Тому звичайно Глафірі співали хором із клубів пари:
Ябеда, доносчіца, собачья ізвозчіца.
Але це вже було старе й нікого не бавило. Тоді раптово Катря, загорнена в простирало, вилізла на лаву й, мов оперовий тенор, надхненно простягаючи руки "в публіку", заспівала своїм оксамитовим контральтом:
Тебя я, вольний син Ґлафіри,
Возьму в надзвєздния края,
І будеш ти проклята в мірє,
О, мерзка ябеда моя!..
Ця імпровізація викликала таку бурю оплесків, криків та вигуків, яку довелось потім Катрі почути хіба що в Мадриді, де вона співала десять років пізніш у королівській опері. Та ж тут ця овація скінчилася несподіваною скаргою Ґлафіри, яка дуже образилась, що її, "дівчину", та ще й немолоду, висміяно, ніби вона має "вольного", тобто нешлюбного сина...
Дзвінок, особливо голосний цього дня, бо двері з усіх клас були відчинені на коридор, де вже пахло ладаном із церкви, перешкодив мадам Рапне в її "парфорсних ловах" на винних у порушенні "молитовного настрою з наказу начальства".
Інститутки мовчки шикувались і скромно вирушили до церкви.
Довжелезну врочисту Службу Божу співали дуже повільно: щоб ясно було чути кожне речення, щоб можна було розібрати кожне слово. Але саме тому майже ніхто з православних не витримував до кінця в молитовному настрою. До втоми від довгої Богослужби ще долучалася тяжка втома від того, що слід було стояти рівно, струнко, не спиратись усією вагою тіла тільки на якусь одну ногу, не горбитись, не спускати голови ані рук, що мусили лежати "коробочкою" зложені незмінно – на висоті стану.
Хреститись годилося тільки в деяких місцях відправи, не швидко й не розмашисто, без афектації й "у повній простоті". Навколішки також дозволяли ставати тільки в деякі менти Богослужби й на деякий час. Класи стояли стрункими каре, рядами, що їх класові дами вирівняли вздовж і впоперек оком вправленого старшого десятника, щоб ніхто ні на лінію не відходив від ряду. Лад цей дотримували й пильнували класові дами цілий час вистоювання в церкві. Як "іновірки" (бо ж класові дами здебільша були чужинки), ці "недрімні очі" мали той щасливий привілей, що могли в церкві сидіти. Коло кожної був стілець. Інститутки того права не мали, навіть "іновірки".
Однак класова дама мала обов'язок також пильнувати, чи якась із дівчат не ставала помалу занадто блідою, що загрожувало млістю. Тоді таку брали за руки й обережно виводили за двері церкви, де й передавали до рук "дежурних дівчат" – служниць. Ті ж, у випадках тяжчих, відводили ослаблу до інфірмаря, а в легких – до порожньої "пепіньєрської" кімнати, де на столі вже стояли приготовлені карафки з водою, розчин амоніяку та етеро-валеріянові краплі.
У звичайні неділі та суботи "іновірки" могли не приходити до церкви, але ж у великі свята й у піст – це було обов'язкове.
Церква була притульна, з тридільною навою й сліпуче-блискучими паркетами. Вона нагадувала почасти якусь парадну залу, почасти виставову галерію образів; може, тому що прикрашали її тільки образи святих жінок. Дівочі ж руки побожних інституток оздоблювали її всю квітами та стяжками, які у величезній гойності й при всяких нагодах посилав інститутові "церковний староста", відомий київський дука-купець Слинко.
Під великими заокругленими вгорі боковими вікнами, що сягали аж підлоги, стояли з обох боків вівтаря на підлозі великі коші квітучих рослин: гіякинтів, цінерарій, конвалій або особливо улюблених у Києві лілей "ґаризі" з довгими зеленкуватими квітами. З вівтаря, з-під заквітчаних стяжками та кокардами лампад, дивились образи цариці Олександри в "горностаях" та св. Катерини, спертої на колесо, з пальмою в руці. Праворуч – над співачками (хор був великий і гарний) гірською стежкою йшла красуня-брюнетка з золотим келихом у руці – св. Варвара. Ліворуч, над перським килимом, розісланим на місці, де мала стояти директорка, – між стрімкими скелями, по самі очі загорнена в яскраву, жовтогарячу "столу", несла пахощі Марія Магдалина.
Кілька менших образів у золочених шатах – переважно різні зображення Богородиці-"Теотокос", стародавнього візантійського стилю, прикрашали бокові нави. В лівій – стояв високий дубовий титарів поставець із свічками, а біля нього – сам титар, "церковний староста" Слинко, по-англійськи коректно одягнений пан із правними манерами. У дні високих урочистостей чи великі свята, наприклад, на Великдень, він бував у фраку, в білих рукавицях, у білій краватці-"метелику" та з chapeau-claqu’-om" під пахвою. Вуси мав раз у раз напрочуд чорні й штудерно закручені на "чверть на третю" (годину), як говорили інститутки.
Та постать, що була б "на місці" на кожному балу, дивним контрастом відбивалася на тлі високої, вміщеної під склом, як образ, плащаниці, філіграново-тонкої роботи. Інститутки були переконані, що ту плащаницю вишивали "справжнім волоссям" і так тонко, немов акварелею, накреслили постать Христа у гробі та білі – довкола неї – завої. В лівій же наві був великий, на цілу стіну, хрест, зложений із однакових розміром менших образків у золочених шатах. Казали, що там є образи всіх свят. Тому інститутки дуже любили ставити перед ним свічки, прохаючи для себе "щасливих, без кари, свят" Різдвяних та Великодніх, на які б їх пустили додому без затримки.
На ліву наву звичайно інститутки не звертали уваги. Та нава була тьмяно освітлена. Тільки перед образом св. Олени, що підтримувала знайдений нею великий хрест Христовий, блимала меланхолійно-ніжним вогником синя лампадка. А в тому присмерку-резигнації були згуртовані ті, що, мабуть, несли найтяжчий "хрест" в інституті. Непомітні, безсловні, але необхідні "dii minores", ті, що часами щиро втирали сльозу безневинно враженому дівчатку, сердечне тепле слівце кидали маленьким, що їм найтяжче було нести холодну й злу атмосферу оточення після родинного тепла інтелігентного вогнища. Отже, в лівій наві стояв стілець старенької Олександри Максимівни, що мала свою єдину повинність бути приявною на лекціях славного Миколи Віталієвича Лисенка. Коло неї спиралася на спинку стільця "шпитальна дама" Настасья Максимівна, її сестра – срібноволоса, рожева бабуся. Про неї знали всі, що в хвилинах найбільшого роздразнения вона спроможеться тільки на ті традиційні слова докору: "І як же вам не соромно. Такі великі дівчата, можна сказати – діви!"...
За цими бабусями біліли завої та білі попередниці обох сестер-жалібниць: лагідної й "доброї, як хліб", Юлії Миколаївни, і молоденької, рожевої, як свіжа троянда, Аліни Михайлівни. Біля них, майже увесь час навколішках, молилася "старша гардеробна" Софія Іванівна Романович-Славотинська, що постійно мала для всіх вихованок добре слово, розважливий, приязний усміх на зів'ялих устах і цукорки в кишені – для менших.
Біля дверей, збиті в одну сіру масу, ревно хрестились: буфетниця Настя, шпитальна "дівчина" старшого віку Катерина і зовсім уже підстаркувата "Теклюся" – "сідєліца ночная" коло тяжко недужих, яка малим розповідала цікаві казки. Ззаду в тій же групі було видко ще "добру фею" інституток – "дівчину" Пінку. Ніхто не знав, що означає те наймення та чи було воно ім'ям чи тільки "дразненням", але ж сама його властителька запевняла, що є це християнське наймення її святої патронки, яку рішуче не дозволяла звати якось інакше. Коли котрась із вихованок не могла докінчити якогось шитва, вишивання, в'язання, мережива, плетіння-філе, вирізування рішельє або хитромудрого плетіння з тонісіньких стяжок "лясеток", то з усім тим мандрувалося за поміччю до "дівчини" Пінки, одначе в повній таємниці від "синиць" чи "синявок" – класових дам. Перебувала Пінка, як і інші дівчата-служниці, в покоях, що були при самих "уборних" – туалетах, тобто на кожному кінці коридорів по всіх поверхах. Тут було якось надзвичайно ясно, чисто й "по-ишитальному" все устатковане. Пінка раз у раз сиділа біля свого білого ліжка й вишивала або шила. Вона охоче рятувала тих, що шукали її помочі в труднощах "ручних праць", але ж за ту поміч рішуче не хотіла гонорару грішми. Зате вельми раділа, коли інститутки привозили їй з дому святі образки, медальки-"іконки" або книжки з життєписами святих. Була вона дуже побожна й тому найбільш цінила подарунки того роду.
***
Кожного дня біжуче шкільне життя все тісніше спліталося православним обрядом. В інститутській їдальні стисло додержували піст і не дозволяли вживати нічого "скоромного", тобто не тільки м'яса й тваринних товщів, а також ні молока, ні яєць. А що київський дідусь Дніпро вже давно був грунтовно пограбований і не міг постачити подостатком свіжої риби, то по інститутських коридорах буяв підозрілий "аромат" солоної тріски, смаженої в олії, і – що було для інституток найогидніше – оселедців. У зв'язки з цим виникали безперестанні конфлікти, раз у раз споминалося наймення Камбізового брата – "Смерділа", що його іменем звалася кисла капуста.
Увесь третій (середохресний) тиждень посту вихованки хвилювалися питанням: що буде з "тріо"? Дарма, що спів ніби торкався тільки виконавців того "тріо", але ж фактично в ньому брав участь майже ввесь інститут. Уже те, шо "тріо" виходило на середину церкви під час Преждеосвященної Служби Божої, було незвичайною розвагою й небуденною атракцією для всіх утомлених безконечним стоянням, від якого терпли ноги й думки. Але ж усім залежало й на тому, чи дійсно всі три, не спізнившись ані секунди, воднораз стануть навколішки, вклоняючись перед вівтарем, а потім – чи воднораз уклоняться направо й наліво? Щодо того робили навіть – на взірець "тоталізатора" – "заклади" та клали "ставки" на тістечко чи булку з раннього сніданку. Так само всіх обходило, чи якась співачка не зіб'ється, чи дотримає темпа, вхопить справжній тон і т. ин. Цього року тріо набувало тим більшої незвичайности, що мали його співати Витовська, Шах-Гирей та Медина-Челі. Тобто тільки одна Катря була православна й розуміла (чи мусила розуміти), що саме співатиме й нащо. Айша Шах-Гирей – татарка й мусульманка, як і Медина-Челі – католичка, були для православних інституток "поганками" і, здавалось, не мали б що тут чинити. Але ж Шах-Гирей мала найкраще на цілий інститут сопрано, а Ноель раптово мусила заступити захворілу Ольгу Ріман, бо в класі не знайшлось інше меццо-сопрано.
"Поганки-іновірки" енергійно відмахувались від участи в тріо та шукали підтримки навіть у православного катехита, круглого, мов глобус, вельми добродушного панотця Феодора.