У голосі хоч і не було видимої гордості, проте відчувалося, що чоловік знає ціну своєму прізвищу.
— Мені треба оглянути газову плитку.
— У мене давно вже електрична.
— Тоді тягу й димохід, — сказав він, насуваючись на діда.
До кухні, з якої пахло борщем, не дійшли; він ударив господаря по голові; кулаком зверху вниз, як молотком. Хруснули шийні хребці, старий захарчав і повалився. Він був середнього зросту й статури, мав непропорційно велику голову, вкриту ріденьким сивим волоссям. Старий чоловік, з усього, боявся нападу, бо до внутрішнього боку дверей було пригвинчено хитромудрий замок, зроблений на спецзамовлення.
При вигляді старого, що конав на підлозі в сінях, ЙОГО пройняло радістю, навіть з’явився святковий настрій. З тим він і прокинувся... Смеркалось. Погойдувались фіранки від свіжого вечірнього вітерця. Тищенко лежав одягнений на дивані. В сусідній кімнаті чулася тиха розмова. Відчуття небезпеки минуло одразу з усвідомлення того, хто він є насправді. Той, хто побував у його плоті, підставив батька "Експарки" двічі: в "Міськдовідці" могли засвідчити його — Тищенкову особу; в квартирі, де сталося вбивство, на ручках дверей залишилися відбитки його пальців... Голова боліла, але вже не так, як раніше. Він мацнув тім’я і виявив величезну гулю. Тим часом крізь прочинені двері долинали слова Булиги-Компанійця:
— ...Батькові щось у мені не подобалося. Навряд щоб він відчув підміну, але я кілька разів ловив на собі його пильний погляд. Гадаю, то була недовіра на інтуїтивному рівні. А може, його збивала з пантелику сутність сина, котра весь час була біля нас.
— А як ви дізналися, що сутність Родіона біля вас? — поцікавився Іван Іванович.
— Гм, дізнався... Ну, як залізні ошурки знають, що поряд магніт? Відчував вібрації його енергетичних оболонок. Інколи навіть здавалося, що тілом керую не я, а він, як другий пілот, котрий бере на себе управління літаком. Він і зараз десь тут, але його увага розсіюється між тілом, що йому колись належало, рідними — батьком, матір’ю, Надією, та й, мабуть, Полканом — псом. Він бачить їх усіх одночасно. До речі, пес сприйняв його як покійника... Вас мусить це зацікавити. Здається, тварини наділені здатністю бачити сутність.
Крім Булиги-Компанійця та керівника Центру перевтілення, за столом сидів також Панас Дряпун. Уздрівши в дверях лже-Каламуса, господар ураз змінився на обличчі.
— Ну, як вам? — поцікавився стурбовано.
— Струс мозку. Минеться, — відказав лже-Каламус, мацаючи голову. — Поїду додому.
— Давайте вже, коли ми всі тут, повечеряємо разом, а тоді — по барлогах, — запропонував Іван Іванович, сягаючи рукою до пляшки.
Тищенкові впала в око дивна, майже родинна, прихильність керівника Центру до тих, кого він повернув з потойбіччя. Мабуть, він вважав себе їхнім творцем і водночас богом. Тищенко завважив також, що, поки він спав, на столі поміняли страви. Тепер тут парувала щойно принесена печеня, стояв довгастий таріль з осетриною, паштет із печінки, притрушений тертими жовтками. А замість горілки з’явилася "калганівка". До того ж стояли чотири прибори. Завваживши, що Тищенко розглядає етикетку на пляшці, Іван Іванович сказав:
— Та сама... У ваші часи полюбляли цю настійку. До речі, вона має лікувальні властивості.
"В наші часи, — подумав Тищенко про свої студентські роки, — в пошані був дешевий "Портвейн".
5
Вони збочили з центральної магістралі на дорогу, що вела в балку під знак "в’їзд заборонено". Озвався Панас Дряпун:
— Пам’ятаєте, колись у пресі промайнула інформація про те, що буцімто на деяких ділянках метроплітену водяться пацюки завбільшки з великого собаку — мутанти звичайних щурів, які до того ж наділені розумом і блискавичною реакцією, а плоть і кров їхні настільки отруйні, що навіть дотику до людського тіла досить, щоб викликати параліч і смерть. Так, то була звичайна газетна "качка", покликана відбити цікавість до підземелля. Мушу сказати, засіб виявився дієвим. По тому не було зафіксовано жодного випадку проникнення в господарство метрополітену.
Попереду з’явився аркоподібний отвір у пагорбі, закритий гратчастими воротами. При наближенні водій натис на панелі клавішу радіозамка і ворота розчинились. Спалахнули фари, машина гулькнула в тунель. Від пітьми, що її пронизували потужні струмені світла, Тищенкові стало не по собі. Цієї дорогою його — бранця — везли в критому фургоні "Меблі". Тим часом вони виїхали на підземний майдан, обіч якого проходила і губилася в глибині тунелю колія електрички. Ні критої машини, ні трупів уже не було; від місця вчорашньої драми залишилися тільки присипані піском плями на бруці.
— Шкода оперативника, — озвався Панас Дряпун, покосившись на металеві двері камери. — Чесний був хлопець.
— І дужий... — додав Тищенко, мацаючи на маківці гулю.
Панас поставив машину перед самими дверима, і, висівши, показав супутникові йти слідом. Вони пішли вузеньким хідником увздовж колії. Якби нагодилася електричка, то їм довелося б притискуватися до стіни, аби не бути збитими. Ніби вгадуючи занепокоєння свого товариша, водій-секретар заспокоїв:
— Поїзди тут не ходять. До речі, легенда про пацюків підігрівається адміністрацією метрополітену; робітники-путівці не виходять на маршут без супроводу автоматників.
Вони йшли хвилин із десять, освітлюючи дорогу ліхтариком. Це був звичайний вибитий у породі і закріплений арковим кріпленням штрек. Раптом Дряпун, котрий ішов кроків за п’ять попереду, зник. Лише бліда пляма світла свідчила, що він повернув праворуч. То виявився ходок, висотою в зріст людини і не більше як півметра завширшки. Тищенко терся об нього плечима. Свіже повітря свідчило про добру вентиляцію. По чверті години Тищенко відчув якесь здригання масиву. Скоро він збагнув: десь попереду — великий тунель, і в ньому бігають електрички. Між тим промінь світильника вперся в глуху стіну. Здавалося, прохідники колись не дорубали ходок. Та, як виявилося, то була не стіна, а двері; закамуфльовані під пісковик, у якому пролягла штучна катакомба. Струмінь повітря тягнув з гратки над дверима. Панас щось там натис — і двері відчинились.
Вони опинилися в слабкоосвітленому холі, від якого відходив довгий (кінця не було видно) коридор. Двері ходка були так щільно припасовані, що коли водій-секретар їх зачинив, то на тому місці не проглядалося жодної шпарини.
— Отут їх і утримують, — сказав Панас, прямуючи в коридор.
Довкіл угадувалась якась обжитість, хоч не видно було жодної людини. Панас, якому, вочевидь, доводилося тут бувати, підійшов до перших на їхньому шляху металевих дверей. Якийсь час спостерігав у вічко, а тоді запросив Тищенка. В низькій камері, площею 10-12 квадратів сиділо й лежало шестеро чоловіків різного віку. Їх не можна було назвати виснаженими, хоча лиця вони мали бліді; голови в них були голені. Якби не низька стеля, камера нагадувала б кімнату гуртожитку — стіл, стільці, ліжка, правда, в два яруси. Коли Тищенко відвів очі від вічка, Панас сказав:
— Бачили?
— Ну...
— Нічого ви не бачили. Цих людей на світі не існує.
Тищенко подивився на нього уважно, очікуючи пояснення.
— Їх давно розстріляли, а докумети — ну, там кримінальні справи, протоколи про винесення вироків — здали в архів.
— Що це за люди?
— Переважно вбивці. На кожного з них суд не знайшов навіть найменшої пом’якшуючої обставини.
— Вони знають, що ми тут? Ну, ми ж розмовляємо...
— Ні. Двері звуконепроникні. А у вічко можна бачити тільки з цього боку. Ходімо.
Вони вже поминули з десяток таких самих дверей, які були з обох боків коридору, коли водій-секретар знову припав до заскленого кружальця, а тоді запросив і Тищенка... В камері два на два метра на підлозі, на купі якогось лахміття, сидів великої статури чолов’яга з низьким чолом, широкими вилицями і немовби сплюснутою головою й дивився прямо у вічко. Тищенкові від того погляду стало не по собі. То був погляд самого страждання. Панас, завваживши на лиці свого товариша співчуття, сказав:
— Що, шкода?
— У нього жалісний вигляд. За що його — в карцер?
— Це не карцер, — відказав Дряпун. — Цього брахіцефала тримають окремо. У нього сильно розвинений канібальський комплекс. Надто в темряві... Якби його помістити в камеру, ну, хоча б у ту, в яку ми з вами перед тим заглядали, він передушив би там усіх і повипивав би їхню кров. Це — людина-вампір.
— Але ж йому далеко за сорок. Він що, все життя вбивав?
— За п’ятдесят, — виправив водій-секретар. — А вбивав він тільки тоді, коли був абсолютно впевнений, що його не викриють... Не плутайте, це не псих, якого можна вилікувати. Це, так би мовити, брак природного втілення. В немовля ввійшла не людська, а якась інша, скоріше за все, звіряча, сутність. Може, гієни, може, кажана-вампіра, а, можливо, і якоїсь неземної сутності. — Завваживши на обличчі Тищенка скептичну посмішку, Панас пояснив: — Народження відбувається в океані Вселенського Духу. Як правило, в щойно виготовлений скафандр, яким є немовля, втілюється відповідно людська сутність, але бувають непорозуміння... До речі, отой, — він кивнув на двері, — знає, що ми тут. Не чує, не бачить, а знає.
Тищенко знову припав до вічка і цього разу теж зіткнувся, як йому здавалося, поглядом із чоловіком, що сидів у камері. В чорних очах бранця було благання, молитва, і водночас — сильна воля, якій хотілося коритись.
— Годі вже, годі, — усміхнувся Панас. — Чого доброго загіпнотизує.
Вони поминули ще кілька дверей. Періодично відчувалося здригання масиву і рух повітря: то пробігала десь електричка. Водій-секретар зупинився перед дверима, позначеними білим хрестиком, зазирнув усередину і сказав:
— Цей недавно загинув.
— Розстріляли? — поцікавився Тищенко, також зазираючи у камеру.
— Ні, таки загинув, — відказав Дряпун.
За півсотню кроків "гід" перейшов на протилежний бік коридору і знову подивився у вічко однієї з камер. Тоді поступився місцем біля дверей "екскурсантові". Там була вродлива жінка в легкому халаті в червоний горошок; на лебединій шиї красувався разок червоних коралів. Вона мала довге хвилясте волосся кольору каштану або чорної кави. Хоч на ній не було й сліду косметики, але губи, брови, повіки чітко вирізнялись, ніби їх було підведено. Її можна було б назвати красунею, якби не дещо холоднуватий вираз обличчя.