Нагальний удар зсунувся боком і лише зі щита полетіли самоцвіти і золоїі прикраси, а від розмаху похилився велетень Склір направо. Однак поки зміг випрамитися, блискавкою впав йому на шолом гартований у Дамаську меч Святослава саме у те місце, де шолом сполучався з караценою. І не видержав шолом. Наче відтятий кравцем кусень сукна, підпала карацена на плече, а з розваленого черепа хлинув високо струмінь крові. Навіть не крикнувши, звалився велетень, наче дуб під сокирою дроворуба, у порох бойовища.
Шал радості огорнув руські дружини, а блідий переляк обхопив греків. З новим розгоном та завзяттям накинулися на катафрактів гридні, і почалася різня людей і коней.
Половина панцирних вершників Візантії лежала вже у поросі, інші збивалися довкола вежі вкупі, як раптом страшенний гук пролунав за їх плечима. Коли оглянулися, побачили, що вежа горіла, наче смолоскип, клуби глизявого диму та полум’я бухали через вікна, а верхній поверх завалився, і на греків посипалися падаючі балки, шкіри, казани з смолою тощо.
Тоді огорнув кожного нестримний жах і, мов на даний знак, кинулись оборонці валу ромеїв врозтіч. З-поміж утікачів вискочили дві обсмалені брудні постаті, наче чорти з болота, і побігли між русинів.
— Не бий, ми свої! — гукали раз у раз, доки не дійшли до князя.
— Вели, князю, відступати, кесар завернув уже праве крило, за хвилину всі комонники будуть тут, — крикнув Мстислав.
Святослав зміряв його очима, воєводи обступили його, і раптом князь кинув окривавлений меч і щит та обняв брудного та замазаного втікача, мов брата.
— Це ти, Мстиславе, підпалив вежу?
— Я, князю, я був би її і так підпалив, а ти допоміг мені. Тепер тікаймо, бо тут на рівнині кіннота рознесе нас.
— Ти з вежі бачив?
— Так.
І справді побачили всі незабаром від сходу клуби пороху. Було ясно, хоча сонце ще не зійшло. Лише його криваве зарево виднілося на сході, над водами Дунаю.
— Щити на плечі,— крикнув князь, — не залишати ні одного коня, ні зерна збіжжя у таборі! Йдем назад.
Та цього не треба було дружині нагадувати. Ще й не втікли останні катафракти, коли гридні, мов мурашки, розсипалися по грецькому табору. Тепер за наказом князя завернули з дороги і, тягнучи за собою здобуту поживу та коней, зібралися у великий круг вже за покопаними ровами.
Спокійно, в порядку, дружини за дружиною входили гридні у город, несучи з собою усіх своїх ранених товаришів та усю здобич. Саме тоді над’їхав кесар з десятитисячним кінним військом, та вже було пізно. Дарма силкувалися їздці розбити товпу русинів. Хмари стріл, ратищ та каміння відганяли їх, покопані рови та купи трупів, згарища машин та руїни табору не дозволяли на масовий наступ. Бойовище було в руках кесаря, але перемогу забрав з собою Святослав у Доростол. Уся піхота ромеїв вигинула на полі бою або розбіглася по околицях. Зневіра огорнула її, не було ні одного полку, який міг би нести службу під час облоги. Самі комонники не могли здобути місто, а і катафрактів залишилась лише половина. їх воєвода, гетеріарх Склір, лежав з напіввідрубаною головою над ровом русинів.
Довго стояв Ціміскій над його трупом. Святослав не дозволив гридням здирати з нього зброї, лише чекан забрав, кажучи, що це заплата за повиривані з шолома пера. Задумався кесар над погромом своєї піхоти, а коли зійшло сонце, стиснулося серце володаря при вигляді страшного знищення. Тримісячні криваві труди і половина війська були втрачені. У цьому році не міг уже Ціміскій сподіватися на перемогу.
— Справді, ледь сидить у серці цього поганина! — сказав голосно, а придвірні підтакнули йому дружно.
Потім глянув люто на царя Бориса, який ховався позаду між слугами воєводів.
— Волів би я бути з ним проти вас, ніж з вами проти нього.
— Не забудьте, ваша величність, — втрутився Калокир, — що печеніги також раді б йому заплатити за погром на порогах. У нього більше ворогів, ніж друзів.
— У кого лев у серці, у того не буває гадюки у мозку! — докинув варяг Рольф Герюльфзон, протоспатарій варязьких дружинників кесаря.
За годину опісля посли кесаря, які несли мир героям півночі, серед звуків рогів і окликів дружини, в’їздили у Доростол.
XV. ЛЮТ І РОГДАЙ
Тимчасом під веселі оклики паювали воєводи здобич між гриднів, і населенню дісталося дещо поживи. Але взагалі було її небагато, бо у греків також вже віддавна не раз кухарював голод. їжа була, але ні вояк, ні селянин не наїлися завжди досить. Завдяки тому, що русини здобули чимало коней та волів, виявилося, що припасу стане ще на тиждень — два.
До цього часу надіялися гридні здобути перемогу та зробити похід у Ромелію і Македонію, де було всього вдоволь.
Лише князь не поділяв загальної радості. Він все ще бачив страшні картини голоду і тому дивився у майбутнє не так рожево, як давніше. Сидячи у гридниці на тому самому місці, де сидів перед битвою, обдумував він саме плани дальшого ведення війни, коли у кімнату вбіг обмитий та переодягнений Мстислав і кинувся князеві до колін.
— Вітай, княже, світло очей моїх! — сказав. — Не гнівайся на мене, що не виконав твого наказу, але як від тебе ромейська підступність відбирає Болгарську волость, так від мене взяла свободу.
Князь ласкаво підняв молодця та поцілував його в чоло.
— Нічого, сину, я знаю, що ти не винен, а я, що пустив грека у Переяславець. Він украв у тебе мій перстень…
— Не украв, а видер силою, — перебив молодець, червоніючи.
— Ні, таки украв, — усміхнувся Святослав, — бо силою в тебе його не відібрав би. Сила — це благородна річ, а брехня, підступ, крадіж — це одної матері діти. Показавши цей перстень Свинельдові, наказав йому моїм ім’ям постягати війська з Балканських проходів, а потім розбив неприготованих одним ударом. Щоб ти, однак, не перешкодив йому, замкнув тебе у в’язницю, мені дивно лише, що ти ще в живих.
Молодець розповів князеві про свою неволю та розмову з Калокиром, а князь слухав уважно. Вкінці сказав:
— То значить, що греки ще невпевнені в перемозі над нами. І вони добре обдумали, бо ця буцімто перемога переміниться для них у погром. Хоча б кесар мав навіть час і військо, то й тоді переміг би я його. На жаль, нема у мене стільки дружини, скільки треба, щоб боротися, а одночасно пильнувати болгарських бояр за плечима. Поки що зараз ні він, ні я не можемо далі воювати, бо у нього нема пішого війська, а у мене поживи. Треба буде укласти мир або знищити флот на Дунаї, а на Русь послати воєводів, щоб привести більше дружини. Ми прогодуємося припасами з Білобережжя, а поки Циміскій збере військо, прийде моя дружина з Русі. Ти зрозумів мене, Мстиславе?
— Так, князю, зрозумів. Твоя гадка добра, видно, боги не поскупились тобі на розум. Але все те триватиме довго.
— До весни! На Купала будемо у Царгороді.
— Так, але у греків все-таки є чимало кінноти. Вони не дадуть нам ні хвилини спокою.
— У нас є човни, переїдемо у гирло Дніпра, на Білобережжі перезимуємо або й тут залишимось, якщо пожива знайдеться…
Голосні оклики та гомін труб перебив князя. У кімнату ввійшов Шварно і повідомив його про прибуття грецьких послів.
— Вийдіть усі, залиште мене самого з послом! — сказав князь.
Так само і від кесаря прибув лише один достойник з службою. Видно, кесар не бажав розголошувати умов миру перед достойниками держави, бо переговори відбулися у чотири ока, без свідків, протягом двох годин. Потім посол від’їхав.
Коли Мстислав увійшов з Шварном та Свинельдом у гридницю, Святослав сидів, схиливши голову, все ще на тому самому місці. Як тільки воєводи посідали за стіл, він сказав:
— Новий підступ придумав кесар Циміскій! Він дає нам поживу, багатий викуп за бранців і болгарські городи, а зате бажає миру і повороту нашого на Русь. Мені здається, що темні є замисли греків, а подвійним їх язик. Цей посол недарма позичав очей у собаки і лестився на всі лади, що аж огидно було його слухати.
— Якщо ромеї дадуть припаси на дорогу, то ми перебудемо на Білобережжі зиму, а навесну вернемося з більшою силою. Кесар прорахується, — висловив думку Свинельд.
— І я так гадаю! — підтвердив Шварно.
— А кільки має бути сього припасу? — спитав Мстислав.
— По два медіни збіжжя на голову, потрібну кількість оливи, по тридцять сушених дунайських коропів та м’ясо з тисячі волів, — відповів князь.
— Цього буде хіба досить! — сказав Свинельд.
— Певно, що так! — згодився і Шварно.
Але Мстислав почервонів і обізвався по хвилині.
— Вибачте, воєводи, що я, головусий молодяк, таке говорю. Але боги дали мені молоді зуби та молоде черево, а знаєте, що у молодих по битві та поході весь розум у череві та зубах. Добре є, однак, іноді послухати і черева, бо це скарбник сил вояка. Подумайте, що всі наші дружини виголоднілі і виснажені тримісячним постом та ненастанними боями і походами, трудами та небезпеками. У безділлі зимівлі на Білому Березі минуться ці припаси за два місяці або і швидше, а що тоді буде? Візантійські стратіги обсадять Корсунь і не пустять звідси поживи у Дніпро, а тоді голод вигубить нас гірш помору — зарази. Припасів, які обіцяють ромеї, замало.
Святослав мовчав хвилину, а так само і обидва воєводи не знали, що відповісти. Вкінці князь знизав плечима.
— Ти добре кажеш, Мстиславе! — відповів. — Але годі дане слово брати назад. Та я подумаю ще і, поки сам стану табором на Білобережжі, вишлю Свинельда у Корсунь. Замкне стратіг місто, то залишиться його околиця, стада, обсіяні поля, незамерзаюче море. Припасу не бракуватиме. Але все залежить від того, щоб з першою травою, з кінцем березня, нова дружина була при Дніпровому гирлі. Ти, Шварне, збереш охочих з-поміж полян, деревлян, сіверян, уличів. З ними прийдеш на Білобережжя і привезеш з собою увесь запас зброї та борошна, яке знайдеш у київському острозі. А ти, Мстиславе, — тут князь звернувся до молодця, — збереш тиверців і перекажеш до бужан-дулібів, щоб збиралися на рать у Болгарію. Закупам-ізгоям пообіцяєш плату довгів та повернення прав, боярам — волості, рабам — свободу. Людей посадиш на чайки і Прутом попливеш сюди прямо у Дунайське гирло. З кінцем травня явишся у Доростол. Засядеш тут і будеш берегти наших плечей та пильнувати болгарських бояр. Візьми з собою десятьох комонників і їдь зараз уверх Прутом, щоб дослідити дорогу, якою за дев’ять місяців доведеться тобі вести військо.