Я думав: Видяш поліцай і Висоцький теж, може, через те за Оленкою не йдуть? А коли зривали з уроків хлопців, стрельнуло – тут щось не те, але що, що? Кого вони шукають, хіба лише того, хто плюнув? Оленка як прибита. І це – тут щось не те, плюваки їм мало, а потім пригнічена Оленка, мовби не – пустили мене у вікно. Та й чи утік би? А далі: ввели до кабінету – перекладає, як павлик-равлик, що виставився з мушлі й нарожився, Видяш, як мокриця. Я й розсміявся: не стримався. Що за сміх? А мені зовсім не страшно: дивлюся на того Штернфельса й кажу: згадав, як ви упали з жеребця. Ні на павлика-равлика, ні на мокрицю я не дивився: Штернфельс вислухав перекладене і хоч би звів на мене очі – жодна рисочка на його голеному обличчі не ворухнулася. Підняв догори два пальці – відміряв мені двадцять палок і ткнув тими пальцями об зелений стіл: тут бити. Мене узяло на нього таке зло, таке зло, що він такий непідступний, як звір, і я випалив: я плював! Я… А тепер хоч ріжте й соліть мене… Ні про Дінку, ні про Оленку я в цей час не думав. Ні про матір, ні про себе. До всіх мені було байдуже". Задуваючи, вітерець подмухує: так дихав йому в обличчя, слухаючи його, вчитель: "А Дінка?" – "Ні про кого й ні про що я не думав. Мене лупили як Сидорову козу. Я лічив удари, коли вони скінчаться, збився. Але мені ще дужче боліло, коли питали: хто навчив плювати? Хто ще плював? Тут я вже мовчав. І коли мене облили водою й дали на якийсь час спокій, я аж тоді подумав: добре, що не взяли Оленку, хіба вона могла б витримати? Дівчина ж! А якби не витримала, якби призналася не лише про себе, якби призналася й про дядька з Вовчого яру, що б тоді? Скількох би вона людей потягла? Ви, її батьки, Лесь – усі пройшли перед моїми очима. Я молився, щоб Лесь мовчав і нікого не видавав. Я молився, щоб не взяли Оленку. Я люблю її, хоч Лесь подобається їй більше…" З люка війнуло протягом. В'язні задирають голови, ковтаючи повітря. Мартин як отерп у своїй пам'яті. Вони були з учителем на самоті дуже мало, але хлопець згадує: сказав, що любить Оленку, занімів, і вчитель теж занімів. Мабуть, здогадувався про це й раніше. Учень розповідав йому про все, а про це – ніколи, мовби навмисне, щоб признатися аж у в'язничних мурах. Вітерець лагідний, ласкавий: "Люби її…" – він перенімів і в'яже свою розмову з Корнієм Терентійовичем. "Поки вас не побачив, не думав про Дінку. А як вас упхнули в двері сюди, в камеру, то мовби й кинули її, Дінку. Хто, крім мене, знає про неї? Ніхто. Ви ще хотіли її забрати до себе. Певно, я тому був спокійний за неї, що ви на волі. Тепер надія на Леся. Ключ у, нього". І вітер, подмухуючи з люка, мовби доносить смак волі й слова учителя: "Вийдеш, Мартине, звідси, будеш жити – роби чесне діло і не задумуй про наслідки", – він його чекав, а в скронях – дзень-дзень: "Дінка!".
А Оленка, безсвідомо бережучи кожушка – промокне, зашкарубне й візьметься лубом – навмання тулиться до облупленого муру: косий дощ зі снігом сліпить очі, й вона полизує з губів краплі, як свої скапливі безкінечні думки. Лесева мати не випом'янула: "Чого вам тут? – зібрала передачу: "Несіть, діти, – бо своє – трохи хліба, два яйця, цибулину – довелося віддати Дінці. Та Дінка чорна, замурзана. Поки витягли її з-під припічка, вона всі руки подерла, дряпаючись, як кішка. Слова від неї не можна було добитися. В хаті холодінь, хоч вовків гони, а розпалити – зась! Тепло – щастя, а дим Дінку видасть. Видоїла козу, поставила молоко, розіклала своє, але як вмовляла, – марно. Тільки одне: "Де Мартин?" – і наставила очі, як Сергійко. Що могла їй сказати? Зачинила й сказала, що прийде. Лесь запитував: "Де ми з нею подінемось, як Мартина не випустять?" Оленка сама цього ще не знає. Побачила Дінку – й нема такого, чого б заради неї не зробила. Нема. Сама загине, а вона житиме. "Де Мартин?" – Дінка. І, закроплюючись краплями, що стікають із брів, з носа, відповідає, думаючи, собі, Дінці й тому дощу зі снігом – хвищі: "Якби не Мартин, я сиділа б тут у цій тюрмі, або мене вже й не було б на світі…".
Лесь добивається до вартівні, його проганяють. Туди – до брами, до будки під козирком підійшла якась жінка у брезентяку з башликом. Лесь увихається від вартівні й підводить ту жінку до Оленки – Мартинову тітку.
– Почула, що Мартин сидить, і – з передачею. Ви теж? Не приймають? То візьміть і моє. Я не можу чекати. Почула, прийшла, а в мене ж худібка. А ви в Мартиновій хаті не були? – й глянула з-під башлика, й відповідала: – Чого там бути. В тій хаті, хоч посвищи. Якби там щось було, німчура давно б її випотрошила.
Оленка переклала передачу в свій кошик і просить:
– Побудьте з нами, тітко, може, достукаємося.
– Постою, але недовго: у мене худібка.
Дівчина думала: добрих людей таки більше, ніж злих.
А в цю хвилину до Штернфельса вводять Корнія Терентійовича. Слідство не дало ніяких доказів, що він більшовицький агітатор, що зв'язаний з партизанами, тому його треба зламати, щоб невинний визнав себе винним і привселюдно розкаявся. Гестапівець заходить здалеку.
– Колишній учитель, – хто попав до його рук, той колишній, – володіє не лише рідною мовою, а німецькою, російською, польською, отже, обійдемося без свідків, тобто без перекладача? – пауза. – А я, крім своєї мови, ніякої іншої не знаю.
– Гер комендант, мабуть, вважає,– приховував учитель іронію, – що його мова запанує над світом?
– Я не тільки так вважаю. Я на цьому стою. Власне, тому я і тут! – він підняв вказівного пальця: тут – значить, повсюдно! – Тисячоліття рейху, яке почалось, – це не просто встановлення нового порядку, це переможне утвердження й тріумфальне поширення німецької нації на всіх континентах.
"До чого він хилить?" – думає вчитель: його вуса стовбурчаться й стирчать.
– Природа ні зла, ні добра, – веде той, гадаючи вплинути своєю ерудицією. – Вона виключає такі поняття, як рівність, братерство, мир, совість тощо. Вона визнає силу і владу. Є вищі й нижче. Є надлюдина і є мукаюче. Більшовикам кінець. Ми стаємо володарями світу. Хто заперечить силу і владу арійської раси?
– Добра пані за рабами, – мовив Корній Терентійович і запитує, дивлячись у голубі очі гестапівця: – Чи не хоче гер комендант цим самим сказати, що німецька влада тому й дозволила відкрити школу, щоб у ній виховувати рабство.
– Слово "рабство" я поки замінив би іншим. Я такої думки, що дух відданості нижчих перед вищими можна й належить виховувати не лише коштом школи нижчого ступеня, але й коштом університету. Те, чого ви, Проскурник, навчали в радянській школі, пора забути. – Штренфельс зробив паузу. – Ви готові, Проскурник, від цього відректися й розкаятися?
– Ось до чого ви хилили, – усміхається у вуса вчитель.
…А тим часом Мартинова тітка вже пішла. Оленка з Лесем дочекалася, достукалися з передачею. Вартовий узяв кошичка й пообіцяв його вернути. Хлопець відхилив двері вартівні – поліцай перекинув кошичка, висипаючи передачу під мур, на купу сміття. Оленка собі наблизилася до дверей – і затрусилася.
– Що ж ви наробили? – заголосила Оленка, заходячись плачем.
– Така передача, що її й собаки не хочуть їсти. А вони голодні. Геть, нацькую, то й вас поїдять! – накинувся на них поліцай.
Лесь смикнув Оленку за рукав.
Дощ і сніг не перестає. Хлопець радить, щоб Оленка вивернула кожушка вовною догори. Вона так і робить. І вони йдуть до Дінки…
А гестапівець, сидячи за столом, провадить врівноваженим голосом:
– Ваші учні вас зрадили. Ясно?
– Невже так і зрадили? – усміхається собі у вуса Корній Терентійович.
– Один у рахунок не йде, – так, здається, у вас приказують. Признатися: я ним захоплений. Мужність єсть мужність.
– У містечку подейкують: Штернфельс б'є людей, щоб не були такими мужніми, – каже вчитель.
– Він б'є, щоб не були й такими лякливими, – вставляє свій дотеп комендант і бере бика за роги: – А якби ви покаялися, якби той учень покаявся, я б не лише звільнив його самого, хоч він і бешкетник, злочинець. Я подбав би, щоб визволити його матір.
– Так і подбали б?
– Це нелегко, військовий час… Колишній вчителю, як того вашого учня ім'я, прізвище? У вас у всіх такі імена, що ні про що не кажуть: самі звуки. А ви візьміть моє: Зігфрід – перемога. Штернфельс – зоря на скелі. Ім'я й прізвище символізують велич.
– Як на мене, то Мартин не гірше Фріца, а Фріц не кращий Мартина, та й Мартинове прізвище – Господарисько – теж щось значить.
– Отже, ви каятися не хочете? – пауза. – Як мені відомо, радянська влада тут, у Крижах, була менше двох років. Цікаво, невже її коріння таке живуче?
– Природа ні зла, ні добра, гер комендант. Але хіба призначення людини не в тому, щоб жити, відрізняючи добро від зла. Добро і зло не поза природою і людьми. Добро і зло серед природи й людей. Нема надлюдини й мукаючого. Є люди. І вони бувають добрі й злі – такими, як їх ліпить життя. Рівності, братерства, миру, совісті поза ними нема. Радянська влада – це людська совість, споконвічним бажанням якої були рівність, братерство і мир, тому вона нездоланна.
– Ви ще можете вибирати – життя або смерть, колишній вчителю?..
Штернфельс дістає з шухляди листівку й, змахнувши нею, втрачає рівновагу.
– Де партизани?
– Партизан сидить у кожному з нас. Ви воюєте з народом – з батьками і їхніми дітьми; ви воюєте з нашою землею, з нашим сонцем, тому і роса на наших деревах буде вам отрутою. Ви не знаєте нашого народу: він повставав і повставатиме проти рабства. Та й свого народу ви теж не знаєте: кожен народ найбільше шанує волю, гер комендант.
– Ви не хочете жити, Проскурник?
– Жити – це значить, гер комендант, неустанно відкидати від себе все те, що мусить, що повинно вмерти.
– На що ви сподіваєтеся?
– Зоряне небо наді мною і моральний закон у мені – це дві найбільш величні речі на світі – так, здається, сказав Кант.
Гестапівець натне на кнопку дзвінка – вивести!
…А Оленка підкрадалася до Мартинової хати. Лесь чатував на вулиці. Вона бере ключа за вушко – сінешні двері розчинені, її відкинуло до рогу. Махнула хлопцеві рукою. Насторожено й боязко вони підступили до дверей та й бачать: тітка Люба тягне козу за роги, Дінка вчепилася й не пускає – зіткнулися на порозі.
– Очмано, відпусти.