Раби — індіяни й мурини — юрмилися біля самого входу, або й надворі, за дверима.
Жіноцтво з'являлося до церкви у нефоремних чорних сукнях, довгих і бахматих*, як мішки, завуальовані густими чорними серпанками, так що годі було відрізнити стару, згорблену матрону від молоденької стрункої дівчини. А все ж закохані кавалери вмудрялися пізнати своїх вибраниць і в бахматих сукнях і в чорних серпанках та, вибравши зручно коротку мить, потиснути крадькома маленьку ручку, або ненароком шепнути до захованого вушка кілька слів. Це було гостро заборонено, це загально уважалося каригідним*, але тому було й привабливим, непереможно спокушаючим. Це був один з пунктів, на якому кожний кавалер міг пописатися своєю відвагою і спритом.
Рабині приходили до церкви лишень одягненими, але без серпанків. Серпанки й чорні сукні являлися виключно привілеєм вільного жіноцтва, і рабині не сміли з нього користати. Виїмком була хіба одинока Жануарія, та й то в силу звички. Раніше вона навіть сідала собі за доною Ізабелою, але, відколи приїхала Анна-Марія, мусіла вдоволитися стоячим місцем побіч пань під каріятидою.
Однак, в цей день Жарі не пішла наперед зі своїми панями. Затримавшись біля входу, вона пробилася крізь гурт до бічної нави*, де стояла статуя св. Йосипа — Покровителя дівоцтва. Вирішила сьогодні молитися перед Ним і просити у Нього допомоги. Клякнула в куточку й почала відмовляти вервичку*.
Але думки її блукали далеко поза церквою, а душа не була в єдності зі словами, що їх механічно вимовляли уста. І, хоч дівчина дуже потребувала розради й помочі, хоч дуже намагалася зосередитися в молитві, — розуміла, що не молиться. Знову її огорнув сум і почуття самотности, навіть тут, на розмові з Богом, серед людського натовпу, об'єднаного спільною молитвою. І це почуття було таке сильне, що вона незабаром забула і про вервичку і про те, де знаходиться. Гіркота заливала груди і підступала під горло.
"Рабиня... Рабиня... — не виходило у неї з голови. — Іитриґантка... Ніким не люблена, всіми погорджувана рабиня... Анна-Марія ненавидить, дона Ізабела збайдужіла зовсім, навіть раби — і ті насміхаються... І не буде ніякої зміни, до кінця життя лишуся рабинею, всіми нелюбленою, всіми погорджуваною"...
І раптом відчула якийсь неспокій, немов би її хтось обережно, але вперто, лоскотав у спину стебелинкою трави. Нетерпеливо повела плечима й оглянулася: з присмерку на неї дивилися очі матері — Сабії. І було у них стільки доброзичливости, стільки ласки й любови, що, здавалося, вони аж світилися дивним світлом.
Жануарії стало відразу якось тепло й радісно від того погляду.
— Мама! — подумала вона, і це слово набрало несподівано змісту найглибшої молитви. — Мама, мама! У мене є мама! Вона пізнала мене серед півсмерку і крізь одежу! Вона любить мене... Я маю маму! І тата! Мама і тато... Мама і тато... Які чудові слова! Як це розкішно мати маму і тата! Чому я досі ніколи не думала над тим, що маю родичів? Правда, вони живуть у сензалі, вони бачать мене тільки здалека, але вони люблять мене, завжди любили. Їм байдуже до того, чи я — пестійка дони Ізабели, чи рабиня, як і вони... Ні, навіть не байдуже: коли б вони лишень знали, яку муку я терплю, — любили б мене ще більше...
І, зігріта цією думкою, Жарі відразу попадає в щирий молитовний настрій, стискає міцніше вервичку в руці і зливається в одне з побожним натовпом, що виповнює церкву. Тепер уже нема ні панів, ні слуг, ні рабів — тут усі рівні перед лицем Господа Бога.
Вечірня скінчилася, і люди повагом сунуть з церкви. Величаво пливуть чорні постаті родовитого жіноцтва, тихо гомонять між собою чоловіки, розходяться по сензалах гуртки рабів, здебільша під наглядом фейторів, озброєних нагаями, немов курчата, випущені на волю, щебечуть дзвінкими голосами діти.
Жануарія затримується ще трохи і виходить з церкви останньою. В грудях у неї повно доброти, спокою і глибокої віри в краще. І вона йде помалу, немов несе не серце, а келих з дорогим трунком, і боїться його розхлюпати. Не спішилася й нічого не думала про своїх пань, які вже напевне були далеко. Забула про них, як забула і про свою сумну долю.
На півдорозі її несподівано перепинила Сабія, яка, видно, навмисне тут чекала.
— Добрий вечір, Сабіє, — привіталася перша Жарі. — Ти сама? А де ж Пірауна?
І, ледве вимовила ці слова, як її зворушення минуло, а все знову вернулося на своє місце. Не може сказати "мамо"— і "тато", не може! Не звикла до цих слів, і вони їй не проходять крізь горло. Не відчуває до родичів нічого, крім байдужости.
— Пірауна пішов з паном, — відповідає Сабія, втішена, що донька до неї заговорила. — Нема Пірауни.
— Ах, так...
— Дон Ґабрієль завжди бере з собою Пірауну, коли йде далеко, — говорить Сабія, стараючись продовжити розмову. — Наш пан дуже любить Пірауну.
— Ах, так... — знову механічно відповідає дівчина й відчуває, що ні Пірауна, ні Сабія її ні крихітки не цікавлять.
— Так, — спішить в'язати нитку розмови Сабія, й по всьому видно, як вона боїться, щоб та нитка не увірвалася. — Недавно знову дав Пірауні жупан і багато тютюну.
Жануарія не відповідає нічого, а Сабія, вичерпавши всі дотичні до Пірауни й дона Ґабрієля новини, не знаходить ніякої нової теми. Тому йдуть якийсь час поруч і мовчать. Жануарії видається, що вона чує, як приспішено б'є серце в грудях матері, яка тримається півкрока з-заду і намагається зазирнути їй в очі.
Мовчанка починає гнітити.
— Що ж ти робиш тепер? — питає Жануарія, ніби не знає, що робить Сабія.
— О, тепер багато роботи, — охоче пояснює мати. — Варимо кану[10], а вечорами я сукаю шнурки. Багато-багато шнурків...
Жануарія не має ніякої цікавости до кани і до шнурків, і розмова таки уривається. Але для Сабії не потрібно й розмови — вона щаслива вже тим одним, що йде поруч доньки. Вперше в житті випало таке щастя!
Доходять до двору й на хвилину зупиняються. Видно, що Сабії хочеться ще хоч трошки побути з Жарі, але вона не знає, як її затримати. Мнеться, усміхається винувато і нарешті починає з того, що, як вона думає, мусить бути доньці найприємніше:
— Твоя молода пані дуже гарна... А які вона має сукні — ух! Дасть їх тобі напевне, коли сама поносить трохи...
Простодушна жінка не розуміє, що почала з найбільш невдячного пункту, і не бачить через чорний серпанок болісно-гнівної гримаси доньки, але спішно продовжує:
— Тебе не люблять інші раби за це, що ти — найближча до панів, а тепер сміються, що ти услуговуєш молодій сеньйоріті. Кажуть, що ти — така сама рабиня, як всі. Але молода сеньоріта не кличе до себе рабинь зі сензалу, лиш тебе. О, вони заздрісні, ті рабині! Але куди їм з тобою рівнятися!
Сабія тихо сміється і вдоволено дивиться на доньку.
— Добраніч, Сабіє! — кидає Жарі й ступає крок, щоб відійти.
— Почекай, — відразу уриває сміх Сабія й благально дивиться на свою дитину, — поговори зі мною!
— Мушу йти, Сабіє, — рішучо відповідає Жарі, але через те, що у неї в серці знову обзивається жаль до матері, додає: — Колись прийду до тебе.
Останні слова каже так, ніби до сензалу треба йти далеко-далеко.
— Добраніч, Жаїро, — усміхається жалісно мати. — Прийди...
"Колись прийду до тебе"...
Від панського будинку до сензалу всього-навсього кількадесят кроків. Але як же важко їх перейти для Жануарії навіть тепер! Ох, як важко!
Ганебне обвинувачення
Від того пам'ятного дня між сестрами припинилися всякі конфлікти й запанувала цілковита згода. Анна-Марія, хоч і вийшла переможно з ситуації, тепер була обачніша, закинула звичку кпити з людей і краю, а натомість вдавала, що все довкола починає їй подобатися. Зрештою, не дуже й вдавала, але попросту звикала, і дона Ізабела не мала причини жалувати даної обіцянки — ніколи на сестру більше не гніватися, і так прив'язалася до Анни-Марії, що попросту собі не уявляла, як досі могла жити без неї.
У довгих розмовах, у яких здебільша збувалося надмір часу, стара жінка обережно, але вперто, підготовляла Анну-Марію до шлюбу з одним з молодих Ебанів. Крила в собі надію, що й після того шлюбу сестра залишиться з нею, бо відомо їй було, що обидва брати дома не сидять, то ж і Анні-Марії веселіше буде залишитися при ній. Крім того, цей шлюб був би під кожним оглядом побажаним для родини де Лара: спільні інтереси в Копальняному Дистрикті, приязнь між доном Ґабрієлем й Елеодором, дружба Антонія й молодих Ебанів — усе промовляло за цим шлюбом. Неабияку ролю грало й те, що Елеодоро займав кілька дуже важних постів при уряді, й взагалі родина була знана, як одна з найкращих під кожним кутом зору.
Поступово й сама Анна-Марія дуже зацікавилася цими таємничими Ебанами і майже вже згодилася з думкою стати сеньорою Ебано Перейра, але все ж при тому ґримасила й вередувала. Не так з переконання, як з бажання продовжити приємну для себе тему розмови й вислухати ще щось позитивного про майбутніх женихів.
— Прошу мені пояснити, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, — питала вона, — чи ж це випадає, щоб баронівна виходила заміж за нетитулованого шляхтича? Я так звикла до свого титулу, що попросту собі не уявляю, як я без нього обійдуся?
— Е, це пусте, Анно-Маріє! — відмахнулася дона Ізабела. — Що тобі в титулі? В Европі титулам надають великого значення, а тут — ні. Подивись, чи не цікаво: у нас на найвідповідальніших постах є нетитулована шляхта, найбільш багатими і впливовими людьми є також нетитулована шляхта. А що робить шляхта титулована? Вони займають зовсім другорядні, або попросту непомітні місця в більших населених пунктах. Не гербують навіть комерцією, чи промислом, і власне тим скоріше досягають значення в державі. А титули тут нічого не важать. І дон Елеодоро не має титулу, але перед ним гнуться конди* й маркізи... І, не знаю, що тобі ліпше подобається: бути якоюсь маркізою, чи кондесою, яка мала б заскакувати ласки від таких, як Ебано Перейра, чи бути просто сеньорою Ебано Перейра і дивитися згори вниз на всяких кондів і маркізів?
Зайве, звичайно, пояснювати, що Анна-Марія була за другим варіантом, але дистинкт вимагав гримас, вередування і вагання.
— Не знаю, не знаю... — мрійно відповідала вона. — Я знаю, що моя найдорожча сестра — наймудріша у світі жінка, але впливи, багатство й високі уряди — це ще не все.