– І довідку про свободу йому не даєм, і паспорта не відновлюєм, а він однаково стоїть на своєму. Впертий, чортяка.
– Звільнити з посади, – підкалдикує політбюро.
– Як? Усесвітньовідомого першопрохідця Космосу? І садити на баржу в Колиму?..
– А за станом здоров'я по власному бажанню, – нашіптує воно.
І, проходячи штатну медперевірку перед черговим космічним стартом, медицина раптом виявляє в Корольова що? Поліпи.
– Це дрібничка, – переконує вона, – профілактична операційка, щоб уберегти Ваше здоров'я для наступних поколінь.
– Не бажаю! – відповів.
– Тоді не допустимо Вас до стартового майданчика, – було категоричне.
І от він лягає під ніж, вставляють йому катетер у шию. І що? Циркуляції нема. Бо свого часу йому завчасно зламали щелепи та шийні хребці – і рідина туди не доходить. Умирає він на очах медицини з її нікчемним шлангом, а та бачить, що ми отут, на хірургічному столі програємо гонки в Космосі, а однаково не ладна збагнути, в чому причина.
"Треба закрутити трубку", – аж коли здогадався він, потягнувшись до капіляра, але медики не дозволили.
– Турбулентність... – осяйнуло, й це було останнє на планеті Земля, що він устиг сказати.
Не в клубі
– "Я такого гамна не питиму", сказав.
– Так і сказав?
– Отакечки, каже, я к такому не привикший пить. Я, каже, ни для того сюди приїхав, щоб мине туто всяким гамном вгощали.
– Інтірестно, до чого ж він привикший пить, шо йому наш самогон ни наравицьця? Шо він тут попиває, бо я ні разу ні віділа його трезвим. Оті дружки, що навідуюцьця, мабуть, йому лікьори возять.
Ну, тоді, я йому кажу: "Раз ти нашого гамна не привикший пить, то чого сюди приперся?"
"Просто посидіть про то, про сьо, – каже, – пообщаться в компанії".
"Сообщать нам отут, за нашим столом сидячи, про наше гамно?" – питаюся.
Він отако мовчить. Ми отако наливаїмо, п'ємо, а він отак надувся, сидить, і отако ручкою тягнеться до оселедця.
"Стой, – кажу, – а не гамно лі тобі проста наша сільодка?"
Він і руку під стіл заховав і сидить отак гордо, вже пожалів, шо випендрився, мабуть. Такий весь, хоч би побрився, весь у бороді. Бо Танька до його: "Так розкажи нам, любєзний, до чого ти привик ув столиці харчуватися?"
– Танько, ти так і сказала?
– От хрест з Христосом. Бо міні дійсно цікаво, чим же він туто пітаєцьця?
– Ти диви, приповзає туто кажну зиму зімувать, а потім знову до города бомжірує. Як тіко потепліє, так його вже туто й нема, алістократа. Я скажу, як нада, то нехай живе, у нас пустих хат скіко хочеш, до вибирай собі, порядкуй по‑людському, все ж жива душа.
– А дійсно, чим же він туто пітаєцьця? Я ні разу ни бачила навіть, щоб він хоч би що вкрав. Навіть картопля в погрібі ціла, не кажу про курок. Чи я ошибаюсь?
– Ні, наче ничого ни пропало, я права чи не права, Танько?
– Я ни скажу, но Микита каже, що лічно бачив, як він по городу повзав і бур'яни гриз. Ще не вспів приїхать, а зразу од калітки зубами шасть‑шасть. Отак хапає зубами мне і їсть. Наївся, одхекався, а тоді поліз, ключа найшов і хату одвімкнув і в її зайшов, отак тяжко дихаючи. От тобі хрест зо Христосом.
– Ти шутиш.
– Які тут шутки, коли Микита ні разу в жизні ни збрихав. Чого б це йому брихать на приїзджого?
– Шо Микита, я тоже це лічно бачила, но тільки не захотіла тоді вірить очам, щоб отаке – чоловік бур'яни гризе. Я ни придала значенія.
– Ну пасеться собі чоловік, ну й на здоров'я, кому од цього вред?
– Да, дійсно, навколо бур'яну геть не стало. Може, він од чого лічицьця?
– І дружки його приїдуть, бур'яну накосять, насортірують, і поминай як звали.
– Да, дійсно, но я на це ни обращав вніманія. Но тільки який смисл зімою, коли треба літом лічицьця, коли ж соки є в рослинах. Нащо їм мерзлі бур'яни?
– Хто йо зна, а от подумать: худоба теж взимку пасеться.
– Но ни бур'янами ж.
– Отак і будем мовчать? Крепко він у голови засів з тим бадиллям, га?
– Ні, я ни про те думаю. Чого він кожного разу обирає одну й ту ж хату? Коли в нас покинуті й поприлічній є? Не скажу, але й з бур'янами не згіршими. А він у Бурячиховій хаті оселився й іньчьої ни жилає, це вже третій сезон, ну?
– Облюбував.
– А Бурячиха, царство небесне, хароша була жіночка.
– Да, одна жила, з сином, хазяйновита. От Бог не дав сім'ї.
– А Только ж її?
– Дак шо ж Только, як пішов у армію, так і не вернувся сюди.
– Шось йому, відімо, не понравилося.
– Ув армію. А куди всі інші пішли, оно скіко пусток стоять? Ніякої армії не хвате.
– Та в нас якіх хоч хатів – бери собі оно в клубі й живи. Там просторно, там скіко хоч можеш усіх своїх бомжів із Київа пригласить, чи я ни права, Танько?
– Да, шастають. Коли ці компанії тут, то я навіть собаку в хаті запираю, так мені спокійній.
– Боїшься, що вкрадуть?
– А шо ти думаєш? Так чи ні, а де ти путнього собаку знайдеш, ага. "Гамна такого, каже, я вашого не питиму". Ну я й ни втерпіла, кажу: "А от ви в гості в первий раз прийшли до людей, чого ж гостинця не принесли?
Хоч би гамна якого, а то з пустими руками ходите й критікуєте".
– Ой, ха‑ха‑ха. Так і сказала?
– От істін хрест зо Христосом. Він отако глазки здєлав і дивиться їми. А я кажу: "Ми зроду тут гівна не впотребляли, а їли й пили те, що маємо. І ніхто зроду цим нікого ни попрікав. Оно ти в Бурячисій хаті поселився ж, ни побрєзгував сільським житлом? Чого ж тобі в столиці Київі ву палаці ни сидитьця?"
– А він?
– Шо він. Надувся отако і сидить. І баче, що всі на це мовчать й йому це ни понравилось. Тоді він отако встав, за шапку і пішов.
– Гамна, ну? От скаже. Це ж своїми руками сдєлана, з сахарьку – і гамно? Як тіко язик повертаїцьця таке казать.
– Та чого ти носом шморгаєш – гамном запахло?
– Нє, наче шось горить.
– Видумав. Чому йому туто горіть?
– Істін хрест зо Христосом, шось паленим тхне. Наче хто рубироїд пале.
– Ну кому тут охота руберойд палить, таке скаже.
Стук‑стук.
– О, інтересно. Кого б це?
– Піди, одкрий, до й побачиш.
– О, інтересно, ми тут про вас говоримо, а ви вже й тут. Шо це з вами таке?
– Здрастуйте...
– І ми кажемо добрим людям "здрастуйте". Де це ви ввібрались, чи не в сажу?
– Зараз... Зараз... Блін.
– Дайте людині хоч стакан води. Бачте, людина не продихне.
– Ага, води – а як їм не понравицьця? Наша проста вода? Пийте, не жалко.
– То шо случилося, скажіть?
– Я... фух. Я згорів, блін.
– Як?
– Хата, блін. Пічка, блін, була з тріщиной. Ну й вогонь, блін, перекинувся на одєжду, блін, от. Ну, і потом уже на все. Фух, блін, єлі вирвався.
– Та ти... Хоч знаєш чия це була хата? "Блін"!
– Да, славна була жінка Катерина Іванівна Буряк. Ти б хоч знав, чию хату спалив.
– Да я ж не палив, трєщина в плиті, кажу, образувалась, блін.
– То ти б краще клуб спалив.
– Так, кажу ж, трєщина, блін.
– Ти б і підмазав, а не "блін" та "блін". Така славна хата, такої славної жінки пам'ять. Оно поверниться її син, наприклад, і що тепер ми йому скажемо?
– Дак я ж і є.
– Що є?
– Анатолій Буряк, син Катеринин.
Це як
– Як ви це робите?
Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.
"Може мати?" – сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.
– Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?
Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.
Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.
– Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.
"Та не муч, кажи вже", – мало не сказала я.
– Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.
– Хто? – нарешті спромоглася я.
– Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.
Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло – це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.
– Ну, охоронець Ваш, – я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. – Ну, вахтьор Вашого технікума.
– Коледжа, – судомисто виправила я.
Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.
– Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, – благала про щось жінка, – що він тільки про вас і говорить.
– Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, – пригадала я, правда, кількох переростків.
– Він під вашими дверима на службі, – пояснила вона, – ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушинський.
– Стоп, – кажу я, – а цих звідки знаєте?
– Ну, коли педагогікою всі вуха продирчав, то я теж за книжки узялася, щоб одкрить таємницю. Саме після випадку в ванній, бо Петро там шарудів, соромно сказати чим... Я тоді його так лагідно й ніжно за плечі, а він сопе весь, отак мене раптом заголив і нахилив, уявляєте? Та в нас останні десять років вже нічого уявлять, а тут він і тако, і отако, й шепоче: "Надя, Надічко ти моя". Що я не стрималася, мабуть, розслабилась, дура, й кажу: "Яка я тобі Надічка, чорт старий, я ж Тоня". Тут він як одскоче, як заплаче, що все пропало, ну навіщо я, дура стара, поправила його? Бо неправильна педагогіка, то я вже потім сіла за книжки, щоб якось виправити сім'ю.
– Ну, і як? – страх одійшов од мене.
– Ще не дочитала до того місця, оце прийшла до вас, щоб підказали.
– Фройд, – сказала я знесилено.
Бо Фройд ніколи не був педагогом в широкому значенні цього слова, а лише в вузькому, саме в тому місці, де він переходив у Павлова, згадала; а сама тихо подумала вголос:
– Тікати, тікати з цього технікума.
– Коледжа, – виправила вона.
Той одізвався верескливим дзвінком, і я повернулася всередину.
От стою, як ідіотка, повна аудиторія, говорить не можу; тому почала швидко формули малювати, коли бачу: в нижню щілину дверей із пустого коридору хтось заступає світло.
Я приклала тихенько палець до губ, вискакую, а це охоронець Петро затиснувся під дверима, напівзігнувся, як пес, але замість охороняти – розстібнув штани й сухо там шарудить уніформою, дивиться на мене отак, самими очима, як собака, і весь сопе.
Макаренко.