Тут один шедевр треба дописать до кінця. Може, навіть пару речень, — уже брехав він. Бо йому було цікаво, от у хлопців "Пансіон" викликає приплива, а чи викличе він у дівчини? Отак, одразу?
Вона прийшла і він сунув їй листочки, вона уважно почала читати а потім уважно зупинилася. Отак зосереджено почала пальцями, без участі рук, розстібати блузочку. Комір не піддавався.
— Тобі... погано? — прошепотів Валера.
— Ні, — теж тихо відказала вона, — просто одежа може пом'ятися.
І зняла її всю; так швидко, шо Валера з першого разу не встиг, бо він же не читав тоді, а лише дивився, як вона читає, якби вона хоч довше тоді це робила, а то одразу — раз! і гола. Що вже на другий день, палаючи од ганьби за перший, він запросив її дочитать, і вони встигли разом, а потім встигли навіть роздягтися спільно, а не по черзі.
На мить завмер день народження.
— Ну? — не витримав він павзи.
— Ну, потім був сильний прилив крові в Олі. І.
— От не випить за це — гріх! — тамадував далі Костюченко. — По маненькій, за нашу Олічку!
Вона спробувала на мить зрадіти, але потім пригадала, що тут відбувається і увірвала.
Потім вирішила зійти на протилежний бік зупинки. Бо той ідіот навпроти вже не ховався за кіоском. Бо був уже добрячий вечір, час, коли тролейбусів меншає, і разом з ними надія побачити Костюченка.
А не того ідіота, який почав обходити навколо, аби вона од нього не заховалася; він вирішив зобразити приємну посмішку на лиці, а вийшла самовпевнена. Оля озирнулась. Але по цей бік зупинки по виямках була біла потеруха. Якби це було взимку, то можна би було уявити, що то сніг, але стояло літо і вочевидь, що то лежало безліч перетертих натовпом використаних талонів.
— Так ето, значить.
Сказав незнайомець. Він вирішив багато говорити, а потім вирішив, що вже й так довго витратив часу на оглядини.
— Короче, — сказав він.
Навколо був лише вечір і ні за що було зачепитись поглядом, бо це ж тролейбусна зупинка, яких на світі є тисячі.
— Вобщім, — продовжив він, щоб знову вмовкнути.
Тому що вона — глуха, чи що? Людина з нею говорить, і наче як пусте місце. Наче як порожня зупинка?
— Давай не будем, — знову почав він.
Так, що вона не втримала слів:
— Що не будем? — примружила вона очі. — Я тобі хто така, що ти вичитуєш?
— Хто така? А ти не притворяйся. От хто ти така.
— Яка? — примружилася ще.
— Така, що з Окружної тебе погнали? Так ти тут?
До неї ще не дійшло, що в такій ситуації означає "Окружна". Бо вона відчула, наче він вимагає, аби вона просто була винна перед ним, і звинувачує, хоча й переконаний, що це неправда, йому те байдуже — головне, щоби отут, просто так, на порожньому місці вона була винувата — бо винуваті всі, лише кожен щодня вимагає, аби про це щораз нагадували.
Костюченко подивився на останні краплі з графину, й Оля хотіла обуритися, що якби він, гад, не прикладався до нього наперед, то, може, там би щось і лишалося; а потім передумала навпаки: добре, що нарешті ці тости припиняться.
Бо Костюченко хотів їх слухать.
— Ні, ну так не можна. Треба добавить. Тим більш, що ще оно Толя... Толем тебе звуть? Жорем? Ще Жора нічого про Олю не розказав. І Юра.
— Нє, — теліпнув головою той. — Мене сюди Танька визвала. Я можу про неї казать.
Салатниця була порожня, рідкі бутерброди ще дивилися в стелю. Вінегрета ніхто не чіпав.
— Нада той. Добавить, — сказав Вова, хоч і не був тамадою. І одірвав погляда од вінегрета.
— Оце точна думка, — похвалив його за неї Костюченко'. — Я взагалі пропоную вийти на свіже повітря і добавить. Тут такі класні у вас ларьочки. І покурить.
Оля з неперевіреним жахом дивилась, як увесь день народження підводився; лише зараз догледіла, який-бо він п'яний, посміхаючися один до одного, посунув по цигарки, посунувши на сходи. їм заважали лише стільці.
Один лиш Юра не міг подолати свого. Бо це було встать, йому було незручно за це, а, особливо за свою подругу Таню. Однак її він чомусь не бачив тут. І почав пригадувати, доки не з'ясував, що вона тут так і не з'явилась. Чуючи гуркіт компанії на сходах, він розумів, що слід туди, невпинно тримаючись стіни, подолав ту відстань.
Оля стояла, опустивши руки й не дивилася на пустку, і щосили весь цей час думала про те, аби жоден з них ніколи не повернувся сюди, доки не пригадала, що поставила на повільний вогонь гаряче в духовку й не вимкнула її.
А Костюченка далі не було й не було, була лише пуста зупинка, яка після години пік одразу перетворювалася на порожню. Був лише надокучливий тип, який щось плів, щось натякав їй про Окружну. Яка, питається, Окружна, коли тут Водозавод?
— Вобщім ти кінчай видєлуватись, — голос його мінявся, торкаючись погрозливих тонів.
Оля одмахнулася й вирішила за краще одійти, й посунула потерухою з талонів за стовпи. Це було помилкою, бо, ступивши крок, опинилася в густій пітьмі.
Вона думала про підлого Костюченка, як же той гад хитро обвів усю компанію навколо пальця і уникнув того, чого наготувала йому подумки Танька. Так хитро, що сама туди не прийшовши, аби її совість не мучила, коли його битимуть. Як він, вивівши всіх на вулицю і, доки вони починали курить, назавжди зник межи ларьочків.
Тому не враз збагнула, що її грубо обхоплено ззаду й тягнуто за дерева.
— Крикнеш, вб'ю, — був наказ.
Вона спробувала тіпнутись, але нападник навалювався, пригинаючи, і, позаяк вона тримала баночку в пакеті, руки в неї були не вільні, аби розчепити ті тверді обійми.
— Но ти ж сука, — сичав той. Бо йому треба було просунути одну руку, щоб задерти сукню, тому він пошукав очима по затінку, доки не вперся ними в підходяще похиле дерево. Приперши Олю до нього, він почав розстібати. Життя стало швидким-швидким — і щоби було навпаки, вона одсунула подалі од себе баночку, щоб не обхлюпатись, і здерла кришку. А потім, упівоберта одхилившись, обережненько хлюпнула позад себе — навіть не встигла пошкодувати, що рідина, заготована для Костюченка, отак по-дурному марнується. Обіймиська враз одскочили.
Запанувала на мить мовчанка. І щоб вона подовжилася, Оля спершу хитко одступилася. Розставивши для впевненості ноги, вона простягла перед себе кислоту. Кілька крапель трафили папірчаного пакета і він сичав, додаючи смороду далекому пахтінню клумби.
Незнайомець парував, проти далекого-далекого ліхтаря було видно, як здіймається од нього кислотний дух.
Він лише зараз почав розуміти щось і вирішив крикнути про це. Однак наступний хлюпок кислоти влучив йому просто в рот. Невідомо, чи викликав він прилив крові.
__________________
Insertion
Майже молода жінка зайшла й сіла. Що всі ветеринари втупились, помовчала; потім згадала, що цигарки в її пальцях нема. Струсивши в попільничку неіснуючий попіл, прошепотіла:
— Ви можете приспати?
Хто тут був, згідно поодкривали роти, але начальник устиг перший:
— Канєшно. А велике у вас животне?
— Дуже, — мовила вона й надовго замовкла; ветеринарня вся також, зважуючи на трагічність ситуації, яка стане ще трагічнішою, завбільшки з "животне".
Доки начальник не кахикнув, а тоді, поштивно:
— Можемо, канєшо. Це кіт, собака, тощо?
Красуня, бо вона була блондинкою, підвела до всіх очі й прошепотіла:
— Це — я.
— Ви, канєшно, звиніть, но ви ж розумієте, ви — людина, а ми — вєтработніки. Й вусиплять вас ми просто не імєєм права.
* Іпзегіїоп — вставка (англ.)
— Гроші. Бо я плачу ж гроші.
— Бо нас посадять.
Чи вона не чула, чи й сама була уявною, як і її сигарета; коли вона припалила натуральну, то глибоко затягнулася реальним димом і, глибоко видихнувши, сказала:
— Уявляєте, мій ідіот зробив вставку. Він взяв ефірну касету з кінофільмом і, нікому не сказавши, вписав на відаку туди шматки з порнухою. Ви уявляєте?
Всі німо уявили, бо ніхто нічого не уявив.
— Уявляєте, з цим, з такими білими-білими тілами, а на них, виявляється, такі рідкі довгі чорні волосини.
І заплакала.
Ветеринарня принишкла, щоби послухати, як жінка це робить. А вона робила й робила, і вчепилася в начальницький білий халат, який одразу став мокрих кольорів. Сльози тим часом густішали; не могли розповісти:
ВСТАВКА
В ліцеї, це почалося ще в ліцеї; знати не могла, чим це скінчиться. Бо Толік був кльовий, а вчителі ні; й не дозволяли дискотеку, хоча в кожного в класі було що туди одягти. Доки дир не здався, зробив помилку: взяв касету з музикою на той вечір і особисто перевірив кожну пісню. Звістка про це облетіла школу, особливо Юлю з Толею.
— Ну, я йому задєлаю, — обурився він.
Таким голосом, що Юля, хоч і була тоді школяркою, бо вона тоді ще не кохала. Толя — хлопчик понтовий, бо з небагатої сім'ї; й тому понтувався ще дужче.
Там, де за сценою шкварчали шнури в підсилювачах і раз-у-раз недоречно гупали колонки, лякаючи учнів, які несміливо просотувалися в залу, спотикаючися об свої височезні підбори, — там Толя підсунувся під апаратуру. Він зробив так: тицяючи звідтам на перемотку магнітофону, кілька разів зупиняв, і, перемикаючи на запис, нашіптував туди найкрутіші слова; й не ті, які виконуються в американській естраді, а ті, які навіть і в нашій ще й разу не співалися.
Потім повернув касету на початок, і почалися танці. Все гаразд, доки фонограма раптом не урвалася — всі стали і в цій моторошній тиші передетоновані модуляції по-зміїному просичали:
— твою в... і в душу... мать, ...дь.
Всі вклякли. Що потім, коли знову бухнула музика, несподівано затанцював лише директор з Яровецькою. З жахом кожен дивився на той танок. Дир тільки зараз зрозумів, чому все життя боровся з дискотеками. Юля тоді зметикувала й пошукала очима Толіка — той стояв під колоною, урочистий, спиною до зали, витягнувшися, він кривив посмішку, тамуючи її. Що Юлю похитнуло. В запаморочливішій тиші чути було лише, як схлипувала завучиха по виховній роботі. Лише не Анатолій; він стояв, тримаючися за колону, аби не впасти од щастя.
Дитинство скінчилося, одного такого разу, працюючи на каналі, вискочивши з літучки, вона пробігла повз невиразну постать, яких по всіх телеканалах задосить в кав'ярнях. Однак якісь розряди затріщали у волоссі і Юля зупинилася, аби струсити їх.
Це був Толік, з усією своєю долею. Що він робив весь цей час — було написано на його сорочці, а, особливо, брюках.
— Привіт, рімембер мі? — блиснув він зубами.
"Чому ця чашка така гаряча? — бісилася Юля за кавою.