Що вона подумає, бідна?
Тепер і Вустя, і Зінька пополотніли, мову їм одібрало, навіть хлопчаки на лаві примовкли. Всіх наче облило отою з морозу, пекучо-холодною водою з ополонки.
— Божечко, що ми наробили! Побіжу, там у неї серце лопне од страху. Це я безтямна! Забула! — заохала, заметушилася Вустя, щось нап'яла на себе і, за всіх і перед всіма винувата, кинулася з хати в круту холодну ніч.
Стежка була протоптана в снігу понад річкою і звивалася, "темніла попереду то як рівчак, то як пробитий зайцями слід. Мати йшла з коромислом на плечах, плутала ногами, і серце у неї билося глухо, не того, що важко йти, що темно, що облила куфайку водою і вся одежина обледеніла на ній, взялась мерз* лою корою,— не тільки того. Чомусь вона поспішала), тривожилась: кинула хлопця одного, а ніч якась неспокійна, з криками й гвалтом у темряві, як не перед добром. Та якби він хоч накрився, одвернувся, не пік їх отим своїм непокірним, зненависним поглядом, а то ніби хоче до стіни їх всіх пришпилити...
Останні кроки перед хатою вона вже просто підбігала, задихаючись од сухого перемерзлого повітря. І от — наче удар обухом: темно у вікнах... Де Павлик, що з ним? Вклався спати? Так ні, мав би піджидати її. Ступила в сіни — і відра задріботіли в її руках: що це? Двері навстіж, все одчинено, а з хати несе гіркою паленою сіркою, димом. Байдачна кинулась туди і вже не пам'ятає, що вона там робила: де шастала, як ї чим присвічувала собі, як вона судорожно обмацувала постіль, і от — щось мокре, липуче на подушці. Горло їй здавило, вона ні охнути, ні крикнути не могла. Гарячковита, безжальна до> себе, вона й не тямила в цю мить> що добиває, мучить себе даремно, що Павлик, живий і здоровий, гомонить зараз спокійно в сусідів, у тітки Вусті. "Де він? Що з ним зробили бузувіри?" — кидалась вона, і страшні видовиська попливли у неї перед очима. Зосліпу вона бачила, яв гурт фашистів, а серед них оберет, влетіли в хату, звалились на Павлика, стрілянина, лемент — і потягли нещасну дитину в сніг, в почорнілий сад.
Замість того, щоб постукати до сусідів, вона вискочила на вулицю, а тоді в сад, в глибокі замети і там, падаючи на горбках, гребучись в снігу, заметалась поміж деревами, серед загуслих важких тіней. Почула якийсь голос за собою, наче її кликала Вустя, та, боже, скільки голосів роздирало їй зараз душу! Скотилась до річки, голі руки у неї заклякли, але вона не чула ні холоду, ні болю, ні пекучих сліз на щоках.
Знов прибігла до хати. І, мабуть, зовсім осліпла від безглуздого терзання. Ще страшніша картина їй привиділася за темним вікном: ніби там, у хаті, стояв оберет, стояв і чигав, п'яно дивився на порожнє Павликове ліжко. Мати й дух затаїла: він, оберет! Он і чорна мітка у нього на голові! Пуста, вихолоджена хата, і мов привид самого Вельзевула — оберстї "Ах ти змія люта, пекельна ти душа! На кого ти руку підняв? Ти знаєш, скільки серця, мук, болю свого я вклала в нього, в сина мого безневинного! Скільки недосипала ночей, страждала, ду шу терзала собі, благала в долі, щоб хвилинку, день доточила йому, щоб крапельку сонця, радості вимолити синові:! А Черкес? Та він дихав, сміявся, небо пригортав для Павлика, вія мов живою водою окропив його, у ньому й з нього золоту дитину викохав. А ти, холодний мертв'як? Як ти смів-?".
"Спалю тебе, спалю, фашисте проклятий!"
В гарячці, в хапанні зашастала вона під куфайкою, знайшла два саморобних сірники з великими сірчаними головками. Намацала витирачку. "Ось тут, саме тут! — сказала собі й присіла, сперлась коліном на призьбу, де в неї рядочком стояли кукурудзяні снопики, якими утеплювала стіну.— Спалю хату і тебе, іроде окаянний!"
Чиркнула сірником, а він зашипів і з шипучим вогнем проковтнув сірку й погас. "Бач, прокляття яке на мою голову!" Другий сірник спалахнув сильніше, розгорівся, і вона долонею затулила вогник, піднесла його до сухого, гострого, як добре наточена коса, аж зашкарублого на морозі кукурудзяного листя. Полум'я легенько вчепилося й поповзло вгору, потріскуючи сухим бадилинням. "Все, все хай попелом піде!"
Сама наче в жару, кинулась вона в сад, в чорні замети, а гострий вітер повівав знизу, од річки, а мати бачила птицю, бачила гарячі її крила, які б'ють, лопочуть під хатою, роздмухують вогонь. "Сімург летить! Кара гаспидам фашистським!" їй і в голову не спадало, що те полум'я од снопиків не дотягнеться до стріхи, що оберет вискочить з хати (якби він там був), бо що з того, що вона приткнула двері на якусь благеньку засувку.
За спиною вона почула крики, гвалт, постріли, з жахом подумала: "Женуться! За мною! Тікай і ховайся, пропаща Тасько!" Скотилась клубком з гори, набравши собі снігу повну пазуху, а далі берегом, понад заметеною річкою, обдираючи лице й руки в чагарниках, вибралася за село в глуху балку. Тільки тут второпала, що несе в руках якийсь вузлик. Ага, вона шукала на кухні сірники, всю її трясло й лихоманило, і от щось трапило під руки — той давній полотняний вузлик, де вона ховала Павликове добро,— з хліба виліплені фігурки. Для чогось вона схопила його, ткнула за пазуху, а тепер вчепилася в нього скарлюченими пальцями, не випускала, несла на лютому морозі, мов бозна-яке золото.
Вигреблася з балки на гору, і така глибока ніч, такий потемнілий степ дихнули їй в очі холодом і пустельністю, що. вона, самотня в заметах, маленька перемерзла піщинка, з гіркотою подумала: "Пропало все, пропало життя, розвіялося". Обкутала себе щільніше, сховала затерпле обличчя в комір і вже бездумно, не вибираючи дороги, побрела снігами далі од села, од глухих криків і пострілів.
Ніч насувалась на неї темна, десь ледве чутно погримувало за горбом; напевно, далека фронтова заграва трохи підсвітлю-вала небо на сході. А в неї було три ночі бездумних тяжких блукань, глибокі балки, замети, трусанина тіла й душі, ночівлі на чужих хуторах, десь у вистуджених сінниках" сараях.
Фронт, як видно, таки насувався, частіше погримувало з темряви, снували в снігах, в чорній пітьмі фашистські обози, машини, гурти солдатів, і вона боялася заходити в села, де зараз ворушилося все від окопної німчури. їй здавалося, що за нею ходять, що хтось плутається по її слідах, вона бачила нібито за собою, в степу, дві-три постаті і серед них оберста.
Обмерзла, вона доволочила ноги до якогось великого приін-гульського села. Сил далі не було йти, стала під копичкою соломи, спиною в кубло, заціпеніла: якщо не перегріється в сю ніч, пропаде, зовсім задубне. Тряслась в кублі, коли раптом вийшов з хати хлопчина, років дванадцяти, видно, хотів наскубти соломи. Злякався, наставив ключку на неї, мов на якесь приблудне нічне страховисько, зіпнув, як риба, ротом од страху: "Ти! Пшов! Ану!" Та сам крутнувся і дременув од неї з. німим криком: вовк!
...Вийшов я з хати, а на вулиці темно й глухо. В холодному небі, десь високо-високо над землею, тривожно гули літаки. Я їх знаю: то німецькі бомбовози. До переправи летять. Он погримують дальнобійні за Інгулом. Скоро наші припечуть фашистам, побіжать вони.
. Я взяв ключку і пішов до соломи. Та тільки ступив до кубла, а там — щось чорне, все в снігу, очі лихоманко горять. "Хто?" — аж тенькнуло мені в грудях.
Через хвилину мати моя пропихала в хату якусь обмерзлу, закутану жінку. Ми її всадовили на лежанку, напоїли чаєм, а вона дрижала вся, вистукувала зубами. Ми їй вмостили подушку під спину, обгорнули ватниками, сказали: "Засніть! Погрійтесь". Однак спати жінка не могла, дивно, невидющо поглядала на вікно, а потім попросила:
— Запніть шибки. Бачите, він там стоїть, надворі, оберет, полковник...
До самого ранку жінка розповідала гірку свою повість — про Павлика, про солдата Черкеса, про себе. А коли вона, зовсім ослабла, обм'якла в теплі, обмовилась про те, як підпалила хату і кинулася безтямна в сад, в сніги, мати моя охнула і втупилась в темряву, туди, де сиділа ця жінка:
— Що ви наробили, нещасна душа? — гукнула мати з болем.— Навіщо ви мучите себе, терзаєте, хіба вам справжнього горя мало? Лихо-лишенько, аж куди забилась людина, і даремно, даремно все!
Тепер ця приблудна жінка умовкла в кутку, насторожилась, мабуть, всіма думками стрепенулася: "Як? Що вона ще наробила безглуздого?"
— Чого ж ви побігли? Чого не оглянулись, до людей не постукали? У вас є сусідка Вустя? в Вустя? Так от: вона забрала вашого сина, швидко перевезла, в хату сховала. Та боялась, що німці прийдуть, раненько встала, на сани його ї одвезла на хутір, до сестри чи братової своєї, не скажу точно.
Довго, мовби прокидаючись од страшного сну, жінка вдивлялася крізь хатній присмерк в біле сонне лице нашої матері. Підвелась, сіла простоволоса на лежанці. Щось в її очах стояло, як морозяний туман, а тоді попливло, розвітрилось, прояснішало трохи.
— Слухайте, а звідки ви знаєте? Про Вустю? І про Павлика Мого?
— Як не знати? Господи, тут одна дорога понад Інгулом, ї стільки у нас люду перебуло за зиму, стілько горем, нещастям перегнало і з вашого села, і з усіх сусідніх та навколишніх. А про Павлика та про Калашника люди зараз найбільше в селах балакають, що день, то нові чутки. Кажуть, він вам дуже близький родич, Калашник, і ніби вночі до вас часто заїжджає, тайкома од фашистів, і два мішки сахару якось привіз — для людей...
— Т-с-с, тихо! Ви кажете: Вустя сина забрала?
— Ну, Вустя. Оце вчора двоє з вашого села було, кудись вони тікали: один — дід старий глухуватий, звати його Сала-бай, чи що, а другий — такий малий, горбатенький...
— Диви, Вустя,— одходила, отямлювалась жінка, та все ще не вірила собі й нам.— А й справді, коли я, ну геть очманіла, кинулась в сад, то мені причувся-таки Вустин голос. Може, вона й справді кликала, може, звала мене, а я, зовсім одурівши...
Вона сповзла а лежанки, навпомацки, поспішливо почала збиратися:' нап'ялювала підсохлу на плиті і від того короблену куфайчину, валянки, хустку.
— Піду! Сили небесні: третю ніч тиняюсь! Видно, геть збожеволіла, сина в селі покинула і погнала, побігла в ніч...
— Та куди ж це ви? Погрійтесь, перебудьте до ранку, а тси ді... Хай валянки оно протряхнуть, вони ще мокрі. І часинку поспіть.
Щоб довго не впрошувати її, мати моя швидко погасила сліпачок, захлиекала босими ногами, перевірила, чи замкнено двері, а тоді шепнула тихенько в темряву: "спім!" І не тільки нам, а ніби шепнула й лаві, насупленим куткам, старому струхлявілому мисникові і вітрові за вікном.
Мабуть, година була страшенно пізня, коли б це не сіріло, не світало надворі, бо тільки я притулився до печі, як одразу й заснув.