Дощ омивав з неї кров і сльози, дощ був цієї ночі солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, і від того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квіти, що перецвіли, і зацвіли квіти нові.
Цю метаморфозу помітило теж тільки два чоловіки: один сидів на веранді, обвитій крученими паничами, — був він схвильований сьогодні і не міг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який і гадки не мав, що існує на світі така собі Галя. Він зустрінеться з нею рівно через десять років, дуже важко йому буде подолати ту гору, і там він прийме з її рук горня з водою. У цю ж ніч його збудила якась недовідома тривога. Він вийшов надвір, стояв і пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився біля воріт і задивився у ніч неспокійним поглядом. Вранці він пошле на гору свою Марію, і вона вперше занесе старій та Галі глечик козиного молока. Марії досить буде одного погляду, щоб зрозуміти, що там у них сталося, — її приймуть увічливо і з подякою. Вона не скаже й слова про те своєму чоловікові, але той прочитає все, що йому потрібно, з виразу її очей.
Той другий не перейматиметься так своїми відчуттями, він не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату і спокійнісінько засне. Вранці він скаже матері і старшій сестрі про солоний дощ, вони посміються з того і матимуть резон…
Дощ перестав раптово. Закінчилася Галина безголоса пієта, і небо знову засвітилося місяцем та зорями. Галя підтяглася й сіла, оправивши плаття. Сперлася об паркан — перед нею, далеко в глибині ночі, густо залита сяйвом, синіла дорога. Обличчя Галино було скостеніле, а очі дивилися надумір уважно. Було щось старече в тому її погляді, бо тільки так можна було побачити дорогу в десять літ, що лежала перед нею. Побачила вона обличчя сина, який народиться через дев'ять місяців після цієї ночі, і відчула в очах, руках, у спині та в плечах утому від усієї тієї роботи, яку їй доведеться зробити, щоб утримати родину: стару, себе й сина. В ту ніч вона не злякалася того тягаря, який мав звалитися їй на плечі. Так, вона вчитиметься й працюватиме, водночас прийме на себе долю жінок цього дому, чоловіки в яких тільки гості. Прийме самотність і порожні вечори, безсонні ночі — єдиною її втіхою будуть години тиші в батьківській бібліотеці. Стара почне відтоді занепадати на силі, хоч доглядатиме Хлопця перш за все вона. Часом зриватиметься, ставатиме вередлива й занозиста — Галя перетерпить і це. Дві дитини вона плекатиме і не покладатиме при цьому рук. Перепливе з ними через хвилі й завії, переступить важкий рубіж війни, аж доки дочекається — таки ступить на їхнє обійстя чоловіча нога.
Ішла вона отак по синій дорозі, і її очі були вже сухі. Повільно перебирала ногами і чим далі йшла, тим більше гарнішала. Ставала справжньою красунею, але її краса більше відстрашувала чоловіків, ніж вабила, — такою вона буде й через десять років. Тільки один раз пошкодує за свою красу, коли доведеться їй ховатися в льохах власного будинку, щоб не забрали її в Німеччину.
Анатоль так ніколи й не побачить її перетворення — він-бо в казки, здається, не вірив. Можливо, він житиме просто й бездумно і ніколи не пошкодує за зло, яке приніс Галі.
Зовсім схожий на нього чоловік ітиме, відступаючи, в тому самому загоні, в якому йшов і швець Микола Ващук. Вони, як земляки, триматимуться плече в плече і в час відпочинку згадуватимуть одні й ті ж місця в Житомирі. Того чоловіка зватимуть, правда, Віталієм, і, може, він був тільки рідним братом Анатоля, — у скрутні хвилини допомагатимуть собі навзаєм. Вони схуднуть і потемніють, а коли перестрінуть їх кулеметні черги, першим упаде Віталій. Микола спробує його нести, але це вже буде зайве. Волею долі, може, проясниться в Анатоля, чи б то Віталія, розум, і він згадає всіх своїх покинутих та покривджених. Згадає серед них і Галю і побачить її раптом не дівчатком-каченям, а тою дивовижною жінкою, якою вона стане. Захоче її співчуття й ласки й, може, поклянеться, що, коли вибереться з цієї халепи, обов'язково підніметься на гору і вип'є з її рук води. Можливо також, що в його уяві з'явиться якийсь інший образ з довгої низки спокушених та покинутих, і співчуття він попрохає в тої іншої...
Усе це побачила Галя на далекій синій дорозі, що слалася перед нею в ту пропам'ятну ніч. Навіть пожаліла Анатоля і, коли б він справді вирвався з тієї халепи, може, вона й подала б йому води. Але він з халепи не вирвався — летів і летів у небі сірим птахом, а може, й справді залишився нерушно лежати на болотяному полі, де його потім знайдуть місцеві селяни і тихцем поховають, видовбавши могилу в торфі. Він лежатиме в тій могилі не сам. Лежатимуть у ній і інші бійці, що полягли на тому місці, і лежатимуть вони плече в плече…
Синя дорога текла й текла в просторінь. Ішли по ній невиразні, наче в туман закутані, тіні; довкола, як зорі, пливали людські лиця, а попереду ясніло, випромінюючи гостре світло, велике прозоре тіло. До нього й простували всі ті тіні, що їх побачила Галя, летів туди й великий сірий птах у сірому костюмі, лакованих туфлях і в солом'яному капелюсі. Галя мовчки благословила їх і мала на те право, адже матір'ю вона ставала, творителькою життя і його охоронницею.
Розділ четвертий
ВОДА ІЗ КІНСЬКОГО КОПИТА
...Небо і земля
Мимо ідуть.
І. Величковський
1
Років за тридцять п'ять до того, коли відчув старий козопас Іван Шевчук осінь, що її сплітали, переповзаючи від куща до куща, малі й прудкі павуки, він теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблідло, а що було його волосся густо-чорне, це тим більше вразило Марію. Зустрічаючи чоловіка, як то в них повелося, біля воріт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коїться. Ішов через вулицю і десяток людей, що помітили його під ту хвилю, подумали, що він добряче випив. Подумала це спершу й Марія, хоч здалося їй це неймовірним: Іван ані пив, ні курив. Все-таки тривога заповнила їй груди, і вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрітись із чоловіком. Вони здибались тоді, коли він тільки-но почав братися під гору: тоді вона й побачила незвично бліде обличчя і пласкі, майже прозорі очі.
— Кудись зібралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неї забракло сміливості признатися, що стурбована і поспішає назустріч йому.
— Купити солі, — відповіла майже пошепки.
— Вернися, будь ласка, — запропонував він і рушив, насилу долаючи круту стежину.
— Іва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобі недобре, Іва-а?
Не відповів, а все так само йшов під гору. Був зсутулений і начебто поменшав.
Стояв біля своїх воріт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутній шкільний сторож, і Марія відповіла на його привітання. В глибині Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого і блідого Івана.
Той все так само важко ступав, очі його лежали на тій-таки стежці, ноги зсували і вминали жорству, і виникав від того сухий хрумкіт. Видовжена тінь відкидалася набік і була так само поникла. Марія поспішала слідом, ноги їй посковзувались на жорстві, а серце аж щеміло від неспокою.
Так вони ввійшли у хвіртку. Іван перетнув кругле, заросле шпоришем подвір'я і втомлено присів на лавку біля садового столу.
— Що ж таке сталося? — спитала Марія. Мимохіть подивився на неї, була стурбована і сполошена. Тоді на вуста його найшла бліда, ледь видна усмішка.
— Та не турбуйся, — сказав він. — Сидів я в тій конторі, було душно, і щось мені приключилося... — Він говорив, ледве дихаючи, і вона аж напружилася, щоб вловити той його шепіт. — Відчув, що, коли залишуся довше в тій конторі, в мене розірветься голова. Отакий я недоладний, — сказав він і знову всміхнувся ледь помітно.
Вона скерувала до нього всю здатність відчувати й розуміти.
— Тобі щось болить? — спитала обережно.
На неї знову наставилися два сині, добрі і смутні ока.
— Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я відчув, що не можу бути в тій кімнаті, що вона мене задушить або висмокче. Знаєш, — скинув він раптом головою і засміявся, — коли я вийшов надвір, так легко й просторо стало на душі!
Вона чомусь засумнівалася, що йому було легко й просторо: надто блідий був і надто вичерпаний.
— Тобі треба покинути службу, — сказала вона. — Відпочити й розважитись...
Він, однак, дивився кудись під ноги. Наче не чув її слів, наче взагалі перестав існувати. А коли звів очі на Марію, чимось дивним і незвичайним повіяло від нього.
— На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко.
— У мене є материні коштовності, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нічого не маєш проти... знаєш, мені мало доглядати дім і вести господарство...
Дивилися одне на одного і наче ще раз перевіряли себе. Не було сказано тут найважливішого; ті слова, що вимовили, були тільки шкаралущею змісту, що його раптом відчули. Був вдячний їй за таке розуміння, вона ж знала, що тільки так може досягти того, щоб ті сині очі, які дивляться на неї, не змінювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсім збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хто зна, подумала під ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася?
Вночі довго про те думала, не можучи склепити повік, і вже під ранок знову дійшла до тієї ж думки: коли у нього є вичерпаність, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого.
2
Тепер, коли минуло від тої хвилі стільки часу, Марія любить часом, впоравшись із обідом, вийти в сад, сісти на ту ж таки садову лавочку і пуститись у такі солодкі й далекі мандри. Вона незмінно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу і мимохіть ступає на неї, щоб трохи там проходитися. Останнім часом це для неї по-особливому жадана розривка, і Марія Яківна не відмовляє собі в тому задоволенні. Вона бачила на тій дорозі перш за все високу постать спершу чорнявого, а тоді зовсім сивого чоловіка: мимоволі йшла за ним, достосовуючись до його ходи, і знову вони ставали плече в плече. Ішли так, тримаючись за руки, і мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тільки справжня любов...
Іванова хвороба першого разу тривала два роки.