Лі-і...
У Валька нервово сіпались щоки.
— Хіба йому повилазило? Вона ж... на волосинці.
— Ні, ти розумієш, — Валько немов оглух. — Ти розу-іІіє*щ, що він каже: якщо хвора — хай візьме довідку.
,,В районі. І сьогодні ж. Бо завтра — чуєш? — однак по-~~жене. Або матір — замість Ліди. Мені, каже, аби душа була...
— Де він? — Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: "Кинь, пакола, дурню!" — та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая.
■— Пішов... Мамо, а ви куди?
— Цить мені! — з незрозумілою злістю відштовхнула сина. — В хаті сиди! — і до Валька вже, спокійніше: — До Федоренка піду, підводу попитаю.
Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: "Розбудіть чоловіка. Горе ж таке"... Федоренко, п'яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: "Коней дать?! Ге-ге! — трясеться під кожухом живіт. — Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком".
Тяжко тобі, мамо, було йти до старости, а ще тяжче повертатись ні з чим до дітей. І ти клянеш війну, клянеш долю свою вдовину, і свою безсилість, і свою темноту. Де це видано, щоб мати віддала свою дочку на вірну смерть! Краще тоді самій — в ополонку... Ти сидиш в кутку, спиною до дітей, і вже не плачеш, бо висохли сльози, а тільки слухаєш, як дзвенить, кровоточить розтерзане тіло... Підійшов син, поклав голову на твоє плече. "Сину,, здається, я вдарила тебе? Пробач, сама не знаю, що роблю".
Гарячими долонями стисла мати синову голову і, схилившись на неї, немов задрімала. А коли відкрила повіки — застигла вражена: Ліда, підпершись подушкою, сиді-У *ла; очі її проясніли, і в тих широких, відкритих очах був спокій, тверда рішучість. "Невже, здумала завтра йти?.. Ні, ні! Хай викине з голови!" Мати кинулась до Ліди, обняла її.
— Слухайте мене, діти... Ви вже дорослі, ви самі проживете. А я... я вже стара. Чи там, чи тут — не страшно мені.
На Лідиних впалих зашерхлих щоках, на висохлих руках проступили червоні плями.
— Мамо, — тихо мовила вона, — я зненавиджу себе, коли ти за мене... Не смій... Я просто не зможу жити...
— Нікого не візьмуть завтра, чуєте? — підхопився Валько. — Ні Ліду, ні вас, мамо! — в його очах затремтіли росинки. — Збирайтесь, в район поїдемо! Не мають права! — ковтав він гарячі сльози і, вже вибігаючи з хати, кивнув Льоньці: — Ходім допоможеш.
Валько витяг з сарайчика дерев'яні сани. Це були ті носаті сани, що їх зробили колись В.олодька з Грицьком. Чи думали хлопці, що їхній "аеромашині" судилася така земна невесела подорож!
— Давай палку! — Валько метушився, перекидав дошки, грюкав молотком; спішна робота, майстрування — це була Вальчина стихія, і він знову ожив, щось пиляв, прибивав, прилаштовував вірьовку; кров цебеніла з розбитого иальця — пусте! — він поспішав, він підганяв Льоньку. — Чорт! Короткі санки. Треба доточити. Ану, забивай гвіздок!..
У відкритому степу скаженіла хурделиця. Вітер змітав .сухий, колючий сніг і гнав над землею білу куряву.
Зігнувшись, Льонька підштовхував сани ззаду; тут вихрило, немов голками, сікло обличчя. Льонька заплющував очі і всім тілом налягав на санки; коли його заносило в рівчак, він на хвильку відкривав заліплені очі. І тоді бачив перед собою чорний горбик: то лежала вкутана ряднами й свитками Ліда. .1 ще видно було йому натягнуту вірьовку й дві згорблені постаті — материну і Вальчину.
Спочатку Льонйка лічив свої кроки: раз, два, три... Але швидко збився і далі рачкував бездумно, якийсь байдужий до себе, до морозу, до занімілих рук.
Раптом сани пірнули кудись, Льонька уткнувся носом в замет. Підвівшись, побачив: мати стоїть збоку і широко відкритим ротом хапає повітря; заінеєні повіки її стулені, по сухих щоках стікають сльози чи, може, піт...
;— Мамо, спочиньте, — сказав Валько. — Ми самі...
Він накинув на свої плечі вірьовчану "шлейку", пригнувся, рвонув санки. І знов скрипів сніг під полоззям, білі оси впивалися в Льоньчине тіло, і малий безсило грібся в кучугурах. "Чи допомагаю я братові, чи він і мене волочить?" Льонька відпустив руки — санки йшли своїм ходом. "Сам везе".
Щоб не засліплювало, Льонька задер голову, тепер перед ним коливалась змокріла Вальчина спина; і те, що братові було жарко на .морозі, немовби зігрівало й Льоньку. Хлопець з ніжністю подумав: "Якщо глянуть на мене й брата — хто я такий? Він завжди тягнув уею роботу, тягнув за себе й за мене, а я все хитрував, викручувався, аби на гульки втекти. Він, як віл, з ранку до вечора не знав спочину: копав город, садив картоплю, вичищав гній, сапав, прибирав — за двох мужиків управлявся".
Наче кінь-роботяга, Валько грудьми налягав на "шлейку", спина його парувала, шапка облипла льодяними бурульками. Льонька зціпив зуби і так штовхнув сани, аж у голові потемніло, і сила десь знайшлася, і бешкетне бажання позмагатися з братом. "Ну-ну, не дуже! Пупа надірвеш!" — повернувся Валько; обпечені губи його зроже-вила усмішка. І од тої усмішки, од братових слів хлюпнуло теплом в Льоньчину душу.
Час від часу мати просила Валька зупинитися, щоб глянути на Ліду.
— Як, дочко, не холодно?
— Добре мені, тепло. Може, я пройдусь трохи? Що ви мене, наче дитину?..
Мати сварилася пальцем, поправляла подушку, краєм піджака закривала доччину голову, і сани рушали далі.
Під Компаніївкою звернули на шосе. Сподівалися: легше буде, все-таки дорога пробита. Але тут одна за одною скреготааи цепами німецькі машини. Довелося йти над кюветом; послизнеться нога — по шию пірнаєш у замети. На критому грузовику, в* кузові, їхала весела солдатня, видно, напідпитку, угледіли людську упряжку — зайшлися реготом; той тикає пальцем, той улюлюкає, той ногами дриґає. Івани шлейку тягнуть — дивина!
Валька, який, вибивався із сил, пересмикнуло од наглого сміху чужинців.
— Бачили ідіотів? Регочуть... Пождіть, на кутні завиєте! Як вони далі брели, Льонька майже не пам'ятав; усе
злилося в білому шумовинні — і брязкіт цепів, і поскрипування полозів, і стогін сестри, яка марила, кликала когось до себе. Льонька просив води, мати снігом розтирала йому руки, він нібито лежав горілиць на дорозі, бо з носа пішла кров, — чи було це, чи тільки приверзлося — він не міг напевно сказати. Потім вони спинились коло сірого будинку. Якісь люди в білому, наче снігові баби, повели під руки Ліду, а вони стояли на ґанку і чогось ждали. Мабуть, довго ждали, бо Льоньку трясло від холоду, мокрий під-
жачок взявся корою. Він сказав, що хоче прилягти. Із саней його підняв Валько: "Вставай, браток, Ліду ведуть".
Якийсь в окулярах і теж у білому говорив до Ліди по-німецькому, вона заперечливо хитала головою, і той, в окулярах, закричав, замахав руками.
— Чого лаєтесь? — стемніла мати. — Бачите, як свічка вона.
Ліда кволо усміхнулася:
— Він, мамо, не лається, він сердиться, — і пошепки, з ледь прихованою радістю:' — Ось уже довідку дав.
Мати ще не второпала, чим же краще, що німець сердиться, а не лається, як лікар ткнув на неї пальцем:
— Матка? — і заджеркотів по-своєму, вимагаючи, щоб Ліда перекладала для матері.
— Він питає, чи не можна мені десь тут влаштуватися... на квартирі (Ой, не хочеться, мамо!). Буде присилати медичну сестру. (Я б додому поїхала). Каже, поклав би в лікарню, та не має права тільки для німців лікарня...
Мати враз пом'якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах.
— От і добре... Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам'яне серце... Лишайся, лишайся, донько, мо' підлікують. Назад в таку негоду — борони боже... Як же здо-ровля її? — це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти:
— Нічого, мамо. З легенями трошки... Запалення... Поки хлопці споряджували сани, — треба ж квартиру
шукати, — мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне.
— Дивна людина, цей лікар, — тихо промовила вона. — Знаєте, що він мені сказав? "Бог створив, — каже, — людей для життя, а люди створили бога смерті". Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. "Не знаю, — каже, — в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина Ебили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину... З тою ж метою"...
Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні.
До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих,
■
підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компаніївку майже на колінах,, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір'ям степ був як море — голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами...
Люди в печерах
На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев'яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень "мобілізованих". Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: "Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина". І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу.
Вони брели весь день — під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий — вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги — той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору — про снігову перину — Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув:
— Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне... Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього
Михайло.