Щоб складно було.
— А Шульга?
— Ну, видно, хтось у роду був ліворукий. А ще кажуть, ніби був колись у шумерів славетний цар Шульга.
— У шумерів?
— У шумерів. Дванадцять тисяч років тому.
— Дванадцять тисяч?
— Ну, вчені так кажуть. Може, й брешуть.
— Може, ми й за дванадцять тисяч років вип’ємо?
— Можна й за це.
— Хоч нам до тих дванадцяти тисяч і по–пластунському не доповзти. Ти, може, ще якось і доповзеш, а я — ні. Про мене сам Максим Рильський колись написав. Хочеш послухати? Ось послухай. "Блідий диявол із червоним ротом своє лице до мене нахиляє, і ввічливо, мов льокай за табль–д’отом, мені отрути в кубок наливає, і сам собі. Ми кубки піднімемо, він скаже тост холодними устами, і кине хтось червоні хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами, і блідий місяць у вікно загляне на повні кубки і зачервониться, — і серце перестане биться". Ти чуєш, як про смерть: "і кине хтось червоні хризантеми…"! А слова які: "льокаї", "табль–д’от". А тепер довкола самі лакеї, і ми з тобою сидимо не за табль–д’отом, а за примітивним столом з неструганих дощок, ніби в фронтовому бліндажі… Там пили, щоб не вбило, а тут п’ємо… Навіщо ми п’ємо, Шульга? Щоб бути п’яними, коли до нас на танці поприбігають медички і оті з романо–германського і стануть вигравати своїми апетитними задничками?
— Ні, Андрушо, — заперечив Шульга, — ми п’ємо не для примітивного сп’яніння і не для тупого вдоволення.
— Тоді навіщо ж?
— Для великої свободи духу, щоб здобути священне безумство, яке відкриває перед чоловіком усі світи й антисвіти. Поки ми п’ємо — ми думаємо, мислимо.
— Про що ж ти думаєш, Шульга?
— Про одну жінку. Завжди про ту саму, про неї і тільки про неї…
— А як же Галя, моя сестра? А хутори?
— Ти ж сам сказав: Галя ще росте…
— А–а, справді… А думати?.. Нащо нам з тобою думати, коли за нас думає партія і товариш Сталін? І марксизм–ленінізм за нас думає. І газета "Правда". І слова першотравневих та жовтневих закликів. Ти сидиш, як баран, як секретар нашого факультетського партбюро Барабаш, а за тебе думають чиїсь слова. Як армійський барабан за солдата. Ну, красота! Хочеш, Шульга, я заграю тобі своєї улюбленої?
— "В лесу прифронтовом"?
— Фронт — що? Фронт — пройдений етап, як і ми з тобою. Я тобі заграю танго "Гольфстрім". Може, я його сам і вигадав, щоб отак для друзяки… Що ми з тобою тепер, Шульга? Хто ми і куди попали? Жовторотики з десятирічки, матроси, злодії, колишні офіцери, алкоголь, любов, божевілля, тьма і мрак!..
— А в мені вмирає відчуття танка, — признався Шульга. — Там ти в залізі і сам ніби залізний, і весь ‘світ заздрить тобі, ненавидить і б’є в тебе на смерть, а тепер ти голий і нікому ніякого діла до тебе…
— Дівчата, — втішив його Супрун. — Дівчата ж тебе помічають?
— Це все несерйозно. Для мене всі дівчата — борний вазелін. Масне й ніяке. А я шукаю жінку, яка мене спалить.
— Шукаєш чи вже знайшов?
— Знайшов і загубив. Тепер шукаю. Може, й ціле життя шукатиму. Я довго житиму, отож час є…
— Мені теж циганка наворожила, ніби довго житиму. Каже: безногі живуть довго. Але збрехала. Щось у мені медсанбатівські хірурги не так зшили, чи то жили, чи то сухожилля, ти ж знаєш, як там у фронтових медсанбатах було, суцільна лотерея, рулетка… Звідти я вискочив ніби живий, тепер бачу: рано радіти. Треба поспішати. І з любов’ю, і з випивкою, і з танго "Гольфстрім". А доживемо до літа — поїдемо на хутори. Поїдеш зі мною, Шульга?
Андруша Супрун не дожив до літа. Вмер у січні. Погода була гарна, невеличкий морозець, все в інеї: дерева, будинки, проводи між стовпами уздовж дороги, яка йшла з міста в глибину степу, на могильних каменях старого міського кладовища. Могилу для Ацдруші вирили коло самої дороги. Шульга подумав, що машини, які йтимуть по шосе, не дадуть спокійно й поховати друга, але машин того зимового дня було мало, і сумна цвинтарна тиша порушувалася не гуркотом моторів, а дівочим плачем над Андрушиною труною, плакали за акордеоністом, за дотепним хлопцем, за вродливим коханцем, плакали за Андрушею Супруном, якого вже ніколи не буде і якого вже ніхто на світі не зможе замінити, дерев’яна труна стояла на горбку глини, викопаної з глибини могили, спершу метровий шар чорнозему, а далі, мало не до центру землі, глина й глина, європейська і азіатська, кембрійська і докембрійська, глина, з якої Бог зліпив Адама, бо Адам же зліплений з української глини і, звісно ж, був українцем так само, як і прародителька Єва і сам Ісус Христос, бо відомо ж, що в Гефсиманському саду, щоб приспати апостолів, він співав їм української пісні "Розпрягайте, хлопці, коні та лягайте спочивать". Шульга не міг підступитися до того трагічного глиняного горбка, до дерев’яної труни, в якій лежав Андруша Супрун, доцент Шухман кивав Шульзі: давай промову, але дівчата плакали дедалі голосніше, тужливіше, розпачливіше, яка там промова, він не наважувався глянути на мертвого товариша, холодне крило смерті ніби війнуло й над ним самим. Шульга відчув, ніби провалюється крізь землю, срібний світ, осяяний золотим зимовим сонцем, зненацька став чорним, як стрічка шосе посеред снігів, а тоді й зовсім щезнув, і Шульга щезнув разом з ним.
Йому здавалося, що опритомнів він одразу і опритомнів од сорому. Як же так? Пройшов пекло війни, бачив стільки крові, стільки смертей, сам умирав і оживав і жодного разу не втрачав свідомості, не знав, що це таке, а тут… Шульга ще Мав сподівання, що ніхто не помітив його миттєвої слабості, та, на жаль, виявилося, що то була не мить, він уже не стояв, а сидів на тій самій могильній глині, на якій стояла Андрушина труна, і доцент Шухман не кивав йому, щоб починав промову, а клопотався з медиками — лікарем і сестрою в білих халатах, а факультетські дівчата — Люда, Римма, Мара, Тома, Ніна — вже не плакали, а схилялися над ним, Шульгою, і хтось підносив йому до вуст склянку з пахучою рідиною (валер’янка, якої він зроду не пив?), хтось підтримував за плечі, хтось шепотів стурбовано: "Шульга, як ти? Тобі вже краще, Романочку?" Романом, його, мабуть, називала Люда, розкішна красуня, яку на заняття привозив джипом бравий полковник авіації і завжди ждав біля інституту, доки Люда помахає йому з вікна п’ятдесят четвертої аудиторії на третьому поверсі, а Люда, махаючи своєму полковникові, щоразу підкликала до себе Шульгу, шепотіла: "Ну, Романе, ну, Романочку, ну чого ти такий? Скажи одне тільки слово, і я кину цього свого імпотента і піду за тобою хоч на край світу! Романочку!". Він не казав того чарів ного слова, якого ждуть усі дівчата світу, ні Люді, ні будь–кому, бо вже сказав колись у таких далеких віках і світах, що страшно й подумати, і коли тут, на холодній цвинтарній глині, виринаючи з непам’яті, почув гаряче Людине "Романочку", то теж не сказав нічого, бо не мав ні спромоги, ні бажання, ні часу. Часу не мав уже більше ні на що, бо саме тоді, як до нього повернулася свідомість, по шосе побіля них повільно, якось ніби перевальцем (мабуть, зношений двигун, устиг подумати Шульга), примарливо–безгучно, ніби в німому кіно, проїхав старий, пошарпаний "додж", у кузові якого між двома міліцейськими офіцерами, закутана в міліцейський кожух, сиділа і сміялася його Юлія! Склянка з валер’янкою цокнула йому об зуби. Шульга одним ковтком мерщій випив ліки, щоб прийти до тями, вирватися з запаморочення, відігнати від себе мару, хоч яка вона була прекрасна, але то не було марення, "додж" справді котився побіля кладовища кудись у степ, і в кузові сиділо троє, і Юлія сміялася, мов саме сонце над срібними снігами, і він не тільки бачив її, а, здавалося, міг би дістати рукою, досить лиш простягнути її, та саме для цього в Шульги й не вистачило сили. Він тільки безсило зворухнувся, тяжке здригання прокотилося по його великому тілі, щось, ніби плач, стало в горлі й не давало дихати. "Що тобі, Романочку?" — одразу відчула його стан Люда, лоскочучи йому вухо гарячим шепотом. "Нічого, — сказав він, переборовши відчай, і повторив уже твердіше: — Нічого!"
"І кине хтось червоні хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами…"
Ох, Андрушо, Андрушо, навіть мертвий, ти лишився моїм найвірнішим другом і приніс дарунок, який мені вже й не мріявся, ти вмер від ран, а я ніби живий і заприсягався жити довго й уперто, бо мав на те права й причини, насправді ж я давно вбитий на війні так само, як і ти, дорогий Андрушо, моє тіло пробите гарматами "тигрів" і "пантер" під Прохорівкою, знищене на Дуклянському перевалі, розстріляне на Сандомирському плацдармі, голос мій вмер разом з останнім стогоном болю, я неприсутній у цьому світі, я безмовний, як і ти, безправний, як усі колишні, тепер нікому вже не потрібні воїни, приречений коли не на переслідування і знищення, то принаймні на знікчемніння і вічне забуття, та водночас я живу, всупереч усім законам природи, усім диктаторам, нікчемам, негідникам і невдатникам, я живу за себе самого і за тебе, Апдрушо, я дихаю нашими українськими вітрами і вітрами твоїх хуторів, Авдрушо, я мислю важко, правильно, але й многоцвітно, як наші невмирущі предки, я цілую жінок, призначених для живих, а ми з тобою, Андрушо, вічно живі, я сміюся з усіх отих так званих живих, які вже давно мертві, і зневажаю їх, зневажаю, зневажаю!..
Повернення з непам’яті було тяжке, болісне і мало не на грані містики: чи справді вмер Андруша Супрун і чи справді його закопали в мільйоннолітню українську глину? А Юлія? Чи справді бачив він її ось тут, на цій темній посеред суцільної степової сріблистості стрічці шосе, в пошарпаному американському "доджі", майже нереальному після стількох повоєнних років, але (майже в обіймах!) між двома аж надто реальними, днома повнометражними офіцерами радянської міліції ("Розовые лица, револьвер желт, моя милиция меня бережет")?
Полковник авіації не міг знехтувати службою аж так, щоб разом із своєю ненаглядною Людою бути присутнім на студентському похороні, але він прислав свій службовий джип, і тепер Люда заявила, що після того, що сталося з Шульгою, вона не може ось так кинути його тут, на холоднечі за містом, а повинна відвезти додому, до гуртожитку, зрештою, куди він сам скаже. Шульга зніяковіло бурмотів, що з ним усе гаразд, що то була миттєва слабість і взагалі з ним таке вперше у житті, але Люда не хотіла слухати, з допомогою своєї подруги, лаборантки кафедри електрогенераторів Регіни Іполитівни, вона майже силоміць допровадила Шульгу до маленької стриблиної машинки, і Шульга тільки розгублено усміхнувся, опинившись на задньому сидінні між двома вродливими молодими жінками, і потай радів, що може за цією зрозумілою для всіх розгубленістю приховати те страшне збентеження, сум’яття, справжню катастрофу, що рвали йому душу відтоді, як він побачив на чорному шосе примарний, ніби з легенд про летючого голландця, "додж" і почув нечутний сонячний сміх Юлії.
Жінки щось говорили.