Вона оклигає і стане знову колишньою Мариною! — намагався заспокоїти себе Кармелюк.— Треба тільки скоріше перевезти їх у Бос-сарабію, влаштувати й заховати від людських очей. Та чи погодиться вона втікати? Адже, крім сліз, він не чув од неї жодного слова,— Кармелюк спохмурнів.— Треба ум<ь.
вити її, примусити... Щоб урятувати і її, й нещасних дітей. Ох, ці діти! Орлята безкрилі, сироти безталанні..." Перед * Кармелюком постали, мов живі, їхні худенькі замурзані личенька, заплющені оченята, обведені густими синцями, притулені одна до одної біляві голівки й худенькі, тільця, що ледь проступали з-під ганчір’я. Болючий жаль наповнив його серце, горло йому стисла гостра спазма, і щось тепле підступило до очей. Та невже ж він, батько, не врятує їх від цієї страшної неволі, від голоду й нужди? Врятує, врятує!.. Того він і прийшов сюди. Треба тільки скоріше зібрати грошей, добути паспорти — і в Бессарабію.,.
А там...
Що ж там?.. '
Там — чужа сторона, слова свого не почуєш... Жінка плакатиме день у день, тужитиме за рідним кутком, дорікатиме за гірку долю... Ох, що ж робити?.. Куди йти?.. Всі шляхи відкриті — і жодного немає...
Ні, рішуче він забув щось! Він же поспішав сюди радісний і бадьорий, мов птах, що вирвався з клітки... А тепер?
Щось давить у грудях... Порожньо в голові... Обважніло серце, мов камінь... Він забув, він утратив щось сильне й живе, що давало йому енергію і радість життя!..
Похмурі думки сходилися все тіснішим і тіснішим колом над головою Кармелюка; серце стогнало. Нарешті все змішалося в якусь темну, важку пелену й ніби пригнітило мозок. Втома взяла своє: Кармелюк заснув важким сном.
Був уже вечір, коли в печеру ввійшов солдат і сказав голосно: .
— Отамане, га, отамане! Люди прийшли до тебе.
— Що? Хто? — скрикнув Кармелюк і зразу підвівся,
В словах солдата йому причулося щось страшне.
— Люди прийшли до тебе,— знову сказав солдат, невто-ропно поглядаючи на збентежене обличчя отамана.
— Люди... ага...— Кармелюк провів рукою по чолу й глибоко зітхцув.-— Люди... які? Чого? Може, розвідники?
— Не схоже: аванпост пропустив. Кажуть, що їм треба тебе бачити.
— Гаразд! Іду.
Кармелюк підвівся з місця, поправив на собі одяг і вийшов з печери.
Сонце вже зайшло, але крізь верхів’я дерев небо ще сяяло рожевим відблиском.
Перед печерою на деякій відстані сиділи й лежали , навкруги двох вогнищ мальовничою групою Кармелюкові орля-
та. Над вогнем у великих казанах, підвішених на триногах, варилася вечеря.
Збоку від розбійників стояли два гуртки селян: в одному було чотири молодих парубки, в другому — кілька. літніх чоловіків.
Побачивши Кармелюка, всі, хто прийшов, поскидали шапки й низько вклонилися.
— Слава' богу, люди добрі! — промовив Кармелюк, відповідаючи на уклін.
— Вовіки слава! — відповіли обидва гуртки.
— А з чим бог приніс?
— До твоєї милості, батьку! — заговорили перші парубки, виступаючи вперед і знову вклоняючись.— Прийми нас!
— Вас прийняти? Куди?
— У своє товариство, батьку. Служитимем тобі вірою і правдою... Підемо — куди звелиш, хоч на край світу!..
— Го-го! І на край світу... Хоч у пекло! підхопив веселий, знайомий Кармелюкові голос.
— Чекай-но! Та що ж це? Ти ж фурман Янчевського, Онисько з Гут? — скрикнув Кармелюк, придивляючись йому до обличчя.
— Він самий! Викапаний!
І з-за плечей молодого селянина усміхнулося до Кармелюка широке, добродушне, трошки подзьобане віспою обличчя, обросле рамкою чорного кучерявого волосся.
— А це — Гололобий та Чапля з Вівсяників?
— Угадав, батьку! Прийшли поминки по нашій гадюці справляти...
— А це я, коли не забув, небоже.
І при цих словах вперед висунулася могутня кремезна постать, ніби викута грубим молотом із заліза.
— 'Дядько Явтух! Та невже? — скрикнув Кармелюк і, подавшись уперед, гаряче обняв сутулуватого, але міцного, ще нестарого селянина.— Як же вас, дядьку, снігом присипало! Оно вже й срібний чуб мало помітний!..
— Ех, синку, горе всякого постарить! От і прийшли ми до тебе...
— Так, так, батьку,— обізвались усі.— Коли признав, то й приймай у свою сім’ю!
Ці ненароком сказані слова вразили Кармелюка своїм знаменним збігом.
— У мою сім’ю! — повторив він з гіркотою, що виразно прозвучала в голосі.— В мою сім’ю, брати, йдуть тільки ті знедолені, у котрих немає нічого ні перед собою, ні за собою! Ви, хазяйські сини, верніться назад до своїх домівок.
Чи вам приставати до безпритульних волоцюг? На яку радість? На який кінець?
" На веселіший, ніж у нас на селі, бодай я луснув! — засміявся фурман, одгорнувши поли своєї чумарки, прикрашеної шнурками й висячими великими металічними гудзями.
— Сину! — заговорив Явтух похмурим, придушеним голосом. Обличчя його з різкими типовими рисами було вкрите сіткою дрібних зморщок, довгі вуса' спускалися двома пасмами вниз, а очі,, поблискуючи з-під чорних ще брів, надавали виразові обличчя понурого характеру.— Ти ж сам здоров, знаєш, які вони хазяйські сини? Чи є в кріпака хазяйство, батько, жінка? Що в нього*є, сину, крім горя й перед собою, і за собою? Коли прийшли ми до тебе,— то значить вже немає сили нести кріпацьке життя...
— А що я вам дам? Не думайте, що в нас тут гульня
та роздолля. Жене сюди пас неволя, порадник наш — кий, а дружина — міцна вірьовка: як обів’ється навколо шиї, як приголубить, то забудеш і світ божий! І вона жде нас щодня, щохвилини! Верніться, брати, додому. Не ласьтесь на наш гіркий та лай! Якщо дома у вас горе, то тут радості немає. •
— Ні, батьку, ні! — перебив Кармелюка фурман.— Ми знаємо, що й тут жде нас або удача, або смерть. Ну, й плювати їй межи очі! А все-таки,— краще нам умерти за волю, аніж віддати своє життя на поталу панам.
— Умерти за волю? — мимоволі повторив Кармелюк.
Вперше ця думка пронизала з такою гостротою його свідомість. Чи думав він серйозно про цю мету, коли втікав із солдатчини? На це запитання він не міг би дати позитивної відповіді, але тепер він уперше відчув, що ця мета варта справді і життя, й особистого щастя, що вона захоплює всю душу — і на саму лише думку про таку мету в грудях у нього затріпотіло могутнє, широке почуття.
"А втеча, а БЬссарабія?" — промигнуло в думках Кармелюка, але нове почуття, що охопило його, вкрило широкою .. хвилею той порух сумніву і владно потягло його за собою.
Отамане,—провадив далі Явтух,—чим ми можемо захистити свою сім’ю?.. Слухай: був у мене батько — пан убив його на полюванні, буцім ненароком... Була й мати — погнали матір після пологів па панщину й привезли вже на возі... так і не встала. Осталася тільки одна сестра-підлі-ток, гарнесенька, щебетушечка, вся втіха моя. Любив її, леліяв, коло неї всією душею упадав... Ну, так от, два тижні тому покликали її до панича... Почала ридати... Я пішов
просити пана: одшмагали, зв’язали, а її привели й хотіли поглумитися, та, на щастя, вирвалась і кинулась у криницю... Витягли неживу... Пан виїхав... Мене другого дня пустили: я підпалив їм тік і винницю і прийшов до тебе. Скажи ж тепер мені, як можемо ми захистити свою сім’ю?..
— Правда! Слушно каже! — підтримали Явтуха Карме-люкові товариші й хлопці, які прийшли.
— їй-богу, правда! — завзято скрикнув фурман.— Чи ми будемо сидіти дома,, чи ні,— однаково не висидимо нічого путнього, як бог свят! Захоче пан, то й закатує на наших очах і всю нашу сім’ю, або розпродасть нас усіх у різні руки... як от зробили й з тобою. А як з тобою, отамане, поєднаємося всі — може, й доб’ємося чого... Недарма ж і приказка є: "Втік не втік, а побігти можна".
— Молодець хлопець! Люблю таких! — сказав, енергійно спльовуючи набік, солдат.
— Осталася ж сім’я і в тебе, отамане,— не змовкав Яв-тух,— однак ти покинув її — і дружину беззахисну, і малих дітей, бо зрозумів, що врятувати їх годі...
— Правда, правда! — заговорили разом і Карме люкові товариші, й ті літні чоловіки, що прийшли.
— Не цурайся ж нас, батьку... Натерпілися ми вже до краю! — промовили похмуро Гололобий і Чапля.— Назад не вернемося... Коли не до тебе, то на вербу, або, в ополонку — одна дорога... Чи добудемо волі, чи ні, а гіршого пекла, як у нас дома, і на тому світі не зазнаємо!..
— Істинно: голий дощу не боїться! Пан чи пропав, нам вибирати нема з чого,— провадив уже різко фурман.— А карою нас не лякай! Умиратимем, то хоч знатимем — за що!..
— Добре, діти,— радісно промовив Кармелюк,— я прийму вас у свою безталанну сім’ю, але знайте наперед, що ні бенкети, ні веселощі не ждуть вас тут!
Парубки мовчки вклонили голови.
— Знайте ще, що я не допущу проливання крові, крім випадку безвихідної крайності... Знайте ще й те, що кожного дня ждуть нас смерть і страшна кара, що коли піймають кого з нас, то, незважаючи ні на смерть, ні на пекельні муки, не а$Е^йіен виказувати своїх товаришів...
— Вейпзнаємо! Умремо за тебе! Веди нас, куди хочеш! — крикнули разом парубки.
— Так оставайтеся ж тут! — сказав Кармелюк.
Парубки вклонилися ще раз Кармелюкові й відійшли набік до гурту їхнього загону.
Кармелюк глибоко зітхнув і провів рукою по чолі. Чоло його було мокре, груди високо, поривчасто підіймалися. В порожнечу, що охопила була його душу, несподівано врізалася, немов граната, ніби ракета, ця нова, що вже давно в ній дрімала, але тепер тільки розгорілася, думка. Вона шипіла, кружляла, розкидаючи навкруги себе снопи іскристих зірок. Немов блукаючі, метушливі вогники, в гарячому тумані, що охопив його, миготіли уривки думок: що це? Про що він говорить? Що затіває? Чи вистачить сил?.. А сім’я, жінка, діти?. А Бессарабія?.. Чи може він обманити цих людей, які довірились йому?.. Але гарячий, палаючий туман ніби застилав у його свідомості все минуле, ніби підіймав його вище й вище, на недосяжну височінь...
Кармелюк провів рукою по чолі, тріпнув головою й постарався опанувати себе. Перед ним ще стояли чужі люди, які ждали від нього слова. — ■
— Аз чим прийшли ви, дядьки? — спитав він, глибоко переводячи дихання.— Невже теж на службу до мене?
— Поки ще є молодші за нас, батьку, нам не доводиться йти,— відповів старший серед літніх, сивий дід, виступивши наперед.— Громада прислала нас до тебе просити допомоги.
— До мене? Просити допомоги?
— До тебе, батьку, порятуй нас! — промовили разом усі старі й поставали на коліна.
— Встаньте, встаньте! — схвильовано промовив Кармелюк.— Тільки перед господом преклонимо коліна...