Береженого й Бог береже! Тож я витяг із кишені камізельки маленький "службовий" браунінг і, як звичайно, переклав його в лівий рукав кожуха, притримуючи напоготові правою рукою. За хвилинку переді мною стояв здоровецький "босяк" — типовий київський нічний грабіжник. На другім боці вулиці чекав другий. Перший спинився проти мене на півкроку:
— Адалжітє (позичте) сірничка, закурить! — звернувся до мене, тримаючи праву руку за пазухою.
Був це відомий трюк напасників: коли б наївна офіра розстібнула кожух, щоб дістати з кишені штанів сірничка, — грабіжник кинувся б на свою офіру, вхопив би за поли кожуха й відтяг би їх назад так, щоб руки нападеного були стягнені до заду.
— А може закуриш із цього? — підставив я лобуряці пістолю під самий ніс. Здоровило шарахнувся назад, у руці його блиснуло лезо довгого ножа, яких уживають у ковбаснях.
— І к чортовій матері! — ревнув я, як у маточину…
Та поки ще встиг докинути двійко тепліших слів, конечних у такім припадку, босяк, як заєць уже летів по другому боці вулиці вкупі зі своїм товаришем. На пороші ж лишились їхні пів-босі сліди.
Тут смерть могла й не мати жнив, але за той добрячий кожух, що був на мені та за порядну пачку грошей, що розпирала мій пулярес, можна було згарячу вступити в борню й дістати ножакою під ребро. Прецінь такі "фрукти" анатомію знали…
Між іншим, додам, що за тих часів, особливо ж наприкінці війни пограбування й убивства в нічних годинах на вулицях Києва були — на денному порядку. Коли ж хтось про це оповідав, то конче додавалось терпке слово:
— Дезертири!..
***
Прийшов час, що вже і я мусів натягти на себе військову уніформу. Та влітку пощастило мені здобути на кілька днів відпустку. Я мчав, як той "воїн маладой", що на крилах радості несеться "в дом отчій". Мчав я, дійсно, в Диканьку, до батька, тіточки, братів, сестер. Нині ж іще вабила мене й зустріч із родинами Старицьких, Черняхівських та Стешенків, яким моя тіточка продала поетичний дімок у Чернечому Яру, що дістала його спадком від мого вуйка о. Якова. Про нього також є згадка в "Чмелику".
Я дуже приятелював із усіма тими родинами і, приїхавши додому "в цивілю", другого дня подався на ровері до Чернечого Яру. Це від Диканьки приблизно три з половиною кілометри. Пильна дорога накочена, бо саме відбулася возовиця. Від Чернечоярської гори до Диканських млинів, що на царині, коли добре гнати, можна пролетіти й за 15 хвилин, або й швидше. А що я поїхав ураз по обіді, то думав ще завидна вернутися додому. Та ж, їдучи, взяв я на плечі в ремні ув'язаний етюдник з олійними барвами: була думка зробити портретний шкіц із премилої Софії Віталівни — дружини Михайла Старицького, що була вже тоді дуже "ветха деньми". Але, коли я приїхав у Чернечий Яр, — і мови не могло бути про малювання: всі хотіли знати київські новини, а сама "бабуня" Софія Віталівна вимагала, щоб я сів заграти з нею у вінта чи преферанс. Потім — підвечірок. Час біжить, як експрес, а осінній день — на куцих ногах. То ж поки я виліз ровером на Чернечу Гору, — майже смеркло.
У полях — нікого. Тільки по стернях статечно походжають велетенські чорні круки, як на норманських прапорах. Де-не-де стоять іще одинокі копиці, мабуть проса чи гречки. Десь на заході — вузенька смужечка червоного неба. Чисто Реріховський, меланхолійний образ.
М'яко шустять по пухкій куряві гумові колеса, мирно побрязкують краски в дерев'яній коробці за моєю спиною, тихо зашамотить крильми великий, чорний птах, здивований моїм швидким наближенням. Он — вискочив заєць перед самим колом і, мов опечений, чкурнув убік, аж заточився на закруті. Чого? — Та ж він ніколи не чув і пострілу, бо вже ось кілька років не вільно полювати… Ще з кілометр — і будуть диканські млини. Треба вже повертати ліворуч.
На закруті, може кроків на 100–120 від дороги — дві низенькі копиці. Під ними щось рухнулось. Не круки — щось більше.
Мені сипнуло сніжком за комір: — Дезертири!
Швидко я сягнув у кишеню по револьвер, більший, військовий, і трохи притримав хід, щоб зорієнтуватись у ситуації. Вперед, чи назад? Бо ж до повороту на Диканьку треба ще проїхати метрів зо тридцять просто на небезпеку. Як махнуть навперейми, можуть підловити. Та чей же мають і обріза? От, так "вскочив у матню!"
Але пильна доріжка — вузенька: обкрутитись на ній не можна, а майнути по стернях, не ризикну, бо вже не раз проколював гуми. То ж — Господи поможи, щасливо проскочити!
Всі ті розрахунки мигнули в голові, як блискавка, може за той мент, що я встиг наблизитись до небезпеки на метрів 17. Але тепер вже мені полізла шапка з голови: під копицею, що я до неї прудко наближався, тьмяно засвітилося кілька зелених вогників. А у вухах прозвучали татові слова, що я їх чув за обідом:
— Всяка біда горне на село: спекулянти, злодії, дезертири, вовки…
Бачу ясно: троє здоровецьких вовцюгів. Стоять укупі й здається мені — поводять очима за мною…
Ось вже й закрут. Вистрелити? Ні, летіть далі!..
Беру в зуби револьвер і швидко відчіпаю гак від наплічника: тільки рушать за мною — кину їм під ноги барви. Коробка заторохтить і на якусь хвилину затримає хижаків. А вже тоді, як гнатимуть далі, буду борзити щосили й відстрілюватись, не оглядаючись назад…
Шустять мої колеса, аж свистять. Торохкотять краски, як черепки в мішку. Лечу, мов стріла з тятиви. Не дивлюся вперед, лише зиркаю через плече назад. Ні, не рушили з місця страховинні тварини. Мабуть неголодні. Зайців бо досить у полі… Ага, отож мабуть і той так крутнувся, занюшивши вовчий дух…
— Тю-тю!.. Свят-свят!.. Що ж це за марюка? — чую здивовано — зляканий голос і гострий біль в обличчі.
Ще миг — і лежить мій ровер у поросі, десь далеко від нього — етюдник, а я — по другому боці на стерні. Переді мною ж на дорозі віз, повен снопів гречки, з яких стремлять, мов роздвоєний хвіст щипавки, гострі, довгі вила.
До мене схиляється дядько:
— Свят, свят, свят! Чи ж це ви, "Васю отця Костянтиновичу"? — говорить до мене господар Максим, мій адоратор ще з тих часів, як "мій театр" грав у Диканьці.
Помагає мені встати, а сам вийти з дива не може: ровер цілий, краски — в порядку; револьвер, готовий до спуску, не випалив; вовки не гнались. А головне, що коли я гуцнув головою в снопи — "аж кобила заточилася!" — хитає дядько Максим головою, — я не втрапив на вила, що стреміли просто проти мене врівні моєї голови, а що оглядавсь назад, навіть очі не повиколював на гузирях снопів.
— Е! Довго ще житимете, Васю отця Констянтиновичу! Таки охороняє вас Господь, мабуть за доброго батька! — розумує Максим.— А що ж шкрябнуло там соломиною по тварі, — чи ж варто про те й говорити?
Однак дома "про те говорили" всі три дальші дні, що я ще гостював того разу в любій Диканьці.
***
У російському житті все більше випливали нагору розкладові процеси. Було вже ясно, що війна далі тривати не може. В повітрі виразно смерділо революцією. І, дійсно, вона прийшла. З'явилась радісна, миролюбна, всеобіцяюча, "безкровна". Та ж, як і кожна революція, вельми швидко розчарувала і своїх прихильників, і своїх творців. Тоді всі побачили, що вона веде за кістляву руку свого невідступного ад'ютанта — ненаситну смерть, яка має в своїх полках дезертирів, грабіжників, усяких барв анархістів. Це — на початку, а далі в її шики стали всякі, білі й червоні — "чини доблесних армій".
За часів революції розбуялось і українське культурне життя. Була "жатва многа, та ділателів мало". Доводилось так напружувати сили, що сьогодні й сам не ймеш віри, звідкіль їх тоді брав. Коротко кажучи: протягом кількох місяців я не спав більш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсім. І при кінці літа вхопила мене дивна неміч: падала теплина тіла, в найтеплішій хаті мене морозило так, ніби я замерзав десь у Нижніх Пупках, а температура тіла спускалась до 35,5° Ц. Потім починала невимовно боліти голова. Одночасно я втрачав пам'ять до тієї міри, що не міг згадати звичайного слова, або й свого наймення. Одночасно приходила така байдужість, що хотілось тільки одного: швидше вмерти.
Був я тоді шефом київського міського ветеринарного бюро та посідав інші високі комунальні, земські й міністерські посади, як санітарний лікар-ветеринар, мав широке коло знайомих і приятелів лікарів-медиків та необмежені фінансові можливості. Отже, оглянуло мене тоді 22 лікарі. Оглядали не "ради практики" чи гонорарів, але — з правдивої приязні. І прийшли, зрештою, до такого висновку:
— Чи маєте всі справи в порядку?
— А що? — питав я в півдрімоті.
— Дуже можливо, що через десять хвилин про них уже буде пізно думати.
— Про мене. Прошу одного: лишіть мене в спокою.
Та ж, коли всі ті лікарі мене полишили, все ж таки прийшов іще один. Був то дуже близький мені чоловік, виїмковий діагност-поет, мій колишній швагро.
— Та й що ж?
— Нездужаю, брате, й ціпа піднімати. Помру.
— Очевидно, помиляєшся. Коли жарт на язиці, то ще й душа — в тілі. Та й смерть не любить слухати жартів. А що ж наші ескулапи? Певне, сказали те а те? — питав мене Віктор.
— Та ж, ясно.
— А мені, — відповів лікар, мене оглянувши, — не те ясно, а те ясно, що це все — брехня.
— Тож виходить, що все в порядку, — завважив я, слабо всміхаючись.— Таки ж бо брехня є конечний елемент лікарської професії…
— Отож і я кажу: добродій жартує, а ті павіани: — "Помреш за десять хвилин". Тебе й довбнею не діб'єш, тільки роби все, як той Нестор Літописець казав — "вспак!" Вони казали: холодні обклади, а ти візьми гарячі припарки, вони веліли: не рухайся, а я тобі кажу, як тільки вистачить сили, — найшвидше до Диканьки. Там і не глянь на книжку чи перо. Роби тяжку фізичну працю, як поденщик. А ввечері, — на коня, чи на ровер і ганяй дурних, скільки витримаєш. Принаймні два тижні живи, як скит, по варварському. І все тобі можна, крім одного: до тютюну зась, ані понюхать!
Я послухавсь — і знову смерть дістала по носі.
***
А тимчасом "безкровна революція" вже скинула свою фальшиву привітну машкару, і при ній усе шкірила свої жовті зубища смерть. Можливість зустрічі з нею стала вседенною. Всі вже звикали до цього, а я ступів так, що боявсь її менше, як нежиту. Можна було боятися лише покалічення чи знущань. А, зрештою, в пам'яті все був глибокий вірш Ляо-Тсі: — "Небезпеки зникають, коли вмирає тіло".
Цілий Київ став ніби стрілецькою школою.