Але був маломовний і думки формував максимально коротко та сконденсовано. Через великий зріст мав незручності побутові: мусив спати на підлозі, а що квартира в Карасів була мала, то з теплом переходив у сарай, який перебудували навмисне для нього; до речі, в цій перебудові брали активну участь усі Карасі. Вони зробили там дощаний настил, подібний до полу в сільських хатах, — отам він до холодів і спав. Коли хтось заходив у наш двір незнайомий, він ховався, а так почав робити після тієї комісії, яка хотіла його перевірити і вивчити. М’яса й риби не вживав, бо це, казав він, "було живе". Характер мав незлобивий і спокійний, а коли бачив щось собі невідоме, очі його запалювалися. Возився з підбитими воронами, хворими курчатами, випалими із гнізд пташенятами, приволік якось пса із перебитими лапами й ніжно його доглядав; цікаво, що старий Карась на пса не спокусився, хоч той мав гарну шерстину. Мати його віддано любила й цвірінькала біля нього, як пташка біля зозуленяти. Олег міг завмерти на лавочці чи в траві, задумуючись, але своїх думок не висловлював і ні з ким ними не ділився; здавалося, що для вислову мав небагато слів — чи не тому мови йому не давалися. Тепер я думаю, що мені треба було звернути на нього більшу увагу, але в те останнє літо я був надто захоплений Галинкою і своїм з нею зближенням, тож на Олега зважав таки мало. Ми щодня виходили з Галинкою із двору й пропадали часом аж до ночі, забуваючи про їжу. Мали якесь невситиме прагнення бути разом і коли навіть на трохи розлучалися, то ці кілька годин здавалися нам вічністю. Стужені й осмутнілі, ми знову рвалися одне до одного, і тільки коли бували разом, нас ніщо не гнітило. Забивалися в захований куточок; я любив блукати пальцями по її тілу, в нас уже не було заборонених місць, вона так само любила блукати по тілу моєму; ми притискалися і могли лежати так годинами. Єдине, до чого Галинка ще не допускала, — до остаточного злиття. Вона того злиття чомусь боялася, я ж, хоч нестерпно хотів того, інколи навіть принижено просячи, але шанував її волю. Вона ж хитала заперечно головою і шепотіла незмінно:
— Я буду твоя, тільки не зараз!
І тільки в останній день канікул (на завтра я мав їхати) вона здалася. Власне, не здалася, та коли зустрілися того дня — був це чудовий іскристий, сонячний ранок, — обоє збагнули, що час настав. І ми вирішили піти в ліс, що ледь-ледь бовванів на обрії. Треба було довго йти, і ми йшли годин із п’ять. Потім вступили під сосни і довго йшли лісом, бо й там пригожого місця не знаходили. Так вийшли до річки й побачили порослу квітами, замкнуту зусібіч кущами галявинку. І саме тут Галинка пролила свою дівочу кров — так ми вбили разом із нею свою юність, а народилися чоловіком та жінкою. Там-таки, на галявинці, ми домовилися, що як тільки запалає над землею осінь, я приїду і ми одружимося. Голі і юні, ми уклякнули й поклялися на вічну любов та вірність. А щоб обряд відбувся до кінця, ми зайшли у річку й обкропили одне одного водою…
Оце і все. Я хотів би закінчити на цьому, бо те, що учинилося після того, мені й досі болить і не дає спокою. Тридцять п’ять років я тікав від привиду мертвого дому, але він скрізь і завжди мене знаходив. Я не раз пробував не думати про нього, не згадувати, погасити навік його образ у своїй свідомості, як і образи його пожильців, хотів, признаюся, таки звільнитися; часом мені здавалося, що я цього досяг, часом я заспокоювався і вже був певний, що мертвий дім покинув мене, але наставав день чи вечір, ніч чи ранок, і я застигав черговий раз уражений: він раптово виростав перед моїм зором, зависав у повітрі чи починав проявлятись, як на фотоплівці, чи ступав до мене на могутніх ногах, чи раптово стрибав на мене й опинявся на карку, чи ставав на моїй простягненій долоні, як макет, чи раптово виростав із площини мого письмового столу, чи спускався до мене на шнурку зі стелі, чи маячив у хмарах, витворюючись із блискучих їхніх площин, і сяяв, світився, палахкотів до мене моторошним вогнем, і я знову від нього тікав, знову ховавсь у нетрях найбільшого на моїй землі міста, бо найліпше сховатися можна в нашому часі не на безладді, а саме в надмірному велелюдді. Забував його, руйнував його в собі й перед собою, перекреслював нервовим рухом ручки чи олівця, заливав темною фарбою свого лихого настрою чи ясною фарбою настрою доброго, але однаково даремно — звільнитися від нього так і не зумів. Тоді я упокорився й вирішив написати цю повість, щоб визнати його перемогу; більше, я збагнув, що мені тікати від нього й забувати його не потрібно, бо він, може, частина мого "я", а що він мені постійно болить — переконливе тому свідчення. Минуле своє ми покидаємо у прірві часу й гадаємо, що воно навіки безповоротне, тому й мертве, та це жахлива наша помилка, бо мертві ми стаємо лише тоді, коли те минуле вмирає, а поки воно є, то й ми є, поки ми живі, то й воно живе, а живе вимагає життя, а не смерті. Через це не треба нам воювати з минулим, як Дон Кіхот із вітряками, бо не вітряки від того страждають, а войовники. Тому хай усе нами пережите залишається із нами, так само, як і пережите предками нашими, хоч ми їх у пам’яті вже й не тримаємо. Це я зрозумів добре тільки тепер, тому й зібрався на мужності, щоб стати віч-на-віч із мертвим домом, не лякаючись його, а щоб поспівчувати йому, простягти руку й ніжно погладити, як гладить батько дитя, котре нашкодило, наробило казна-яких недоладностей та дурниць, але все одно біжить до батька, бо відчуває страх більший страху від батьківської покари, адже батько покарає й простить, тобто виявить співчуття. Ось чому я перестав ховатися від привиду мертвого дому й іду безбоязно і спокійно йому назустріч…
Невдовзі потому, як я поїхав на навчання після палкого літа свого кохання, мати мені сповістила, а потім те саме описала в листі й Галинка, що помер Олег Велет. Він прийшов до матері на кухню, сів біля неї й мовчки довго сидів. Мати була заклопотана обідом, через це не вельми на нього і зважала. Але коли глянула, то злякалася: дивний він був.
— Що тобі, синку? — кинулася вона.
Тоді Олег звів на неї великі, розумні й завжди сумні очі та й сказав.
— Я, мамо, здається, уже все пізнав.
— Що ж ти пізнав, дурненький?
— Все, що зміг, мамо. І я вже помру.
Мати перелякалася, кинулася до нього, схопила руками його велику голову й почала цілувати.
— Не кажи так, синку, не кажи! Не можна такого казати…
— Добре, мамо! — покірливо згодився Олег. — Не буду такого казати.
— Ну, й розумничок, — зітхнула мати. — Може, хочеш поїсти?
— Ні, мамо, я не голодний. Піду до себе полежу…
— Може, тобі погано? Може, захворів? — забідкалася Карасиха.
— Ні, не захворів, — сказав Олег і звівся.
І вона вразилася раптом, який він величезний, бо тепер він здався їй ще більший, як був. Дивне обличчя в нього стало: печальне, але внутрішньо освітлене. І так ніжно подивився він на матір, як розповідала вона потім, що сльози вибилися їй на очі.
— Полеж, синку, — сказала вона. — А я упораюся й до тебе прийду.
Пішов у свій сарай і ліг на ложе. Мати прибігла до нього хвилин через п’ять, але він уже не жив. Лежав величезний, заспокоєний, голова його була повернена до дверей, ніби дивився на небо. Обличчя лишилося просвітлене й мирне, одна рука лежала на грудях, а друга простяглася вздовж тіла.
Прислав мені листа й Георгій Ковальчук. Перше, що впало у вічі, він був написаний майже чистою українською мовою.
"Мені зараз дуже тяжко, — писав Ковальчук, — бо ця втрата чи не найбільша з моїх втрат, хоч він був мені, можна сказати, ніхто. Я цілком переконаний, що ми втратили генія не меншого, ніж Миколай Васильович Гоголь, а може, даже більшого. Бо Гоголь був тільки писатель, а Олег був геній в усьому. Але ми його проморгали. Саме це мені найбільше болить. Раньше я генієм щитав тільки себе (із живих), а тепер бачу, що я, може, й не геній був, а тільки талант. Генієм був Олег, а я перед ним у підметки не годжусь. Я його розвивав, та все пішло собаці під хвіст. Жаль! Через це я тепер у поганому настроєнії, бо якось реально пойняв, що в світі є одна річ, яка все може потоптати і з усього великого зробити гівно, — це смерть. Через це я тепер думаю, що треба передати свої сочинєнія в якийсь архів на збереження. Не можна ніколи забувати, що та костомашна стоїть у кожного за плечима. Вона робить із нас гной, а ми, дурні, про це забуваєм. Не забувай про це нікада!"
Цей лист якось дивно мене вразив. Хоч звучав він у певних моментах і смішно, але мені сміятись не хотілося, — від листа повіяло холодним духом. Цей настрій покріпив у мене другий Галинчин лист. Вона писала, що після похорону Олега Велета її мати ніби в нестяму впала, бо того-таки вечора почала кидатися на стіни й кричати:
— Ти знову починаєш нас жерти? Хочеш усіх нас ковтнути, всіх! Жери швидше! — кричала вона. — Всіх жери!
Галинка писала, що починає незвідь-чого нервувати й боятися, а боїться, що з матір’ю станеться те, що з Віктором Ващуком.
Ще через якийсь час написала, що вона, здається, завагітніла, їй від цього тривожно, але більше радісно. Турбує її хіба те, що моя мати чомусь змінила до неї ставлення: вітається крізь зуби й майже ніколи не заговорить.
"Уяви собі, в якій обстановці я живу, — писала Галинка. — З одного боку моя напівбожевільна мати зі своїми страхами, а з другого — холод і неприйняття матері твоєї. Не розумію, за які гріхи я втрапила їй у немилість".
Саме тоді я прочитав "Кассандру" Лесі Українки і раптом збагнув: поведінка Кассандри й Галинчиної матері була майже тотожна: це мене, скажу відверто, жахнуло. Саме тому я вирішив поїхати додому, заспокоїти Галинку, вгамувати свою матір, а загалом, подати з Галинкою заяву на одруження, бо тепер тягти було нічого. Жити нам доведеться спершу порізну, але такий акт я мусив учинити, щоб засвідчити дівчині свою порядність, зрештою, я її щиро любив. Як на зло, наш декан саме в цей час почав репресивні акції проти прогульників, і я зміг виїхати лише в неділю, домовившись зі старостою, щоб він мене в понеділок не вимічав, як відсутнього, а на вівторок рано я обіцяв на лекціях бути.
І ось знову він переді мною: наш дім. Якийсь ніби трохи нахмурений, ще більш облізлий, як був, і посірілий.