Бо тільки коли працюєш над близьким твоїй душі, можна досягти вершин у гуманітарних дослідженнях.
А як працюєш над темою, спущеною згори, це може викли кати хіба що болі в шлунку і ранкову блювоту. Женикова мама це розуміє як лікар. Вона заробляє добре. В їхньому травматичному відділенні є спецпалати для заможних травмованих. Тих, які ганяють по вкраїнському бездоріжжю на своїх мерседесах і джипах, розбиваючи їх разом зі своїми кінцівками й головами. Розбиті голови везуть до Інституту нейрохірургії, а поламані кінцівки — до Женикової мами.
Вони, ці травмовані з дурними грошима, через посеред ництво матінки, і є спонсорами Євгена Мурченка та його гуманітарних досліджень.
Завдяки одному з таких досліджень він познайомився з Веронікою. А потім для неї він написав п’єсу. То була його перша робота на замовлення, перша зрада статусу гуманіта рія на волі… Але продукт вийшов непоганий. Спочатку він працював неохоче, але потім втягнувся в роботу, перечитав Шекспіра і Кольтеса. Йому сподобалось. І їй сподобалось.
А тепер її нема. Нема!.. І треба йти на зустріч з її донькою.
Так, знову мало не вийшов без грошей.
Женик не знайшов маминого великого гаманця, заліз до шухляди її трюмо і там побачив кілька купюр по сто гривень.
Йому не треба так багато, — двадцять повернути борг і дві три гривні — попити кави з Вікторією, але що робити, як не знайшов інших? Мамі на роботу дзвонити не хочеться, взяв один папірець із портретом Тараса Шевченка. Треба буде розміняти по дорозі.
Але ніхто не розміняв молодому чоловікові в окулярах сто гривень. Віка вже чекає на нього біля входу до Академії.
Женик прикладає руку до грудей на знак прохання вибачити йому.
— Нічого страшного. Нас просто раніше відпустили з останньої пари.
— Ходімо на каву.
— Ходімо. Я давно вже маю тобі багато чого сказати.
Він завів дівчину до дорогої напівпорожньої кав’ярні, куди студенти зазвичай не ходять. Щоб спокійно поговорити і щоб напевне розміняти гроші. Він хоче швидше повернути борг, а то й справді тоді негарно вийшло з тим таксі. Але гроші з нього візьмуть тільки тоді, коли вони будуть іти звід си, як воно й годиться в пристойних закладах.
— Та не переймайся тими грошима, — каже Віка, — я не через це хотіла тебе побачити! І Вікторія розповіла Женику про бабу Зосю і про її зник нення на наступний день після смерті Вероніки. Розповіла про дзвоник ніби від її бабусі з глухого поліського села, а насправді бабуся померла минулого червня. Розповіла про тих, хто бив вікна у кав’ярні на набережній, яка відкрилася у колишньому помешканні Івана Раєвського.
— Так, ми з Веронікою там блукали восени! Це було десь у вересні. Тоді якраз робили ремонт, було незрозуміло, що там буде.
— А перед Новим роком відкрили кафе. А потім батькова знайома, до речі, його колишня коханка, була там і почула, що дідові родичі б’ють вікна у цьому кафе, качають права. А потім ми з батьком і з тьотею Ларисою та Ярославом зібра лися туди в неділю пообідати, як порядні буржуа, і побачили замок на дверях! І вивіски вже не було! Значить, їх ті колишні мешканці дістали!
— Ти помирилася з батьком… — сумно похитав головою Женик.
Вікторія зуміла переконати Женика, що помирилася зі своїм батьком тільки заради того, щоб із його допомогою шукати вбивцю мами. А ще дівчині вдалося запалити вогник кримінального пошуку в Жениковій душі. Ні, він більше не думає: навіщо шукати, цим Вероніку з землі не піднімеш. Він також долучається до слідства! Звичайно, в міліцію поки що йти не треба. Женика пару років тому забрали до міліції, бо він був без документів. І навіть не дозволили зателефонувати мамі! Що вони обоє пережили за ту добу! А відпустили його тільки тоді, як мама розшукала його, приїхала і дала хабаря.
Але зараз мова не про нього. Так, він добре запам’ятав бабу Зосю. А також добре запам’ятав Поліну, сусідку по палаті.
— Поліну ми розшукали. Батько знову був у лікарки Ольги Павлівни, вона підняла історії хвороби хворих, які виписалися, знайшла координати тієї Поліни. Ми бачились із нею. Вона не могла дзвонити батькові, щоб він прийшов до мами, бо ніде не могла б узяти його телефону. Мама померла десь між третьою ночі і четвертою ранку… вона, та Поліна, була поряд на сусідньому ліжку. Але вона нічого не чула. Їй щоночі кололи снодійне, інакше вона не спала.
Правда, вона розповідала, ніби вночі палатою ходили чи то ангели, чи то дияволи в білих шатах…
— В білих шатах мають бути ангели…
— Я, хоч і схильна до містики, не сприймаю ці Полінині видива всерйоз. Але зате вона розповіла, що тоді в їхній палаті прилаштувалася на ніч баба Зося!
— Так?!
— Так! Вона, та баба Зося, жила в лікарні. Ми просили Ольгу Павлівну пошукати через відділ кадрів координати баби Зосі, бо їй це простіше, з нами б там і не розмовляли. І тоді Ольга Павлівна нам, як величезну таємницю, розповіла, що баба Зося таки справді жила в лікарні, — раніше, мовляв, у цьому не зізнавалася, бо її саму б за це оштрафували.
— Я спитаю в мами, чи це правда.
— Спитай. Але в кожній лікарні, мабуть, свої правила. А санітарок не вистачає, зарплатня мала. Завідуючі йдуть на все, аби їх чимось утримати.
— То невже вона тій бабі Зосі платила зарплатню зі своєї кишені?
— Ні, коли ми вже аж надто наполягали на інформації з відділу кадрів і погрожували міліцією, вона заговорила з нами по хорошому і сказала, що у відділі кадрів була картка на матір Ольги Павлівни, яка насправді ніколи й не була в тій лікарні. А бабі Зосі платили гроші неофіційно. А сама Ольга Павлівна переманила її з іншої лікарні до себе, пообіцявши на двадцять гривень більше. Вона, схоже, говорить правду. Вона сказала, у якій лікарні баба Зося працювала раніше, сказала, що її прізвище Чаприга, вона бомжиха. А мій батько каже, що та жінка — ти ж пам’ятаєш її зовні?
— Так, я б її і справді впізнав, якби побачив!
— Мій батько каже, що вона ошивалася в домі мого діда Івана Раєвського серед тих люмпенів і кримінальників.
— Правда? Це вже багато про що свідчить!
— Ну, то ти зрозумів завдання? Цю жінку треба знайти!
— Якби тільки знати, де її шукати!
— Гаразд, телефонуй, як про щось довідаєшся!
— Тобі зараз куди?
— Додому, до Львівської.
— Ну, то я тебе проведу. Зараз, тільки розплачуся.
Офіціант узяв у Женика сто гривень, побіг по здачу.
— Послухай, Мурчику, — раптом запитала Вікторія, — тобі, часом, моя мама не давала ключа від тої хати, де ми жили з батьком?
— Ой, чому ти мені не сказала вчора? Так, давала! Вона хотіла, щоб я дещо забрав звідти, поки ваш батько на роботі.
Але я, чесно кажучи, так і не вибрався туди. Боявся. Так само, як і вона, — щиро зізнався Женик. Він усіх заворожував своєю винятковою щирістю.
— Ти знаєш, Мурчику, батько казав, ніби в нього із секретера зникли шістсот гривень. Звичайно, він думав на мене. Адже в мене ще відтоді лишався ключ. І я подзвонила своїм друзям — Костикові, Люсі, ти їх знаєш, щоб вони мені позичили ті гроші. Розумієш, мені дуже хотілося, по перше, бути чистою перед батьком, щоб він не міг нічого казати проти мене, а я проти нього могла. Це дуже вигідна роз становка сил на родинному фронті. А по друге, я не хотіла, щоб він хоча б щось міг подумати проти мами. Хлопці зіб рали для мене ці гроші, і я їх туди поклала. Вперше приїхала туди після стількох місяців, поки він був на роботі.
— Ти могла б узяти з собою мене, щоб тобі не було страш но!
— А батько віддав ті гроші мені і сказав: забери назад свої гроші! В нього було шість новеньких сотеньок! Таких, як та, що ти платив у кафе!
— Віко, якби я вкрав гроші у хаті твого батька, то вже б не платив ними за каву в твоїй присутності!
— Ні, Мурчику, я не думаю на тебе, просто згадала той дивний випадок, коли побачила у тебе новенькі сто гривень.
Ти вибач мені!
— Ні, я не серджуся! Шістсот гривень, ти кажеш?
Коли Женик повернувся додому, матері ще не було. Він поліз знову до шухляди трюмо і перерахував гроші, які там залишилися. Там лишилося п’ять сотень! Отже, до того, як він узяв одну, їх було ш і с т ь! Його охопив містичний жах, і він побіг телефонувати Вікторії. Вона вже була вдома.
— Віко, скажи ради Бога! На тих стогривневих купюрах, що зникли у твого батька, був підпис Гетьмана чи Ющенка?
Вікторія розреготалася.
— Женику, Мурчику, заспокойся! Скільки тих стогри венок лежить по всій Україні у людей у панчохах! Іще на тебе могла б подумати, але щоб твоя мама тягала гроші з секретера у мого батька — то вже зовсім якась макабрична чортівня! Врешті решт, звідки б вона дізналася його адресу?
Женик також полегшено розреготався. Його був охопив жах не від того, що він щось подумав про власну матір. Його вразила містика грошей, підкинутих дияволом. Він подумав, де б міг бути той ключ, який йому давала Вероніка. У шухляді письмового стола немає, на ґвіздочку, де висять їхні домашні ключі, також немає. Містика якась! А потім він згадав, що ключ мав бути в кишені його демісезонної куртки. Він і лежить там, куди його поклали! Женик уважно роздивився ключа і навіть обнюхав його. Ключ не зберігав ні відбитків пальців, ні запахів. Пахнув металом. Звичайно, він же не золотий.
Коли ввечері мати повернулася з роботи, він відразу розповів їй, що йому були потрібні гроші, він не знайшов нічого, поліз до шухляди у трюмо…
— Так от же ж гроші, Женику! — спокійно відповіла мати, — а ті й справді краще було не чіпати. То мені дала мати одного хворого, самогубця, з некомерційних! Вклала в коробку з цукерками! Я думаю якось повернути їй ті гроші, тільки не знаю, як!
В домі, де віднедавна мирно співіснували Вікторія Сте белько та її батько, була ще одна болюча тема. Вечорами Вікторія витягала батька з дідової кімнати, яку він ремонту вав:
— Ти втомився. Ходімо пити пиво.
Вікторія ставила на стіл іноземне пиво, куплене на його гроші, клала горішки або чипси.
— Я весь час думаю про бабусю Марію, — казала Вікторія, — як вона померла? Як ти довідався про це?
Для Вікторії це було просто лоскотання нервів, а для ньо го — дуже важка розмова. Але він не міг сказати Вікторії:
"Замовкни! Не лізь не в своє діло!" Неохоче розповідав їй усе, що знав: — Її знайшли у льосі. Сусідка звернула увагу, що її немає, покликала людей, і вони знайшли її в льосі.
— Мертву?
— Так.
— Але бабуся була ще дуже бадьорою.