Та, властиво, що такого сталося? Сама собі вигадала смішну дурницю, а життя її здмухнуло. Причепилася до явного кримінальника, зробила собі з нього героя, завела в мріях якусь інститутську комедію і тепер розпустила слини, що сама дурепа. Однаково ж нічого не могло бути путнього з цієї сентиментальної вигадки, кого б він у дійсності не кохав, оцей "герой" жалюгідний, чи її, чи ту стрижену. Все одно ж колись виплила б дійсність нагору. Так чи раніше, чи пізніше, а дитячу хатку розвалило б.
Єдина реальна і справжня неприємність, це те, що не можна видерти в нього документів. Оце дійсна прикрість, чортяка його мамі! І вина за це її. Замість дурнуватих вигадок треба було поводитися як Сонька, без ніяких забавок та сентиментів. І хай би молився до неї, а не до Соньки чи кого там, а вона під час молитви витягла б у нього документи. І було б золото в її руках, що, розуміється, єдине й є цінне та справжнє в житті.
Але що сказати Микові, Фінкелеві? Як розвалити їхні хатки, їхні "Ательє щастя", вілли, авта, Комітети визволення людства?
А самій, значить, завтра-позавтра виїжджати з пансіону, перестати бути дочкою професора, чистою вдовицею й повертатися в готельчик до Мика, до самої себе, до тієї, що там була?
Леся змерзло щулиться, відривається від вітрини й шукає очима таксі. Тільки чи дома тепер Мик?
* * *
Мик дома. Але, Господи, в якому вигляді; в якій обстанові! Розуміється, в пальтечку своєму, пожованому, мокрому, з піднятим коміром. Волосся сіро-жовтим злип-лим пір'ям стирчить на всі боки. Широкі губи — масно-червоні, а все лице — синювато-бліде. І скляні, п'яні, дикі очі.
В кімнаті густий, кислий, холодний дух. Ліжко пом'яте, покопирсане, в горбах. На столі, просто на газеті, шматки ковбаси, хліба, сиру. І недокінчена велика пляшка горілки.
— Леська? Тю! Гурра!
Він схоплюється, злегка заточується й кидається до Лесі, розмашисто розгорнувши обійми.
— От спасибі! От геніяльно придумала! От герой, їй-Богу!
Губи мокрі, руки болюче стискують за плечі, нестерпне тхне поганою горілкою. І все тут таке болюче-чуже й разом тоскно-своє.
— Роздягайся! Холодно в мене? Чоррт, камін не гріє. Та я запалив собі інший і трошки зігрівся. Хочеш чарчину? Випий! Чорт його бери, все!
Леся скидає капелюх і кидає його на ліжко. Волосся, роздушене капелюхом, зсунулося купою плетіння набік. "Тільки та нестрижена була".
— Налий! Тільки побільше!
Мик звірюкою кидається на пляшку й радісно наливає повну склянку.
Леся, з огидою поправивши товсті коси, відходить од дзеркала, бере склянку й починає пити горілку як воду, задравши голову й поклавши довгі, густі вії на лиця. Випивши до дна й одразу збліднувши, бере з паперу шматок ковбаси й з шкуринкою жадібно їсть.
— Браво, Лесь! Герой! Сьогодні к чорту святість! Сьогодні я був розкис, Лесько. Ну, відійшов. Нічого. Все — дурниця. А що ти прийшла, так це просто надгеніяльно. Давай і я вип'ю з цього приводу!
Але горілка, як відро нафти, вилите на загасле багаття, в якому ще жевріли якісь іскри, раптом здіймає ціле полум'я пекучої туги. Увесь попіл роздмухується, відлітає на боки й лишається тільки ця вогнева пекучість. А круг неї — те жахливе чорне й безнадійне.
Мик, випивши й утершися пальцем, раптом підсувається із стільцем до Лесі й сильно обіймає її за плечі.
— Скучила? Га? Лесько? Манастир трохи запісний? Ге? І він перехиляє все тіло її разом із стільцем на себе. Леся, одначе, злякано випручується й відсувається із
стільцем на другий бік стола.
— В чому річ, Лесю? Хворенька чи що? Леся болісно кривиться.
— Не треба, Мику. Подай мені сиру. Ти що робив сьогодні?
Мик мовчки подає сир і пильним, п'яним поглядом водить по Лесі.
— От тобі й маєш! А я зрадів, що прийшла. А вона, маєш, у святі записалася.
Він масно посміхається, важко підводиться й підходить до Лесі, спираючися об стіл. І Леся із здивуванням почуває, як усю її всередині аж перешарпує огидою від самої думки про те, що недавно ще робила з такою напівбайду-жою звичністю. Та тепер наче якесь святотатство були самі ці посмішки, обійми, та натяки Мика.
А Мик знову широко обіймає однією рукою за плечі, другою брутально задирає її лице до себе й нахиляється цілувати. Та цього не встигає зробити: Леся сильно випручується, схоплюється із стільця й відходить до дверей. Мик нічого не розуміє.
— Тю! Лесю! Та що таке? Диви! Не можна сьогодні, чи що?
Леся похмуро й гнівно, на себе чи на Мика, морщить брови й поправляє знову збиті набік прокляті коси.
— Сядь, Мику, і не треба цього. Чуєш? А то зараз же піду.
Мик слухняно сідає й навіть кладе свої величезні руки на коліна.
— Уже сиджу. Годі. Прости й не сердься. Не можна, так не можна. І навіть спасибі, що тільки так прийшла. Ну, сідай, не бійся, годі.
Леся сідає й по дорозі вдячно та м'яко гладить по настовбурчених пір'їнах Мика. Він ловить її руку й підкреслено шанобливо цілує її.
— Може, хочеш їсти? Я побіжу чогось куплю ще. Ні? Ні, так ні. Спасибі, що сидиш. Я трошки, Лесюню, розкис сьогодні. Ій-бо! Така штука. Чорт його знає, сам не розумію, чого. Сиджу тут самотою і хоч вовком вий. Ех, Лесько, пам'ятаєш наші ранки на Україні? Літом? Сиві, росяні, з дрижачками по тілі. А чисто, а невинно, а блаженно! А, Боже мій, Боже мій! По снопи, наприклад. Віз торохтить, гецає, аж під грудьми болить. А якийсь Сидір чи Ілько сидить по-дамськи на драбині й щодуху жене коней. Або галушки? Шпичками витягати. І юшка така густенька, солоненька, з підсмаженими цибулинками. Ой, сто п'ятдесят ескалопів оддав би за одну миску галушок!
Леся тужно заплющує очі. Бідний Мик, яка ніжна, розслаблена посмішка. Сталевий Мик, організатор визволення людства, по той бік добра і зла. От-от заплаче.
— А за Україну, Лесько, сто п'ятдесят життів віддав би. Нате, беріть, сто п'ятдесят разів підряд убивайте, тільки хай раз, один раз воскресне Україна. Раз і навіки! Віриш, Лесю? Я — не "національний герой", не міністер, не отаман і не патріот. Але от слухай, Лесю, серйозно кажу: зараз, у цю хвилину, піду на яку хочеш смерть за життя України. Ні, ні, не героєм! Без ніяких записів у історію, без ніяких пам'ятників, без ніякого гонорару слави, без нічого. От, так, невідомий нікому, невідомо де, невідомо коли. Стій! Ще більше: готов іти на смерть з вічною ганьбою собі, з огидою до себе всякого, хто пом'яне моє ім'я, з прокляттям собі. Готовий! Прошу!
Мик стука кулаком по столу й з готовістю випросто-вується ввесь на стільці, випнувши груди. А очі блищать не тільки п'яним блиском.
— А консисторських чинуш російського уряду, мирових суддів, хай записують в українську історію національними героями! Нехай! Зустрів я вчора такого "міністра" з царської російської консисторії. Сиділи ми втрьох, а він прийшов у громаду, когось шукав. Знаю ж його, як облупленого. Чинуша був сукин син, випивахом і в стуколку трахом і від одного слова автономія України під стіл падлюка ховався від страху. А тепер — "міністер", страшенний самостійник, "патрівот". І така, знаєш, вибачлива простота в нього з нами, простими смертними. "Не зважайте, люди добрі, що я швець, говоріть зо мною, як з простим". І запишуть, Лесю, запишуть цих російських чинуш в українські національні герої. А ми капнемо в безвість. Бо й історію, Лесю, писатимуть консисторські чинуші, раболіпні та благоліпні. Ох, Лесю, треба, треба швидше Комітет визволення людства! Тоді моментально наказ: геть з України всіх насильників, отаманів, консисторців, чужих і своїх під три чорти у двадцять чотири години! Маррш! Ух, сукини сини, як попідгортають під себе свої національно-геройські консисторські хвости!
Мик сласно й весело крутить головою.
— Ех, вип'ємо, Лесю, за Комітет визволення людства! Він буде, Лесько! Буде! Все віддам, все викину, розтопчу, а свого доб'юся! Сивим дідом, стоячи однією ногою в могилі, а доб'юся! Бо тільки для того й варто ще тинятися в цьому спаскудженому консисторцями всяких націй і кляс житті. Пий, Лесько!
Але Леся не п'є. Прижмуривши сині, віясті очі, рівномірно бліда, як з математичною точністю виточена з матової порцеляни, сидить і мне в пальцях шкуринку ковбаси.
— Та ти чому така? Закинь к бісу всяку журбу! Не давай їй волі!
— Я не журюся, а думаю.
— А, це інша річ! Корисніша, в кожному разі. А про що ж ти думаєш?
— Про те, що Гунявий таки чекіст. Мик здивовано витріщає на неї очі.
— От так новина! А хто ж сумнівався в цьому?
— Були сумніви. А тепер він це майже сам сказав. Мик старається споважніти.
— Так? Це, дійсно, цікаво. Коли сказав?
— Оце тількищо. Мала балачку з ним. Дуже мучиться.
— Чим?
— Докори сумління. За вбивства, розуміється.
Мик сильно проводить рукою по чолі, немов бажаючи стерти з нього налипле павутиння.
— Отака штука?? Гм! Сам сказав?
— Сам.
— Гм! Значить, уже дуже допекло, коли сам забалакав.
— Вважає себе за такого поганого, що не вартий доброго слова навіть найпоганішої людини.
Мик якийсь час кліпає на Лесю очима.
— Ого! Аж так? Здорово! Ну, значить, його тепер можна брати голими руками. Коли він тобі такі штуки про себе міг сказати, значить, Лесько, справа доходить уже до кінця. Молодця, Лесь! Брраво!
Леся, одначе, не перестає м'яти шкуринку.
— Ні, здається, вона в мене не дійде до кінця. Мик злегка лякається.
— О? А це чому?
Леся старається розгладити шкуринку, що закручується, як стружка.
— Тому, що він — чекіст. Тепер мені це ясно.
— Тю, чоррт! Я думав, що... Та ти знов?
— Не можу, Мику, ну, що ти хочеш. А крім того... він, здається, краще себе почуває з Сонею. І то через те, що вона може з ним... грати як слід, а я ні.
Мик від обурення стає на ноги й за стіл навіть не тримається.
— Лесю! Ти — злочинниця! Ти — справжня злочинниця! Знаєш ти це? І нахаба! Наївна смішна нахаба. Та що ти таке, що гордуєш чекістом? Що? Забула? Та що ми всі таке? Ми — кращі за нього? Чи ті консисторці, отамани, "міністри", "герої", вони — кращі? Чи, може, ці всі європейські, не наші, а всесвітні "герої", ці великі політики, президенти, депутати, моралісти? Що? Ці вбивці мільйонів? Та ти сказилася, справді, чи що?! Та цей чекіст у мільйон разів кращий, чистіший, моральніший за всіх нас разом з отими героями та моралістами! Знаєш ти це? Так, так, моральніший, святіший! Я, звичайно, плював на всі їхні святощі та моралі.