Я згадала, що, будучи царицею московською, Марина Юріївна надіслала сюди два срібні свічники, і що тут вона, певно, й виховувалась і уважно слухала настанови отців-єзуїтів, яким довіряла більше, ніж рідному батьку. Згодом, єзуїти набули дуже великої ваги в Самборі, заснували тут колегіум, що був трохи далі, за Ринковою площею. Самбір був їхнім тріумфом в Галичині, а всі претензії до нього й скарги давно забуті.
У якогось російського блоґера я читала, що Самбір — класичне галицьке місто з усіма його архітектурними атрибутами, але так воно виглядає на позір, і архітектура насправді не створює образ міста. Самбір — це місто на шляху з Угорщини, місто прибульців і воїнів. Тут не було солі, не було східних купців з їхнім неймовірно привабливим товаром, зате тут легко готувалися змови, які згодом змінювали світ. Мабуть, тому єзуїтам тут так добре й велося. Не дуже велике місто, але й не мале, саме для того, щоб зібратися з силою і вдарити.
Скільки ж я тут не була? Певно, двадцять років. Зішкрябано пил із фасадів, ратуша із сірої стала біло-рожевою і набула легкості, а вежа її наче стала вищою. Будинки на площі теж ожили, але якщо ратуша була гідною Львова, то вони — низенькі й провінційні, щоправда, в одному місці була гарна ґалерея між будинками, щоб потрапити туди, треба було відчинити двері. Зрештою, будинки були ХІХ—ХХ ст., куди їм до півтораметрових стін на львівському Ринку. І всі ці крамнички непотрібних речей…
Ще один знак — костел св. Станіслава XVII ст. на площі, де тепер органний зал і виставки. Не знаю, що це було. Як тільки ми туди увійшли, я раптом відчула крижаний холод і мене нестерпно почала боліти й без того застуджена голова. Приязний хлопець, що охороняв виставку світлин, почав щось оповідати, але через 5 хвилин я вилетіла звідти як куля. Ніколи зі мною такого не було. Біль був такий нестерпний, що я побігла геть, і Лана з Юлею ледве мене наздогнали. І ще я відчувала непереборний страх в цьому вже атеїстичному місці. Бо якби в церкві, то ще можна було б зрозуміти. Хтозна, може, саме це місце, якась генетична пам’ять про нього змушували мене відкладати свій похід до центру Самбора. Що ж там було? Це ще колись мені відкриється.
Потім я з того всього забула у кав’ярні фотоапарат, добре, що ніхто не помітив його на лаві, встигла забрати. І вже не хотілося вештатися по Ринку, нам ще треба було знайти музей "Бойківщина" і місце, де був королівський замок.
Музей був поруч на гарній тихій вуличці, а коло нього пам’ятник Андрію Чайківському, яким я зачитувалася в дитинстві, але тоді не могла пов’язати його "Олюньку" з нашими краями, з Дністром, який побачила вже дорослою. Мене ніколи не возили в Самбір, хоч він ближче до Урожа, ніж Дрогобич. Сьогодні я вперше зосередилась на самому місті, намагаючись вловити його пульс. Біда нашої історіографії в тому, що вона не створила єдиного потоку історичної свідомості. Поляки пишуть про поляків, українці пишуть про українців, євреї пишуть про євреїв… Ось така вся галицька історія, яку пишуть різні народи. Ми навіть не можемо собі уявити інший підхід, інше бачення цієї історії, яка ділить міста й села на середньовічні дільниці за етнічною ознакою. Тому мені видався таким рідним і близьким Єрусалим.
Музей був розташований у колишній парафіяльній школі, великій гарній кам’яниці, на подвір’ї якої стояла… бамбетля. Галичани знають, що це така дерев’яна лава зі спинкою і скринею для спання. Очевидно, бамбетлю збирались реставрувати і ще не занесли. Вона була з різьбленою спинкою, не така проста, як ті, що в Урожі, ще й розмальована.
Ми піднялись на другий поверх і почали шукати когось з працівників, щоб придбати квитки. Нарешті знайшли двох дівчат, які подивились на нас так, ніби ми з Марсу звалились. Тобто ми не вписувались у тип відвідувачів і застали їх зненацька. Тут, певно, відвідувачі приходять колонами, а не поодинці. Поки ми купували квитки і буклети, я намагалась зав’язати розмову, розповіла хто ми, навіщо і подарувала візитку. Але збентежені таким наступом дівчата реагували мляво, тільки ходили за нами по експозиції, яка виявилась чудовою. Я сама бойкиня і мені страшенно було цікаво роздивлятись як звичні, так і незвичні знаряддя праці, вишивку. Я з того тішилась, може, надто емоційно, бо дівчата ніяковіли дедалі більше. Зрештою, нам стало їх шкода і ми пішли шукати лікарню, тобто тінь замку Мнішеків. Ми були вже біля міліції, коли раптом озвався мій телефон. То дзвонила одна з тих дівчат. Тремтячим голосом вона благала нас повернутись, бо директор музею дуже хоче нас бачити. Повертатись нам не хотілось, але ми недалеко зайшли. Лана з Юлею тільки зітхнули, бо музей "Бойківщина" не надто їх цікавив. Але добре, що повернулись. Коли ми пішли, директорка поцікавилась, що то були за відвідувачі й, побачивши на візитці моє прізвище, сказала, що якщо за 5 хвилин дівчата не вмовлять мене повернутись, то їх звільнять з роботи. Пані Роксоляна виявилась дуже емоційною і енергійною жінкою, самбірським аналогом Бориса Возницького. Вона затягнула нас в кабінет, напхом напханий книжками, і за півгодини я опинилась в її сітях. Ми знайшли дуже багато спільного. Я побачила репринтне видання першого числа "Літопису Бойківщини", довідалась, як пані Роксоляна шукає експонати в наших краях, вимінюючи їх на цукор чи муку, побачила каталог бамбетлів, домовилась, що привезу свої книжки…
Ні, ми все-таки потрапили до лікарні того дня. Не можна було розбивати серце Юлі, якій так важко вирватись до Львова з Орла. Замок стояв біля самого Дністра, води в якому колись було незмірно більше. Збереглися вали, на яких росли старі дерева, і трохи далі яблуні. Я спитала чоловіка з торбиною, чи це тут був замок, але він люто глипнув на мене, махнув рукою і пішов. Тоді я спитала хлопчиків, що вертались зі школи, але ті втекли. Наче ми питали якісь недозволені речі. Це теж був знак чогось. Я тепер подумала, що в Самборі є своя культурна еліта, яка береже таємниці Самбора, сидить на них, як собака на сіні, й не лише випадкові перехожі не сприймуть мене тут, а й вони теж будуть відгороджуватися стіною. Пані Роксоляна тому й з’явилась як антипод цьому добірному товариству знавців Самбора. Якби воно було відкрите й готове до співпраці, директор музею був би непомітним і не таким яскравим. Хоча пані Роксоляна навіть словом про це не обмовилась, але мене не одуриш.
Жодних слідів, окрім валів та ровів. Смутна провінційна лікарня із заклопотаними родичами, що бігають з ліками, їжею. Я це пережила в Дрогобичі, коли місяць пробула коло мами, ночуючи то в коридорі, то на вільному ліжку в палаті. Деякі корпуси були на старих фундаментах, і можливо, збереглись старі пивниці, однак ми вже були надто втомлені, щоб зайти всередину, і сонце хилилось на захід. Зрештою, тепер я могла уявити, як блищать позолочені дахи на королівській резиденції…
Самбір, попри всю свою вузловість і значущість, не став привабливим для іноземних туристів, як, наприклад, Жовква чи Дрогобич. Він не вимитий до блиску, не ґалантний, дуже пасивний. Його наповнюють юрби людей з села, які приїжджають на закупи, і студентів місцевого університету, зліпленого на основі педагогічного училища. Я все це чудово розумію. Але мені доведеться поїхати ще раз, поблукати єврейським передмістям Бліх, придивитись до напівзруйнованої єзуїтської колегії, щоб позбутися того прикрого образу, який у мене виникає, коли я думаю про Самбір — старомодна кімната, в якій стоїть задушливий запах лілій, така собі естетична евтаназія. Це так само важко пояснити, як і той холод і паніку, що спіткали мене в костелі святого Станіслава.
Прикордоння
Це тепер Судова Вишня, Городок, Мостиська — прикордонні містечка, у які легко потрапити, бо через них веде дорога у Шегині, популярний маршрут. Тільки подорожуючі до Польщі не виходять у цих населених пунктах, бо воно їм ні до чого, але тутешні мешканці живуть з кордону, для них звична річ їздити до Польщі за товаром чи харчами для родини. По ідеї, вони б могли навчитися в європейців дбати про свої міста й села, але дбають лише про свої оселі й родини. Все, що за межами подвір’я, їх не хвилює. Хіба що церкви. Церкви бодай об’єднують громаду. Громада вирішує, скільки скинутися на ремонт, де побудувати каплицю, кому доручити вишити коругви… У витратах на церкву ніхто не рахується з грошима. Зрештою, понад сорок років церква животіла: нові храми не будували, старі зачинялись, руйнувались, терпіла свавілля комуністичного режиму, греко-католицька конфесія взагалі перебувала у підпіллі. І колись це буяння розкоші припиниться, і влада грошей послабшає. Не знаю, чи я до цього доживу.
Ті люди, що перетинають з цигарками і горілкою пішохідний перехід в Шегинях, чи закуповуються у супермаркетах Перемишля, чи їдуть на сезонні роботи, не ходять по музеях чи виставках, не милуються пам’ятниками чи відреставрованими замками. Їхня суть від перетину кордону не змінюється. Але вони знають, що поляки цікавляться їхніми костелами, віллами, відчувають відповідальність перед могилами рідних, а тому поблажливо дозволяють про все це піклуватись — "не мають куди гроші подіти".
Судова Вишня
Судова Вишня була першою на моєму шляху, ближче до Львова. Мені з Сихова їхати на вокзал майже годину, тому йде чимало часу на дорогу. Один-єдиний раз я їхала в напрямку Шегинь, коли ми в Городку проводили тренінг для прикордонників. Зрештою, й цього разу нічого цікавого дорогою я не бачила. Назви сіл не промовляли до мене, і було дуже спекотно, хоча ще не відцвів бузок. Але весна цього року була пізня. Я висіла просто посеред запилюженого роздоріжжя. Справа стояв пам’ятник великому полемісту Івану Вишенському, який народився в містечку, а поруч нього будка зупинки, де сидів гурт сільських жінок, що вертались з базарювання та закупів. А переді мною, наче хмара, височіли пагорби. Це звідти починалась Вишня, ще в княжі часи. А потім у XVIII ст. до неї причепили "Судова", бо то було місце, де кілька століть проводились сеймики. І в мене був до тих сеймиків приватний інтерес. Площа була досить велика, охайна, з квітами, лавочками і навіщось хлібним кіоском біля клумби. Я зразу побачила Народний дім.