Та ніхто не бачив, як глухими ночами Хома завертав на хутір до бригадира, і вони засиджувались за північ. Вікна були завішені, а лампа стояла під стільцем.
З Антоном Таранчуком Хома силився бути в дружбі, але весь час допікав йому за стару коняку, що слабувала. Не допоміг і ветеринар – коняка закуліла.
Коли закопували здохлу коняку, Хома сказав:
– Маєш щастя, Антоне. Коби був Трохим, він тебе б не помилував.
Старий Таранчук скоса глянув на нього, але промовчав. Зате Йосип огризнувся:
.– Ви, дядьку Хомо, не радійте чужою бідою. Нашого голову випустять, бо він не винен.
– Не винен? – ошкірився Хома. – Якби душа не їла часнику, то й не смерділа б, – зло чвиркнув крізь зуби.
Як повечоріло, Хома шепнув Антонові, аби той навідався до Бородая підписати акта на здохляка.
Неспокійно на серці в старого Таранчука. Коняка за ним рахується. Треба йти.
Тремтять в Бородаєвому саду осики, ніби підрубані. Скриплять старі яблуні, розгойдують гілля.
Хома з Гордієм чекали в саду.
В Бородаевій хаті поночі. Лампа ледве блимає.
– Завдав ти мені, Антоне, роботи з тією конякою, – розгладжував бригадир акта. – Аби загодити ветеринара, я добряче витратився.
– А то ж чому? – звів густі брови Таранчук.
– Тому, що кобила од якоїсь зарази здохла. А хто її заніс? Ветеринар написав, що од старості здохла. А якби я не вступився, сидів би ти там, де Гойда.
– Якщо я винен, оддавайте мене під суд! – взявся Антін за шапку. – Заразу на коней я не розносив, то чого мав би боятися?
– Гойда не таким був, але з ним ніхто не порахувався. Ми життя тобі, дурному, рятуємо. Ну, діло твоє, акта можеш не підписувати. Завтра ж зателефоную в міліцію. Вона знайде, хто отруїв коняку.
– Не страхай мене, Гордію! Самі підсунули мені здохляка, а я винний. А про Трохима краще помовчи – може, це ви завели його на слизьке!
– Ми завели? Докажи, – потемніло обличчя в Бородая.
– Ну, чого ти, Антоне, гарячкуєш, – став між ними Хома. – Добра тобі зичимо, а ти хтозна-що верзеш.
На дверях стала Мотря.
– Якої біди ви сваритесь. Чи ж не можна по-доброму?.. Вечерю я зготовила. Можна нести?
Хома плямкнув.
– Став, Антоне, хрестик та й кінці у воду. І чого б я впирався? Здохла, туди їй і дорога. Подумаєм ліпше, кого головою вибрати.
Таранчук не випускав з рук шапки.
– Про голову ви самі думайте. По селу чутка, що ти, Гордію, мітиш. Я за тебе руку не потягну.
– Я й не прошу, аби ти за мене руку тягнув! – відтяв Бородай. – Не хочеш акта підписувати, завтра міліцію викличу. Хай докопується.
Антін постояв трохи в нерішучості, потім махнув рукою і вийшов з хати. Грюкнули за ним двері.
Хома взявся за голову:
– Що ми наробили?
– Не будь бабою! Прийде коза до воза, – буркнув Бородай і до Мотрі: – Став на стіл.
– Коби нам позбутися Таранчука… – бідкався Хома. – Чи не можна з ним, як з конякою?
– А ти що, злякався? Страшніше буде тим, що совєтам лапки лижуть, як нас визволять.
– Коли-то те буде?
– Буде! До різдва, – рубонув Бородай рукою. – Антона можна напоїти… є в мене штучка… через три дні ноги витягне…
Мотря ставила страви на стіл.'
В сінях загупало. Двері розчинились. На порозі стояв Таранчук.
– Гордію, передумав я. Нащо та міліція?
– Так би й зразу, – відказав Бородай.
Антін розписався як умів.
– Ну, а тепер замочимо, – підвівся Бородай з-за стола і подибав у ванькир за горілкою.
Антін віднікувався, але Мотря причепилася до нього як смола.
Таранчук випив і трохи підбадьорився.
– Акта я підписав, – казав він, закусуючи, – але за Гордія моя рука не підніметься…
Назавтра були збори. Люди говорили мало. Хома розпинався за Бородая і лаяв Трохима. Обізвав його перевертнем, який ледь не занапастив село.
Зайшла мова про голову.
– Прислати вам кого чи свого оберете? – протирав окуляри Коваль.
– Най гірший, аби свій!
Десь з кутка гукнуло кілька голосів:
– Бородая! Бородая!
Колишні бідняки мовчали. Заможники потягнули руку за Бородая.
Таки обрали Бородая головою.
Антін Таранчук занедужав, і Йосип уже третій день заміняє батька.
– Запрягай коні і за сіном! – наказав Хома, коли Йосип ступив у конюшню.
– Дядьку, може б, я в лікарню: батько лежать… – заїкнувся.
– Не заколіє! Вкосиш трави, тоді.
Йосип чіпляв шлеї, вибравши найкращі, відв'язував виїзних коней.
– Куди ти їх? – визвірився Хома. – До шлюбу зібрався, чи що? Шкапи запрягай…
– Дядьку, я ж хотів, щоб швидше.
– Не мороч голови.
За Іквою на голубій долині – сіножать. Маячать копиці, як гостроверхі теплі шапки. Травиця зеленими цвяшками пробивається, ніжна, мов пушок. Але спробуй-но ступити на неї босою ногою, – підскочиш, бо від старої трави, стятої гострими косами при самій землі, лишились колючі стебла – наче заточені шпильки.
Ні душі на сіножаті. Йосип поїхав під ліс, де ще колихалась нескошена висока трава. Випріг коней і взявся за косу. Приладнав за пояс кушку,[18] як це роблять справжні косарі, розчепірив ноги, замахнувся. Сіно лягало збоку рівним покосом.
Сивий туман заплів тонким павутинням долину і зараз поволі розплутував його над лісом, знімаючи з чагарників і підносячи вгору, на верховіття високих дерев.
Бризнули перші промені. Голуба стрічка Ікви вислизнула з лісу, ніби її хтось підняв на руки, розмотав неквапливо та й розіслав сушити на сонце. Верболози, сонні ще, забрели по коліна у річку вмиватися.
Йосип втомився махати косою. Руки дрижать. Піт очі заливає. Та ніколи відпочивати – батько лежить дома – опухлий, ноги сині… Лікаря треба, а то пізно буде…
Думка обпекла мозок. Кинув косу на воза і, не згрібши трави, щодуху погнав коней.
Лікаря довелось чекати з годину. Почала сіятися мряка. Коли лікар нарешті вийшов, припустив дощ.
Дорога розкисла, ліпилася, як тісто.
Йосип цьвохав коней батіжком. З-під коліс порскала грязюка.
Коней покинули на вулиці. Йосип повів лікаря у хату. Батько, напевно, давно чекає. У хаті темно. Добре, що матері немає. Йосип розповість батькові, як воно було, і він зрозуміє. Тільки батько чомусь не кличе його. Невже не почув, як рипнули двері?
– Тату!
Не обзивається.
"Заснув, певно", – подумав Йосип.
Лікар ступив до постелі. Йосип обігнав його. Схилився над батьком, прислухався, затамувавши подих.
Тихо-тихо.
– Тату! – звалився у нестямі.
Виповзають з закутків сутінки, чіпляються на стіни, насуваються і заволокують вікна. А надворі сіється сірий дощик. У вікна краплини забиваються крізь склеєні шибки і стукають по підвіконню: кап-кап, кап-кап.
Мати одчинила двері, але й їй не вигнати з хати сірих сутінків.
Покинув Антін Ганну і Йосипа. На цвинтарі біля маленької зеленої могилки, де колись поховали Іванка, виросла ще одна, чорна і висока.
Поки тягнулось слідство над дядьком Трохимом, у колгоспі почали падати коні. Животи у них роздувались і тріщали, як барабани.
Взяли нових конюхів.
Дід Архип за старшого на конюшні.
Здорових коней перегнали в іншу стайню, але це не допомогло: вранці три лошаки валялися надуті, як гори. Їх облили гасом і закопали. І так кожного дня.
З сотні коней лишилася половина. На село наклали карантин.
Дід Архип просиджував дні й ночі біля своєї Каштанки. Обкурював її димом з люльки, совав тремтячими руками шматочки хліба – не бере.
Бородай виїхав у область за ліками. Частину коней виходили. Зняли з села карантин, і люди легше зітхнули.
Дядько Трохим як у воду канув.
Прийшов строк видавати хліб на трудодні. На попівському подвір'ї відважували, що кому належить.
Дійшла черга й до Таранчуків. Покійний батько, мати і Йосип заробили дванадцять центнерів.
– Чи снилося коли-небудь тобі, Ганно, стільки хліба? – сказав Бородай. – Прийду до тебе позичати, бо я всього п'ять заробив.
– Ми всі робили, а ваша тітка… – кольнув Йосип.
Ганна ущипнула його за лікоть.
Дід Архип з – Миколкою привезли збіжжя Таранчукам і позносили в комору.
Мати подавала обід, а Йосип сидів за столом, як господар.
Заскрипіли двері – Єва Станіславівна.
– Це я до вас у гості, хоч і не просили.
– Просимо, сідайте, – заметушилась Ганна, обмітаючи запаскою лаву. – Заодно й пообідаєте з нами.
Вчителька худа, ніс загострився, обличчя виснажене. Тільки очі блищать.
– А ми хліб привезли, – радо сповістив Йосип.
– Багато?
– Заробили, хвалити бога. Посувайтеся ближче, пані, до столу. Чим маємо, тим і приймаємо.
Ганна називала вчительку лише "панею", інакше називати їй "губи не розтуляються".
Єва Станіславівна вмочила вареника у сметану. Йосип дивився на вчительку і їв також помаленьку, довго розжовуючи і не плямкаючи.
Мати підсунула тарілочку ближче до вчительки.
– Як я рада, що в нас, як у всіх людей, хліб і до хліба є. Могли б ще й більше заробити, коли б простих колгоспників слухалися. За Терником, знаєте, земля скупа, хоч молоко під неї підливай, а буряками засіяли. Змарнували поле…
– Сотню гектарів, – докинув Йосип.
– Погане щось у нашому селі коїться, – вийняла вчителька білу хусточку.
– Хай би мене різали на шматочки, а й тоді не повірила б, що Трохим замірився на чуже майно, – хвилювалась Ганна.
– Я теж не вірю, – мовила задумливо учителька. – Не винний він. Ще випливе правда.
15
Обсіялися рано. Бородай за ранню сівбу навіть премію одержав. Не взяв гроші собі: поклав у колгоспну касу і запропонував на ці гроші посадити колгоспний сад.Місце вибрав за селом, недалечко від свого дому. Хому відправив до міста за щепами, а Йосипа і Миколку послав до себе по вишеньки.
Мотря повела їх в густий вишняк.
– Меншенькі деревця викопуйте. Та глядіть, не пошкодьте коріння.
Мотря не допомагала їм, стовбичила осторонь. Коли Йосип смикав деревце, обкопане Миколкою, на її обличчі смикалася кожна жилочка.
Хлопці мов і не помічали її.
Чуби у них змокріли, і вони поскидали піджаки.
Надвечір'я загойдалось на верхівках смерек і стало потихеньку сповзати вниз.
Під тином залунало:
Го-о-спо-ду богу помо-ли-мось,
Славу коза-а-цьку хва-лім!
Йосип здригнувся. Де він чув той голос?
Старець, обвішаний торбами, просунув голову крізь густе гілля, привітався:
– Мир дому сьому і вам, господине. Розсаджуєте вишеньки? Нехай ростуть на щастя, на багатство.
– Кому на щастя, а кому на нещастя, – різко одповіла Мотря.