Довго ми тут не всидимо.
— Довго — ні... — погоджується Федір, і, насунувши на лице пілотку, знову замовкає.
— Якби з нами був господар хутірця, він, напевне, зумів би вивести нас звідси. Вночі, плавнями. Хоча й говорив, що існує тільки цей один, Сатанинський, брід, але я цьому не вірю. Не може такого бути.
Романчук знімає пілотку, і звівшись на лікті, уважно дивиться крізь негусту стіну очерету, на берег, намагаючись зрозуміти, що там відбувається.
— За господарем справа якраз не стане, — каже він нарешті. — Ще трішечки посуєтяться й обов'язково пошлють за ним.
— Думаєш, вони справді наважаться піти сюди?
— А ти вважаєш, що це тільки нам діватися нікуди? їм теж. Якби з ними не було офіцера, вже давно забралися б геть і доповіли начальству, що матрос убитий, а тіло його залишилося в плавнях. Але офіцер не відступиться від свого, поки не переконається, що на острові справді нікого нема. І було б добре, якби вони поткнулися сюди зараз же, негайно, поки їх усього дванадцятеро чи тринадцятеро. Гірше буде, як надійде ще більша підмога. Тоді вже нам доведеться ставити свою останню платівку — польку з вихилясами.
— Нема в цьому селі більше ні німців, ні поліцаїв. Оце на березі весь їх гарнізон. А для того, щоб схопити одного партизана — вони ж і досі впевнені, що я тут один — підмогу не викликатимуть, посоромляться.
— О, стра-тег! Усе прикинув, усе врахував... — вражено проказав Федір, іраптом по-хлоп'ячому якось проскімлив: — Нам би тільки до ночі протриматись! Тільки б до ночі!..
— А потім? — насмішкувато запитав тепер уже Оснач, обережно відхиляючи при цьому зарості, щоб подивитися, що там діється на березі.
— Можна спробувати й пліт. Звичайно, якби острівець був трішечки далі від берега...
— Тільки не фантазуй, — мляво перебиває Романчук. Він лягає горілиць, кладе голову на зімкнуті руки і заплющує очі. А Святослав ще кілька хвилин мовчки стежить за ним. Спокій старшини ще й досі дратує його, проте починає усвідомлювати, що, тільки така витримка й здатна врятувати їх зараз.
"Справжня твердість полягає у відсутності жалю до себе..." — пригадав слова, які вже не раз спадали йому на думку відтоді, як їх десант розпочав свій рейд тилами ворога.
— Егей, десантнику! — Цей хрипкий голос п'яниці давно остогид Осначу, і він ледве стримується, щоб не взяти поліцая, що саме підвівся, на мушку. — Здавайся! Якщо ти здасися і правдиво відповіси на всі запитання, німецький офіцер гарантує тобі життя і найкращий табір для полонених!
— Чуєш, Романчук? — штовхає Федора у бік. — Вішати мене вже не будуть. Пропонують почесний полон.
— Потерпи ще годину і вони поклянуться на Біблії, що до самого Берліна везтимуть тебе з королівськими почестями. Нерви у них здають — ось що я тобі скажу. Тепер головне — не видати себе, мовчати, нишкнути.
Поліцай замовк. Відтепер з берега долинали тільки вигуки офіцера. Святославу не вдалося розчути всі слова, але все ж таки зрозумів: наказує розвідати брід. Оснач сказав про це старшині, але той тільки презирливо посміхнувся:
— Нічого, нехай виваляються у болоті. Може, порозумнішають. Він видобув зіжмакану цигарку, довго розглядав її, вирішуючи: курити чи ще трішечки потерпіти? Спостерігаючи, як він потім нервово вкладає її за гумову перетинку, Святослав з полегшенням подумав: "Яке щастя, що я не курю! Зараз Федір мучився б іще й від того, що цю, останню, цигарку доведеться ділити на двох".
— Звичайно, — стиха проказав Романчук, поглядаючи на Оснача, — можна вискочити на край острівця, розірвати тільняшку: "На, стріляй! Моряки смерті не бояться!" У сорок першому я і таких бачив. Плече в плече, на повний зріст, в лоб, під автоматні черги... Героїзм! А ти вужем повзай, з могили виповзай, зубами в горлянку вчепися, а зумій перемогти. Пермогти і вижити — ось так, Христофор і всі святі!..
Знову почав горлати поліцай. Його крик ставав так само нестерпним, як спрага і комарина навала.
— От сволота-поліцаюга, стоїть і стоїть над душею: "Здавайся, зізнавайся!.." Краще б уже матюжив, стерво отаке! Тоді хоч на душі було б легше.
Минуло ще з півгодини. Оснач бачив, що кілька фашистів на чолі з офіцером та поліцай подалися у бік хутірця, і тепер чекав, коли вони повернуться. "Це моя вина, — корив себе, зволожуючи губи тухлою рідиною з калюжі. — Треба було тікати в степ, подалі звідси. А так привів фашистів до острівця, і тепер через мене постраждають і старшина, і хуторяни. Фашисти ж розуміють, що сам я броду не знайшов би. А хто міг показати його, крім діда-хугорянина?"
Зараз він із жахом чекав тієї миті, коли побачить на прибережному схилі Куденка. Святослав уже не сумнівався в тому, що в ці хвилини старого катують, вимагаючи зізнатися, що то він переховував, а потім переправив на острів моряка-десантника.
Нестерпно хочеться пити. На щастя, комарів нема, може, у них ще не сезон, бо тоді життя взагалі стало б нестерпним, але все одно допікає якась дрібна мошкара. Оснач відірвав погляд од берега і раптом побачив, що просто на нього повзе стара напівоблізла змія.
— Романчук, старшина! — наполохано штовхнув у бік Федора, що вже знову задрімав.
Той повільно піднімає голову і дивиться спочатку на Святослава, потім туди, куди він показує.
— Ну, студентик! Ти що, ніколи і житті вужа не бачив? — вражено похитав головою, намагаючись і висловити своє "фе", і, водночас, розігнати сон. — Древній який, га, — провів його поглядом. — Господар! Приповз поцікавитися, що за народ окопався в його володіннях і чому без дозволу.
— Я подумав: змія. Моя б воля — винищив би їх усіх до одної.
"Дивно, — сотав свої думки Оснач, — на березі на нас чатують вороги, смерть. А ми сидимо собі на острівці, посеред виру війни, і мирно розмовляємо про те, про се. Може, все це сон? Може, ніяких фашистів там, на березі нема? Просто, ми удвох із товаришем, запеклі мисливці, забрели сюди, щоб перепочити після блукання плавнями. Сонячний день, озеро, зграя птахів над тихим острівцем... І жодного пострілу. Учора, зі сходу, можливо, вже з правого боку Дністра, долинали гарматні постріли. А тепер не чути навіть їх. Чому? Раптом війна вже закінчилася? Німеччина запросила перемир'я і бойові дії припинено, а ці десять, чи скільки їх там, фашистів і досі не знають про це?.."
— Ну ось, ти хотів бачити хуторянина... — раптом долинає голос Романчука. — Дивись, привели...
І справді, на вершині пагорба, що був праворуч того місця, де починався Сатанинський брід, піднялися офіцер, поліцай, двоє солдатів і Куденко. Тепер фашисти вже не ховалися, стояли так, щоб моряк міг бачити їх. Святославові навіть здалося, що вороги помітили їх, хоча насправді розгледіти можна було тільки тоді, коли б вони залишалися біля верб.
— Гей, матросе! — закричав поліцай. — Офіцер дає тобі на роздуми тридцять хвилин. Якщо не вийдеш, господаря хутора повісять, а хату його спалять.
Тієї ж миті один із солдатів почав дертися на дерево, під яким вони стояли. Оснач і Романчук мовчки перезирнулися.
— На психіку б'ють, Христофор і всі святі, — процідив Романчук. — Почекай, шкуро, моряк ще вийде... По твою голову.
"Марія... — раптом подумав Оснач. — Що з нею? Звертаються тільки до одного моряка. Отже Куденко й досі не виказав, що нас двоє. Мовчить старий — це зрозуміло. Одначе, що з Марією?"
В його уяві постала долина, в якій знаходився острівець, стара, приліплена до узвишшя, наче ластівчине гніздо до одвірка,
хата Куденка, обкладена диким камінням криниця з потрісканим журавлем, смаглява чорноволоса дівчина з повними відрами на коромислі...
Солдат усе ще сидів на дереві. Оснач не міг розгледіти, що він там робить, але здогадувався: тепер із тієї гілки звисає зашморг. І жити старому Куденку залишилося лічені хвилини. "Про що він думає зараз, цей старий рибалка? Що пригадує? Мабуть, вдивляється в зарості очерету: "Бачать хоча б ці горе-вояки, що гину, але не зраджую їх?! Чи навіть не бачать?" А може, й проклинає, що так несподівано накликали на його хату біду".
І знову, вкотре вже, Святослав з болем у душі покаянно мовив собі? "Звичайно, відходити треба було в степ. А так занапастив і старого, і Романчука..."
— Матросе, ти чуєш?! Залишилося п'ятнадцять хвилин. Якщо вийдеш, німецький офіцер гарантує і тобі й господареві хутора життя.
Святослав нашорошено зиркнув на Романчука, але той зосереджено мовчав і нібито й не помічав його. Чи розумів він, що зараз це мовчання вражає болючіше, ніж будь-які найразючіші слова докору?
— Гей, десантнику! Пан офіцер хоче поговорити з тобою!
— Ага, поговорити? — стиха перепитав Оснач, хапаючись за карабін і вже навіть встиг підвестися на коліно, щоб зручніше було цілитися, але тієї ж миті Романчук ударив кулаком по зброї.
— Ти що? — прошипів. — Лежи і чекай, зрозумів?!
— Але ж треба якось виручати старого.
— І ти гадаєш, що цим пострілом виручиш його? Навіть якби й поцілив поліцая чи офіцера — виручиш?
— Що ж тоді робити? Ну, скажи: що?
Замість відповіді старшина перевірив автомат і поклав його право — руч себе, потім виклав із патронташа на шинель дві обойми для карабіна. Він розумів, що переговори триватимуть недовго, що ось-ось має настати розв'язка, але готувався до неї спокійно, з якоюсь внутрішньою переконаністю, що й цього разу вирветься із розставленої фашистами пастки.
— Чого принишк? — підозріливо зиркнув на Оснача.
— Слухай, адже ти теж вважаєш, що мені треба вийти до них... — вимовити слово "здатися" Святослав так і не наважився.
— Ну, вважаю... — процідив Романчук, не дивлячись на нього. — І що з цього?
— Гей, ти чуєш мене?! Знову заволав поліцай, стріливши з рушниці. — Якщо чуєш, відгукнися! Ми не відкриватимемо вогню! Офіцер хоче поговорити з тобою.
— Вони відпустять старого. Ось побачиш. А тебе я не викажу..
— Ти впевнений в цьому? — в'їдливо посміхнувся старшина. — Ні під якими тортурами не викажеш? Лежати! — натис йому на плече. — Надумаєш підвестися без мого дозволу, — сам і пристрелю. Як перебіжчика. Тут тобі війна, а не полька з вихилясами.
— Але ж його повісять! Невинного. Через нас. Через мене.
— Са-ла-га! — перебив його старшина. — Вони зроблять це одразу, щойно ступиш на берег. За зв'язок з партизанами... В їхньому свинячому окупаційному законі є така спеціальна стаття.