Принюхатися хотiв.
— Довго ж ти принюхувався, — насмiшкувато кинув Андрiй.
— Довгенько — тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!
— А далi? — стискуючи його руку, спитав Коваленко.
— Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.
— Який з мене командир, — усмiхнувся Андрiй. — Давай краще спати.
— Ти менi рота не затикай, — розсердився Сашко. — Спати! Що я дитина, що ти мене спати вкладаєш. Он i Павлуня не спить, прислухається до нашої розмови. Правда ж, Павлуню?
— А менi яке дiло? — сердито вiдповiв Банников. — Можете говорити про що хочете. Я однаково втечу звiдси.
— Бачив? — пiдштовхнув Антропов Андрiя. — I нашого сибiряка зачепило за живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-моєму! То як, по руках?
— Побачимо, — ухильно вiдповiв Коваленко, у якого перед очима стояв зараз Микола Петрович i, сплiтаючи золотий солом'яний джут, говорив: "Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним". Та вiн уже добре знав, що Антропову буде вiрити. Грубуватi зовнiшньо люди завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.
Людина страждає найчастiше через те, що не одержує того, чого їй хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.
Що ж, вони намагалися тепер не згадувати майже нi про що. Забули про людську їжу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi, мов кайдани, колодки, вкривали свої тiла рiзнокольоровим дрантям. Роки, довгi роки вони не дивилися в очi своїм дружинам, не чули смiху своїх дiтей, не чули голосу своїх матерiв. I не знали, чи вдасться ще бодай раз на них додивитися й почути. Їхнi ноги вже так давно не ступали по ласкавiй рiднiй землi, а спотикалися на чужому кремiннi, i нiхто з них не мiг з певнiстю сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.
Але у всiх їх було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало нiколи, яке носили в серцях. Це було бажання довiдатися про фронт i допомогти фронтовi. Щодня вони питали один одного: "Ну, як там нашi?". Щодня, щогодини вигадували новi й новi плани визволення, тисячi планiв. Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього найбiльше. Вони вважали себе найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди можливе щастя, то завжди можливий героїзм. Про це треба було нагадувати. I це мав зробити в штрафнiй командi не хто iнший, як Андрiй Коваленко. Чому саме вiн? Хiба вiн був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший? "Я тут свiжа людина, менi все виднiше, нiж iншим", — виправдовувався вiн перед самим собою.
Вже другого дня йому в вагонi вдалося знайти пожмаканий, порiвняно недавнiй номер "Фелькiшер беобахтер" i увечерi, коли, перелiчивши, їх зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.
Верховне головнокомандування нiмецької армiї повiдомляло, що бої точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська й Днiпродзержинська.
— То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як зайцi, а тепер пишуть про бої, — сказав хтось.
— Вiдписуються, — пiдхопив iнший.
— А нашi, бач, жмуть, — додав третiй захоплено.
— Ще й як.
— Незабаром I тут будуть.
— А ти ж думав? Не те що ми.
— А що ми?
— Та що — сидимо…
— Сидiтимеш…
— З таким характером що ж iще робити!
— А ти геро-ой!
— Та вже не такий, як ти!
Суперечку припинив Антропов.
— От що, братцi, всi ми герої, всi ми розумнi, та тiльки в дурнi пошилися. Давайте краще домовимося зробити так, щоб у нас щодня була свiженька газетка. Раз є кому читати, значить треба, щоб було що читати. Правильно я кумекаю?
— Що там газетки читати, — похмуро буркнув Павлуня Банников. — Утiкати звiдси треба.
— Втiкати — це потiм, — махнув на нього Антропов, — а зараз я за газету голосую. Хто "за"?
— Та що тут голосувати, — озвався хтось з верхнiх нар, — ясно й так. Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.
Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрiєвi:
— Ми тут таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й агiтацiя! Ми тебе комiсаром команди оберемо. Кумекаєш?
— Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, — сказав Коваленко.
— Павлуня — молокосос. Вiн тiльки й знає: втечу, втечу. А як ти тут утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!
— Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, — втрутився Банников, — а тут якi ж труднощi.
— Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, — не здавався Антропов.
— Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
— А тут у тебе вже компас є? I карту з нiмецького генерального штабу прислали. Так, чи що?
— Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, — шпигнув його Павлуня.
— У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а ступа!
Вони довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не мав нiчого додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.
З усiх вартових, якi охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з перебитим носом. У свiй час вiн десь колись учився i тепер подiбно до фiлософа Шопенгауера надзвичайно поважав себе за розум. Вiн всiляко вiдкручувався вiд фронту, використовуючи свої родиннi зв'язки i знайомства, а товаришам по службi казав, що не пiшов на фронт, бо взагалi за своїми переконаннями вiн — противник будь-якої вiйни. Перед сном Зеп завжди читав бiблiю i вдавав, нiби зовсiм не помiчає, що ця священна книга напхана розповiдями про вiйни й убивства, як сосиска фаршем. Вiн набридав своїм товаришам i особливо одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу того, що з полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiякої причини й знущався з них як тiльки мiг. Вiн терпiти не мiг неохайних, погано вдягнутих, неголених людей, а в самого на щоках завжди стирчала щетина, коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.
Колись Зеп був боксером (про це свiдчив його нiс), тепер вiн, крiм усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався про це вже на третiй день свого перебування в командi.
Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ї вiд того, що в очi йому бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i побачив, що Антропов сидить на своїй постелi, а перед ним стоїть Зеп з електричним лiхтариком в руцi.
— Давай! Давай! — бубонiв Зеп, вимагаючи щось вiд Антропова, а той потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiякої уваги на єфрейтора.
— Хлiб принiс? — спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.
Зеп мовчки поклав на край нар довгастий, рум'яний батон. Батон виблискував, неначе вкритий лаком. I вiд нього розходився по кiмнатi такий смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний, як сонце, хлiб, напоєний всiма земними соками. Хлiб, цiлi гори якого, золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в українських степах його народ, отi люди, в бiлих вишитих сорочках, з очима глибокими й мудрими, як у Тараса Шевченка. Чи ж думав вiн, хлопець з Днiпра, що йому коли-небудь доведеться мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?
Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.
— Ховай хлiб, а то побачать камради, — сердито зашепотiв вiн Сашковi. Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той заєць.
— Хай бачать, — недбало махнув Антропов i зашарудiв у себе пiд подушкою.
Андрiя здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп понiмецьки, але обидва вони, здається, досить добре розумiли один одного. Сашко врештi дiстав з-пiд подушки щось невеличке, чого Андрiй не мiг побачити, й подав Зеповi.
— Тiльки два? — здивувався той.
— А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? — насмiшкувато спитав Антропов.
Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.
— Три хрестики! — рiшуче заявив вiн.
— А дулi не хочеш? — добродушно сказав Сашко й скрутив єфрейторовi здоровенну дулю. Той замахнувся кулаком на Антропова, але Сашко, мабуть, надто добре знав свого компаньйона по комерцiї й не став ждати, поки йому перепаде по зубах. Вiн швиденько одсунувся до самої стiни i вже звiдти, пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:
— Ти ж у селян береш по двi хлiбини за хрестик, а менi даєш тiльки пiвбатона!
— А проклята свиня! — вилаявся єфрейтор. — Повинен же я робити комерцiю!.. I потiм — ти забуваєш, що я даю матерiали.
I вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i штурхан припав Андрiєвi.
Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:
— Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?
— У-у, мiшок гною! — люто замахнувся єфрейтор гвинтiвкою, але Сашко схопив його за руку i крикнув:
— Не смiй його бити! Вiн хворий! I, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад, розумiєш?
Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша, м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.
— Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, — сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. Буди й Павлуню.
Вони рiзали батон на скибки, обсмажували їх з обох бокiв, як млинцi, на гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i затишок облягав усе тiло.
— Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре заплатив, — сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор…
— Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, — сердито вiдказав йому IIавлуня Баиников.
— Ти мiзантроп, Павлуню, — лагiдно усмiхнувся Сашко. — Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.
— Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, вперто промовив Банников. — Ще до зими втечу!
— Ну що ти йому скажеш, Андрiю? — розвiв руками Антропов.