Його підсилені апаратурою слова загриміли зусібіч:
– Дивіться – сатана вже тут, бо де трупи – там злітаються й трупожери! Але ми їм своїх трупів не залишимо!
Голос Домнула зривався на панічний фальцет.
Пізньої ночі мене розбудив дзвінок від Шумана:
– Спиш, Ленґхеме?
– Сплю, шефе. Взагалі-то різниця в часі…
– Зараз прокинешся – на ранок пакуй валізу!
– Щось трапилось?
– Трапилось одразу кілька сенсаційних повідомлень: зі Швеції, з Португалії, з Кореї… З'являються люди, чия шкіра несподівано робиться синьою. Спершу на одному з пальців руки синіє лунка нігтя, потім синявість розповзається на всю руку й урешті – на все тіло. Більше жодних зримих симптомів: ні болю, ні сверблячки, ні функціональних змін! Практики в розгубленості, теоретики в думах, преса в паніці…
– Але до чого тут…
– Загадкова пошесть має цікавий побічний ефект. Хоча… може це синявість є її побічним ефектом, ти часом не стоїш?
– Лежу.
– Тоді слухай: ці люди здатні відрізняти брехню від правди! З категорії езотерики феномен Мгамби переходить у категорію фізіології, Ленґхеме, а фізіологія Метью Гопкінза ніколи не цікавила – повертайся в Лондон!
– Але ж Мгамба не си… — я затнувся.
– От-от, — підхопив мій здогад Шуман. – Не синій бо чорний – синяви на ньому просто не видно!
Лука. Бджоляреві жнива
Поташнянський вибалок сонно мрів у плавкому, вщент насиченому хмільним літнім сопухом, дні, бджоли лінькувато перелітали з квітки на квітку, вишукуючи новий взяток, через утому іноді плутаючи квітки з яскравими намітками завзятих полільниць на городах. Косарі перевертали на сіножатях траву, заклопотано позираючи на небо, чи не примочить перший укіс несподіваний дощ. На стернях паслися величаві корови й норовливі кози.
Акація відцвіла. Чекаючи поки бджоли запечатають останні чарунки, пасічники в занедбаному скверику біля школи перевіряли медогонки, ставили шатра, завозили бідони на мед.
А Лука не чекав. Про всяк випадок вирішив викачати продукт якнайскоріше, бо хтозна, як воно складеться надалі, з цією дурнуватою синявою і взагалі… Треба, треба поїхати до фельдшера, чи то пак – до сімейного лікаря в Мар'янівку, він випише направлення в район, а там – справа не клопітна, принаймні так патякав усезнаючий Треф: дві ін'єкції з інтервалом у чотири години й ти вільний! Після процедури іноді трохи піднімається температура, але то ненадовго й минає без наслідків. Треба. Ось викачаю мед і гайну! – думав.
В підсобники гукнув обох друзяк: і Мишка й Трифілія – меду багато, рамки важкі, а бідони ще важчі – хай помозоляться! Сам стояв над вуликом, Треф носив ящики з рамками, Мишко хазяйнував у веранді коло медогонки. Лука тільки заходив туди час від часу ковтнути води, перевірити як справи та послухати найчарівливішої бджолярської музики, коли вилітаючи з чарунок, важкі медові краплі шелестять об стінку медогонки.
Ховати від помічників синявість не було сенсу бо густо-волошкова барва дісталася вже й обличчя. В крамницю з таким "тавром" іти соромився – посилав Мишка, або просив купити буханця бабу Тосю – та якось забрела позичити мантачку й побачила Луку вже таким як був. Злякалася та скоро звикла – що ж, аби сусід був міркований, а синій він там чи рожевий – то таке!
Найбільше "метаморфозі" пасічника чудувався Треф: цокав язиком, хитав головою та давився час від часу смішком.
– Лука правдоріз. Ультрамарин. Блюз! А щоб я скурвив! – бубонів сам до себе підсобник. – Чув, Михо, це ж ти тепер пропав! Як заначку від Милани заховаєш, то вона тебе до Луки приведе й він викриє!
– Ні! – категорично мотав кулястою довбехою Мишко. – Пасічник на таке не піде, хай би собі був хоч фіолетовим!
– А я кажу спалить! Один професор на ток-шоу гомонів, що синяки брехати не здатні. От може б і хотів приховати істину, а вона з нього так і лізе!
– Правда, Луко? – про всяк випадок поцікавився Мишко.
– Заткніть пельки — слина в продукт летить! – незлобиво відгукнувся пасічник.
Але мовчанки Трефа вистачало ненадовго.
– Чув, Луко, а чого ти знебарвлення не проходиш? Там гроші на реабілітацію дають, копійка не велика, але на пляшчину буде! Зате, якщо протягом двох тижнів сам не з'являєшся, штраф призначають. А злісних ухилянтів можуть і примусово… І тоді вже гузно не за рахунок держави колотимуть, а коштом упертюха!
– Викачаю мед – піду, не переймайся!
– А мені що, я за тебе непокоюсь – раптом антиправдисти налетять! Пам'ятаєш як у Києві синяка палицями забили?
– Менше розпатякуйте й не налетять!
– Та щоб я скурвив! Скажи, Михо?
– Могила!
Правдоріз, ультрамарин, блюз… – згадував він увечері Трефову патяканину. Бідони з медом ваговитим табунцем громадились попід обома стінами веранди, тішили око й додавали тве́рді під ноги. Випровадивши Мишка з Трифілієм, Лука встиг навіть зателефонувати до гуртовиків – ті запевнили, що з візитом не забаряться. Якість меду від самотнього поташського бджоляра ними була вже неодноразово перевірена, тому Лука знав: приїдуть, заберуть товар і не обдурять з платою. Що ж, можна буде й омріяною пралкою розстаратися…
Ноги після напруженого дня гуділи, спину ломило й либонь через перевтому Лука довго не міг заснути.
Волошковий, синяк, правдознай… Все це тепер про нього. Гм, правдознай… Знати б її, правду, та не зараз, а тоді… Коли брехня, що видавала себе за правду, шмагала довірливого молодого Луку навідліг, коли гатила носаками під дихало, коли ламав хребет її непотоплюваний авіаносець… Отоді б цієї синявості, тоді б ультрамарину, тоді б правдознайства!
Ненависть до брехні Лука всотував якщо й не з молоком матері, то з її оповідями про долю дядька Бориса – знаменитого родича, єдиного з Гуленків, який сягнув висот, але був оббреханий заздрісниками, втрапив до в'язниці, набув там відкритої форми туберкульозу, від чого й помер майже одразу після реабілітації й звільнення.
Дядька, якого Лука навіть не пам'ятав, мама так часто ставила йому за приклад, що тато, здається, трохи навіть ревнував дружину до брата. Принаймні, коли та вкотре повторювала: "Їж – виростеш як дядько Борис! Не бешкетуй і станеш, як дядько Борис! Вчися – поїдеш у Москву як дядько Борис!" – тато відвертався й глузливо кривив губи: – "Починається"! Втім, може він дратувався через те, що сам не став і вже не міг стати "таким як дядько Борис", тож у маминих повчаннях читав затаєний докір і на свою адресу.
Цікаво, що Михайлина повчальних історій про знаменитого родича уникла, оскільки в період, коли дівчинка найбільше потребувала позитивного прикладу для наслідування, родича вже не було серед живих, тож фраза "будеш як дядько Борис" звучала б доволі похмуро.
З легенд про сонцесяйного дядька в мами найкраще виходили розповіді циклу "тріумфальні приїзди дядька Бориса на ба́тьківщину в Підгірці". Мама з татом тоді лише щойно побралися, жили біля його батьків, з власного мали хіба по парі туфель та велосипед і на дядька дивилися, принаймні мама дивилася, як на пришельця з іншого світу. Дядькова дружина, тітка Валя розпаковувала валізи, розкладала на ліжку запаморочливі, придбані в московських "берьозках", гостинці, дядько гордовито виставляв на стіл справжній вірменський коньяк (чи ризький бальзам, щось таке) й клав кілька качалок запашної ковбаси під загадковою назвою "салямі". Малому Луці зі схвильованого переліку всіх отих, поза сумнівом вартісних, корисних і, як пояснювала мама – дефіцитних, московських дивовиж, найбільше запам'яталися банани й жерстяна, талановито розмальована мініатюрними мавпочками, слониками й пальмами, банка "справжнього" індійського чаю. Банани запам'яталися, бо тато жалівся, що капосний фрукт викликає в нього жорстокий закреп, а жерстянка з мавпочками й слониками – бо мама пересипала в неї куплений у крамниці чай, здається, аж до власної смерті.
Золотий медаліст Борис Гуленко з відзнакою закінчив біофак Київського Державного університету, його помітили й запросили в Інститут мікробіології при ВАСГНІЛ[67], де він подавав неабиякі надії, вважався найперспективнішим з молодих аспірантів і навіть залучався до секретної програми космічних досліджень. Власне, через цю програму й постраждав, бо корабель (супутник?), на якому мали проводитись дослідження, чи то полетів кудись не туди, чи вийшов з-під контролю, словом – щось там пішло не так, що саме – через надсекретність з'ясувати було неможливо, але в недоробках, гріхах і ледве не шкідництві звинуватили саме його – молодого перспективного аспіранта Бориса Гуленка.
Талановитого, але безталанного родича Лука не пам'ятав, зате пам'ятав як приїздила тьотя Валя. Вона була киянкою, за дядька Бориса вийшла ще коли той закінчував університет, удвох і поїхали до Москви. Через рік чи два після дядькової смерті тьотя Валя з донькою Ніною повернулися до Києва, тоді й навідалися в Підгірці.
– Нас там ніхто не любив! – сякалася в картатенький носовичок тьотя Валя, коли вже відобідали й дорослі по сто грамів за упокій Бориса випили. Баба Зоя була ще жива – сиділа за тим столом рівненька наче цвяшок і думала щось далеке, Луці здавалося, що вона ось-ось заведе якоїсь журної пісні.
– Дивилися на Борю як на зайду! – продовжувала тьотя Валя. – Як на вискочку. Відверто хихотіли за спиною: чого цей хахол сюди приперся! Вони ж там усі москвичі, в черзі за титулами по двадцять років товпились, а тут Боря – поза чергою! То й з'їли, щойно нагода трапилась. Боря ж у тій аварії невинуватий був, він же мікробіолог, а не інженер! Оббрехали. Оббрехали цинічно й безсовісно! Скільки я порогів пооббивала, скільки листів понаписувала, скільки обіцянок вислухала! А коли Андропов став, сказали: мовчи, бо ще накинемо, бачиш, які нині тенденції! Брехня вбила нашого Бориса, а він же був таким перспективним ученим! – Тьотя Валя вже майже відверто ридала. – Ніночка ось на біофак – на "батьків" факультет вступила – хоче продовжити династію!
Вродлива Ніна, яка в чужій хаті, схоже, почувалася трохи знічено, зітхнула й насупилась.
– Слухайте, слухайте діти! – погладила мама голівку малій Михайлині – за компанію дівчинка схлипувала й собі. – Слухайте й ніколи не засмучуйте свою маму брехнею! Брехня – це зло, брехня вбиває! Ніколи не брешіть!
Добре, що тато закінчив не університет, а таращанський технікум – зовсім не до речі подумав тоді Лука.