А ще за підйомні, які йому видали вербувальники, купив матері пальто і чобітки, перекрив дах їхньої старенької хати, підлатав паркан, напхав старенький холодильник різними припасами, поповнив домашню аптечку. І пішов собі. Раз на добу приходило від нього SMS: "Живий, здоровий, б'ю бандерлогів", або "Одержав подяку від командира за успішну операцію". Павлуша кілька разів перечитував уголос повідомлення, потім, як і радив брат, стирав його, а мати ставала навколішки перед образами і довго молилася. Але братові старання розсипалися на порох, бо від постійних обстрілів шиферний дах їхнього будинку перетворився на решето, паркан розтрощив бандерівський танк, ну, а провізія і ліки швидко скінчилися. Знову перейшли на картоплю, яку мати смажила на старому жовтому салі, як переміну цій страві варила пісний борщ і пшоняну кашу. Ото й увесь раціон. "Аби не гірше, он у сусідів і того нема", — зітхала мати.
На вулиці Комсомольській лише в трьох хатах жили люди: колишній літній шахтар Антон Привалов зі своєю половинкою, фермерська родина Іоніді та Сидоренки, себто вони. Решта повтікала хто куди від голоду й холоду, а головне — від куль і осколків, що стали вільно літати вулицею, ніби бджоли, та від мін і снарядів, які гупали час од часу в дворах, садах і городах, наче перестиглі груші. Про наближення таких "гостинців" попереджав їхній песик Чуй, котрий починав люто гавкати у бік передової та гасати по двору як навіжений. Павлик у таких випадках прожогом вискакував із хати, скочувався, як колобок, у льох, а мати падала на коліна перед образами і просила заступництва у Божої матері й усіх святих. Мабуть, її молитви доходили до адресата, бо міни й снаряди дивом оминали їхню садибу. Проте одного разу система їхньої безпеки дала збій. Чи то Чуй прогавив залп батареї по той бік фронту, чи мати на мить запізнилася з молитвою і її сигнал SOS не встиг долетіти до неба, але снаряд вибухнув прямо на їхньому городі. Стіни будинку посікло осколками, ніби віспою, повилітали шибки, знесло дах сараю, на грядках утворилася величезна вирва, почорніло і поскручувалося від вогню картопляне бадилля. Стала Марія на краю городу. Сльози втирає,. Які такі і котяться чи то від їдкого диму, чи від жалю за своєю працею. "Куди ж ти б'єш, синку?" — шепочуть її губи.
Якось заслабла мати. Лежить на своєму ліжку скоцюблена, тримаючись за серце, ніби туди влучив осколок. Важко дихає, тихенько стогне. Таке вже бувало з нею не раз. Сердечниця зі стажем. Три роки тому пережила інфаркт. Після того двічі на рік лягала в лікарню, щось там їм крапали, потім вдома жменями ковтала пігулки. Коли ставало геть зле, старший чи менший біг до фельдшера Максима Петровича, який жив через три хати. Той щось їй колов, Марія кілька днів відлежувалася, а потім знову поспішала на свій город, де роботи вистачало з ранньої весни до пізньої осені. Але Максим Петрович разом із сім'єю кудись виїхав, "швидкі" на околицю міста не доїжджали, ліки скінчилися. Що ж робити, Господи?
— Куди, ти? — простогнала Марія вслід синові, який рушив до дверей. — Не залишай мене.
Але той уже вислизнув на подвір'я. Скочив на велика, натиснув на педалі, полетів вулицею у бік українських позицій, оминаючи малі й великі вирви. Військові мають бути десь неподалік. Порівнявся з крайньою хатою, минув стару ферму, потім дорога спустилася в ярочок, порослий молодим лісом. Овва, якийсь тут гармидер: гарчать танки, заповзаючи в густі хащі й умощуючись там, ніби ведмеді в лігвах, метушаться солдати з гілками в руках, намагаючись залатати ними дірки, що утворилися в суцільній зеленій стіні. Павлуша став підніматися під гору. Ось уже й поле видно. Раптом хтось схопив його за комір.
— Ти хто такий? Чи не шпигуєш бува? — грізно запитав дебелий солдат.
— Н-ні, я по допомогу, мати помирає.., — белькотів наляканий хлопець.
-Т а відчепися від дитини, теж мені шпигуна знайшов, — утрутився інший, мабуть, командир. — А ну розказуй, що там в тебе приключилося.
Павлик, затинаючись, розповів про їхню біду.
— Скіф! — гукнув старший кудись уздовж траншеї, укріпленої дерев'яним брусом і накритої маскувальною сіткою.
Із темряви бліндажа вигулькнув молодий боєць, провів по зім'ятому давно не голеному обличчю рукою, проганяючи залишки сну.
— Хапай свою аптечку, бери мого УАЗА і дуй у місто. Одна нога тут — друга там, — розпорядився.
Санітар знову щез в укритті, повернувся з великою валізою. Простягнув Павликові руку.
— Я Олексій... Ну показуй, куди...
До Павликового дому домчали за п'ять хвилин. Санітар прожогом до хворої, опустився навколішки, взяв за руку. Вона розплющила очі. Виміряв їй тиск, пульс. Буркнув: "Ясно", — й упорскнув у вену якусь рідину.
— Нехай поспить, не відходь від неї... Яка ж вона змарніла! Ви тут щось узагалі їсте?
— Та-а-а, — промимрив Павлик.
— Ясно, — спохмурнів боєць.
Вранці наступного дня він повернувся і зі словами "Чим багаті, тим і раді" виклав на стіл кілька банок тушонки, пакет гречаної крупи, пачку рафінаду. Хлопчикові простягнув плитку шоколаду.
— Це тобі особисто від нашого Президента.
— Краще б він війну припинив, ваш Президент, — почувся кволий голос із ліжка.
Павлик одразу сховав руки за спину, хоча з того, як кілька разів судомно ковтнув слину, було видно, що давно нічого солодкого не те, що не їв, а й не бачив.
— О, значить, одужуємо, — зрадів голосу хворої боєць. — Та-а-кс, ну, як почувається ваше серденько? — говорив, беручи її за зап'ясток. — Тьохкає веселіше, але, мабуть, на повний голос ще нескоро. Щось їли? Павлуша кашу зварив? Ну, молоток, справжній хазяїн виросте, шеф-поваром у ресторані працюватиме. До речі, у мене на Черкащині теж такий же братик росте, вісім років недавно виповнилося, твердить, що дорослий, у розвідники проситься, я йому, коли йшов в армію, велосипеда купив, кажу, розвідай спочатку околиці села...
На цих словах жінка схлипнула. Дві великі сиві сльозини скотилися на брудну подушку, залишаючи на ній малюнок горя та розпачу. Крізь каламутну пелену свідомості здавалося Марії, що то не ворог, не злісний бандерівець сидить перед нею, а син. Але знову щось гухнуло неподалік, розігнавши те бажане видіння.
Олексій прийшов і наступного дня. Знову приніс якоїсь провізії, мовляв, волонтери підкинули, охо— хо-хо, якби не вони. Довго чаклував над худою і жовтою, як у мерця рукою Марії, шукаючи вену, що ніби гралася в піжмурки з солдатом. Потім узяв великі кравецькі ножиці й став обчикрижувати Павли— кові патли. "Ти наче один із бітлів, чув про таких? — жартував. — Одного з них теж звати Павлом, ну, майже Павлом, по-їхньому Полом, прізвище Мак— картні. Класні хлопці, я від них просто балдєю. Дам тобі щось їхнє послухати... Ну, ось, тепер ти на людину став схожий", — сказав задоволено, оглядаючи з усіх боків хлопчикову макітру.
Коли вже мав повертатися, порився в польовому планшеті, дістав звідти маленьку коробочку з навушниками, простягнув Павлуші.
— Це плеєр, отут натискаєш і слухаєш. Зрозумів?
А вночі прийшов Микола. Пригорнув меншого братика, поцілував матір. Вона спробувала встати, але заточилась і мало не впала. Ще була слабка. Старший син теж приніс всякої їстівної всячини — гордо витрусив її зі свого речового мішка на стіл. Сиділи в темряві, не запалюючи свічку, при синьому місячному світлі, розмовляли напівпошепки, хоча навряд щоб хтось тут їх підслухали.
— Мамо, а хто ж колов? — і показав вказівним пальцем собі на вену. — Максим Петрович?
— Максим виїхав, хлопець тут приходить один із армії, — знітилася мати.
Миколу ніби струмом ударило.
— Хлопець? З якої армії? Ви що, здуріли? Як могли утнути таке? — кипів гнівом бойовик.
— Та він сам приїхав, я непритомна була, — виправдовувалася Галина.
— То це ти привів у нашу хату бандерлога? — втупивсь у брата озвірілим поглядом. — Ось я тут його дочекаюсь і прикінчу, а потім вас і себе заодно. Капець. Жити не хочеться. Набридло все...
Мати плакала. Павлик переминався з ноги на ногу і ледь стримувався, щоб не розревітись.
— Ну годі, годі, заспокойтеся. Розумію, нелегко вам, але ж ці укропи в нас уже ось тут, — провів ребром долоні по горлу.
Підізвав до себе Павлика, розгорнув на колінах карту, освітив її ліхтариком.
— Ось наша вулиця, — вів пальцем по паперу, — ось хати на околиці, ферма, склади, яр. Де їхня лінія укріплень?
Павлик невпевнено показав рукою: "Одразу за ярочком..."
— А в ярочку що ти бачив?
— Танки.
— Скільки?! — аж підскочив Микола.
Хлопець на мить замислився. Став загинати пальці.
— Може, з десять.
— Так ось де вони, а ми з ніг збилися, шукаючи їх. Молодець, справжній розвідник.
Потім устав, виструнчився, віддав честь.
— Від імені нашої республіки тобі велика подяка!..
Павлик, геть розгублений, щось промимрив.
— Треба відповідати: "Служу ДНР!" Та не біда — навчишся, — ущипнув брата за вухо.
Наступного дня Олексій не прийшов. Матері погіршало, валідол, який залишив санітар, не допомагав. Лише під вечір заснула. На світанку обоє прокинулися від страшенного гуркоту. Ні, це не гроза. Павлик вибіг на подвір'я. Було видно, наче вдень. За околицею то піднімалися, то опускалися вогняні хвилі, які здавалося, котяться у бік міста, загрожуючи його поглинути. Шарпнувся за звичкою у бік льоху. А як же мати? Повернувся в хату, взяв у свою долоньку її холодну руку. Вона поклала свою йому на голову. Її губи ледве ворушилися.
— Мамо, за кого ти молишся?
— За тебе, за Колю і за... Льошу...
Як тільки те бойове ревисько вщухло, Павлуша, осідлав свого велика і помчав у бік околиці.
— Хоч би він був тільки живий, — шепотів хлопчик, щосили натискаючи на педалі.
Ярок, де він бачив укропівські танки, не впізнати. Улоговина нагадувала казанок, в якому щойно згоріла каша: чорні обвуглені дерева, личинки ско— цюблених людських тіл, а колись грізні танки стали схожі на обдерті закіптюжені продірявлені баняки. Серед того згарища дивом вціліла лише молода берізка на схилі яру, до стовбура якої притулився спиною білочубий боєць. "Льошка!" — дико крикнув Павлик. Його голос із металевим ляскотом вдаривсь об стіни того порожнього казана і повернувся відлунням, боляче шмагонувши по вухах. Пересилюючи страх, підійшов ближче. Але це був не Льошка. Здивувався, що тіло бійця на відміну від інших здавалося неушкодженим, ніде ні кровинки, тільки на камуфляжній робі безліч маленьких дірочок, ніби міль її поточила.