців з праскою, пожалів, посовістивсь і от, тобі в груди впікається гній і могильний сморід, а те поетичне барило десь пропроститутить, продзюрить твої гроші і гиготітиме жеребцюрою, а потім настрочить вєрша, а потім доповідну писульку в міністерство про дипломатичні успіхи, а потім листа супрузі, привєтіки дєткам, розмліє, розмнямніє, посуне на бік краватку, подумає, де б ще добавити? лапне себе за ширіньку, згадає вчорашніх дєвочок, де б ще добавити? викличе шофера— все таки мусульманська країна, з спиртним непереливки, водій мусить знати; якогось пивка б лигнути, да-а, тут все так дорого, особенно баби, та й то кобили; добре їм! мають банкомата між ногами; а тут з героїном паришся і одні стукачі кругом,— як тутай з горя не накваситись? він забув про тебе, як гандон в унітазі забуває, хто його власник,і мріє впірнути глибше; його пузо не знає, як ти його пожалів від праски, і як його припікало б тоді: незгріше, ніж твої легені зсередини; а скільки обкрадали друззя-літератори, розчулювали пропащістю, жили під одним дахом місяцями, а потім, коли тебе скрутило, боялися й подзвонити, і дихнути в трубку; варто встріти такого на вулиці— сірі і непримітні, як книжковий пил, вони зустрічалися всюди— постояти, випити ритуальну каву, від якої тебе завжди судомило й нудило, немов від підсолодженого оцту, вислухати якусь сентенцію, і відчуєшся сам мертвішим книжного пороху, обкрадений до останньої мозкової клітини; одне таке лихо запам’яталось тим, що оправлялося чорним, якоюсь пекельною смолою; де попало розкидало речі по кімнаті, знало всіх і вся у мистецькому світі, і всяку розмову миттю зводило на плітки, десь поєвропилось, десь посюсюкало при фондах і вернулося, як мавпун, знову випущений у джунглі, але з цвілізаційним зверхництвом і всезнайством; вернулось, щоб донести ідеали булькократії, і, де тільки можна, хапалося за мікрофони, закликало, повчало, наводило приклади і бігло як не на презентацію, то на прийом у посольстві; воно з бобінними вухами і ротом, мов перископ, роздертим жадібно: де б що почути чи захавати? воно жило в своє задоволення,— задовольняло свободу скотства,— а ти годинами відшуровував віхтем на тичці загиджений унітаз, чорний, немов від пекельної смоли, мов те одоробало жерло чорну землю; одні обкрадали душу, інші мозок, ще інші час, ще інші запал— і чим більш крали, тим дужче цуралися.
Якогось року в столиці вітчизни збирались банкіри— була їхня чергова світова сходка— отут-то вже наші холуяки розчепірились! декілька років перед цим не виплачували пенсій інвалідам і вдовам, і кинули все на впорядкування бульварів і скверів, де в спідницях до пупа, за сценарієм спецслужби, мали сидіти й вип’ялювати губки бантиком юні пєдікі і сосюрки, коли хтось там промерседеситься, розмліє оком, накаже здати назад і водій запопадливо відчинить двері; всі вони, старці й пристарки, хворуваті на педофілію; всіх їх тягне до чистоти, до діток; там за це у них строго, а тутай можна; і навіть треба!— як закликали рекламні буклети, написані власноручно головним кегебісом зникраїни: мовляв, у вітчизні скорочення поголів’я, нема хекологічно надійних самців; задумавшись про майбутнє, плід вже в утробі хоче втекти назад, щезнути, зникнути, здиміти у невідомість неіснування, а потім, якщо й народиться, все свідоме життя тікатиме від розплоду— такі причини димографічної катастрофи; правда, є нєкоторі, діти з очінь порадошних, урядових і припрезидентських сємєй, ті ще хочуть і можуть; всі дєвочки й мальчікі провєрєні, самі викликались в ім’я вітчизни використати свої лона для створення нової еліти; нової, без перебільшення кажучи, раси— живучішої від стронціанітів і всепроникної, як ваші гроші; вони готові на подвиг заради людства; вони покинули свої скромні комп’ютерні розваги і торгівлю зброєю та урановим паливом— і ждуть вас, погляньте; всі вони аж світяться, аж духмяніють від чистоти й присвяти; зупиніться, вийдіть, подаруйте їм хвильку уваги, прокатайте їх, підвезіть до школи на своєму "мерсі"— вони розкажуть про вас учителям і однокласникам, і вся вітчизна взнає, яка порадошна й чистосерда, яка людяна й щедра та дармократія! поважна, всьо має— і так любить діток! одне умілєніє і заглядєніє; так любить наших сиріт! діти задаром— це було головною приманкою влади, що розраховувала на інвещиції, бо всі наші скарби, наші збереження, наші заводи, наші родовища, наші "геси", наші підземнобетонні сховища стратегічних запасів, розраховані на комунорай після атомного бойовища, нашу електрифікацію, нашу індустріалізацію, зведену на кістках селянства, наше, назбиране в картуз біля доріг, зерно з урожаю людоїдного року, наше все по малій золотині-бубці влада списала на привидизацію, мовляв, від чмихів чорнгробилю, від позіхань бета-променів все дьогітним потом, мільйонами каторг зароблене обертається привиддям: все змозолене, як біль натруджених рук улюблене, ховається в запотойбіччя; насправді ж, вивезла! вивезла в євгробейські, в заокеанські, в чортийчиї банки; вивезла, маючи там добрих купців, хитрих спільників, котрі потім заплутали, збили шифри і розвели ручками: ми нічого не знаємо; це було дуже, дуже давно, ми не знаємо і відчепіться від нас, бо буде гірше; і влада металась: треба ж платити народові пенсії (тут всі прирівняні до інвалідокалічі) за останні вісімдесят з лишнім років; це неподобство, все таки! люди ждуть і ждуть, мруть і мруть — ждуть і дохнуть!— а їм нічорта не платять! обурювався наш презентент перед зустріччю з тими банкірилами, тими акулами фінансизму, рятунами безпомічних, крокодилищами добродійства, тими витриманими, мовчазними благодійниками, інвестспасителями, що на нашій землі влаштували дві світових війни, дві людоїдних бойні, два погромища всіх і всього, а в третю війну, холодну, просто обжучили і за три погнутих центи скупили стільки золота, срібла, платини, металу з ракет, що з нього можна було б перекинути міст до атлантиди; вони й зерно, просіяне із підвід і назбиране тобою в картуз, вони й останнє зажилили; борги перед народом сягали заастрономічних чисел— і це загрожувало підірвати євгробейську небезпеку; тому наші і розчепірились, і в кожному сквері розсадили дітей, а самі стояли в кущах, роззявлені, і ждали інвещицій; холуяки холуйські! дурні-дурні, а хитрі на видумки; що тільки вони не робили, аби ти не вивів народ на вулиці і не запитав у тих жирних педофілів: де все зерно?! де грошенята наші?! де проценти з процентів?! вже стільки збігло часу! чого ви тягнете кота за яйця— платіть і крапка! ще ваші татусі його перекупили за безцінь, розпроцентили, перепродали, наробили танків і бомб, проїбали й профукали на війнах, які ви перенесли на нашу територію, щоб слід просипаного з підвід урожаю стерти й знищити, і за все це гидуєте дати позику?! ви, покручі гієни й п’явки! ви, засмерджені, глистяві душі! та ми вас витрусим зараз, як гнів уселенський трусить гнилу осичину, виганяючи звідти біса! ми трусанем вас легенько, щоб привести до тями і, відірвавши від обрахунків і збоченств, нагадати, на чиєму зерні, на чиєму потові й крові, ввіллятих у ваші фінансові розборки, ви так роздобріли і своїм злютованим лоском, своєю силою уподібнились до зграї гієноп’явок; звідки ця ваша непереможність?! тільки звідси! тут і Олександр, промакедонившись, розвернув свого Буцефала на світ і зник без повернення у войовничих мандрах; ось тут незасіяна, призабута, напівдика вітчизна— сійнем по зернині і вродить зубами дракона! ти тільки встиг так подумати, як влада розставила протитанкові їжаки по околицях, розкидала скрізь, по провулках приватного сектора, протипіхотні міни, поназвозила з усеї вітчизни костоломів з вівчарками— і все для того, щоб ти не підняв народ, щоб іншому комусь не спало на думку піднятись від телевізора й запитати в тих, обслужених щойно по повній статевій програмі: де наше все? куди ви його заникали? ви фінансували чреволюції і контрреволюції, чреволюції і гробадянські війни, сучалізми й фаршизми, розвинуті сучарізми й одержавлені тероризми, знов греболюції і окремі теракти, війни і жрійни, війни і переговорні процеси, військові перевороти і їхнє присмирення, давократії і воєнні хунти, парксизми і маоїзми, й інтелектуальні скубання між французькими екзистенціоналістами, знов дурикратії та блудократії, все це крутилось і крутиться через ваші сейфики, ви бачили кому вділяли? ви чисті— й прагнете дитячої чистоти, дитинної плоті; і очі вам не повилазать, як пряма кишка в повішеного маньяка; ви— саме прокляття.