Ледь клацнув за нею замок.
Вікентій сів за стіл і спробував повернутися до роботи. Але джерело з трьома витоками вже не виплеску— валося з того не зовсім пізнаного, що він називав власним "я": і слова рукопису, і формули стали незрозумілими; замість польоту прийшло прикре відчуття завислості в просторі. Аби не піддатись йому, Шепіт вирішив спати.
Вимкнувши світло, постояв у темряві, вдивляючись у нічні ліхтарі. Несподівано його пройняло відчуття небезпеки. Гармонійний і такий красивий світ, в якому він звикнув жити звідтоді, як познайомився із Світланою, раптом затремтів, немов мильна булька на кінчику соломинки...
"Не може цього бути,— вмовляв себе Вікентій.— Вона просто ревнує, вона боїться мене втратити, бо я був змістом цілого її життя. Звикне, і все владнається".
"ТЕПЕР БУДЕ ІНАКШЕ"
Спочатку Алла подумала, що це їй здалося: вхідні двері стиха рипнули. Глянула на годинник — було по другій: засиділась за шитвом, лаштуючи собі нове плаття,— батистове, з прошвою і вишивкою білим шовком. Стояла ота нестійка опівнічна тиша, що йшла від лячної таємниці, від загадки, від чогось дрімуче-древнього.
Наступної миті Алла скочила на рівні, перейнята панікою: у коридорі таки хтось був. Кілька нещодавно почутих історій про нічних непроханих гостей злились у кім'ях чорного ляку, й Алла кинулась до балкона, ладна криком збудити цілу вулицю.
І раптом у дзеркалі на стіні побачила Шамраєву постать. Кілька хвилин дивилася на неї, не ймучи собі віри: був як видіння, потім цілком реально повільно обернувся.
У два кроки він опинився поруч і опустився на підлогу, обіймаючи її ноги. Вона зверху дивилась на його блаженно-покірливе обличчя, мокре, прилипле до чола волосся, рудуваті вії, які дощові краплини зробили несподівано довгими.
— Все,— видихнув Шамрай.— Списався. Тепер шукатиму собі діла в київському порту.
"А як же буде?" — майнуло в її голові, та хвиля радості без сліду змила це недоречно тверезе запитання. Вона й собі сіла на килим, обіймаючи кошлату голову, що в руках здавалася великою, мов голова казкового чудовиська.
— Наплавався в холодних морях. Досить. Алло, я більше не можу тебе кидати. Я не мав і одного спокійного дня, звідтоді як пішов звідси, все думав, як ти, чи не нудишся, чи хто тебе не кривдить. І ревнощі були, нікуди не міг від них подітися. Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю.
Сашко помовчав, ніби дослухаючись до себе, потім захрипло повторив:
— Я так тебе люблю, я навіть не сподівався, що кого— небудь отак любитиму. З тією, першою, і близько не було такого...
Алла випростала руку, що вже почала терпнути в його долоні, і він по-своєму зрозумів цей рух. —•
— Гаразд, гаразд — ні слова про минуле. Ні ти, ні я. Ми—тільки одне для одного, ми все почнем спочатку. Ти — винагорода за всі мої розчарування, за всі злигодні. Тепер я знаю, чому так мусив настраждатися від самотності...
Аллі було радісно, й водночас тверезий голос у ній промовляв, що це трохи смішно — геть змокрілий, у грубому плащі й заболочених туфлях чоловік сидить на підлозі, а навпроти — вона. Мов діти...
— ЛюбийІ — сказала Алла.
— Повтори.
— Любий, ну, любий, ти змок, стомився і напевне хочеш їсти. Я нагодую тебе й напою гарячим чаєм.
Він зітхнув так, ніби за першим спалахом щастя побачив іще сліпучіший.
— Нагодуй. І чаю дай. Дай мені суху одіж. Турбуйся про мене завжди. Про мене ніколи ніхто не турбувався — чуєш?
— Тепер буде інакше.
— Тепер буде інакше,— повторив він.
Доки Шамрай перевдягався, Алла поралась на кухні, дістаючи найкращий посуд. Застелила хлібницю білою серветкою і, покраявши ковбасу, прикрасила її віхтиком петрушки, яку в склянці з водою завжди тримала на підвіконні. Знайшла вже зачерствіле печиво. Більше не мала нічого: можна було б зварити картоплі, але того вже довелося б чекати.
Кілька хвилин посиділа на табуретці. Нечутно зайшовши, Сашко огорнув її плечі сріблястою японською шаллю — поцілувала його руку в свіжих шрамах від рибальських сітей.
Коли щось і тьмарило цієї ночі Аллине щастя, то це було заледве вловиме відчуття вини за думку: "Зживемося чи ні? Справді назавжди?" Навряд чи варто на нього зважати...
"ТАК, ШКОДА..."
Мар'яна скинула в передпокої прозірчастий райдужний плащ і повільно пройшла до спальні. У дверях її хитнуло, тож мусила ухопитися за портьєру. Трохи постояла, потім глянула на свої руки, мов на чужі. Долоня правиці стискала хвіст райського птаха, що пурпурово-оранжевим полум'ям рвався угору, до рожевих квітів сокури. Останнім часом Валерій ремствує, що в їхньому домі забагато японських речей, помпезної східної екзотики. Може, це й так...
Крізь важкі малинові портьєри майже не пробивалось шеберхання дощу, лиш на балконі якась тоненька цівка дзуменіла по бляшаному покриттю.
Не було сили скинути атласне покривало, і Мар'яна лягла просто на нього. її морозило: закинувши руки, намацала купальний халат, що висів на бильці ліжка, й прикрила ним голі ноги.
Добре було б випити снодійного, але страшно до нього звикати: ні, треба триматись, треба триматись, скільки стачить сили. Мар'яна втупилась у підсвічений зсередини акваріум, де ритмічно сновигали червоні меченосці й тупії — маленьке царство зі своїми законами. Живуть, хоч хтозна-коли востаннє міняла воду.
Ну от і все... Життя спинило її на повному розгоні: обрії, що так вабили, виявилися гранітною горою, яку ні обійти, ні перелетіти. Гранітною чи базальтовою? Яке це має значення?
А таки має. Раптом подумала, що останні два роки жила так, ніби мчала до фінішу, ще й ніби на ходулях, аби здаватись вищою. Обгонила інших, а в самої душа аж кричала спочинку. Чи могла його собі дозволити?
Найбільший її життєвий приз — Валерій. Але ж і його мусила постійно завойовувати, знову й знову доводячи свої здібності партнерки непересічної, сильної, в чомусь навіть сильнішої, аніж він сам. І дня не розслабилась за ці два роки...
Мар'яна глянула на свої випещені руки з ніжними пальцями, довгими червоними нігтями — руки, котрі кілька хвилин тому тримали за хвіст райського птаха, вигаптуваного на шовку. Пучки ледь пекло, ніби й справді торкнулись чогось гарячого.
То що ж — уже й по всьому? Попереду — фінішна пряма, де вже ні з ким змагатися, бо кожний іде до неї на самоті, де вже не треба бути сильною. У тому є навіть своя принада — пасивно віддатись неминучому, апатії, такій солодкій для того, хто звикнув бути дійовим, а болі глушитимуть пігулки, прискорюючи кінець, і коли він наблизиться, варто зробити легеньке вольове зусилля, аби подолати інстинкт самозбереження й витерпіти кілька хвилин страждань, рано чи пізно суджених усьому живому... їх не уникнути все одно — чи так уже суттєво, щоб це настало пізніш?
Ні! Мовби струм пройшов Мар'яниним тілом, аж сіла на постелі, обвивши коліна руками. Ні! Вона так легко не піддасться хворобі — і тут зуміє залишитись собою. Коли й таке судилося на віку, то що ж...
"Не бійтесь,— прошелестів у пам'яті голос лікаря, вже старенького чоловіка, із добрими зморшками на великому безформному обличчі.— Звичайно, ви дуже занедбали свою хворобу, й тепер іншої ради, як операція, немає. Але це одна з найлегших операцій такого роду, й не одна жінка її зазнала. А далі живуть собі любенько... дітей, щоправда, вже не народжують... А шкода, що ви завчасу не подбали про дитину".
Так, шкода. Саме тепер, коли доля забрала цю таку органічну для кожної жінки можливість, Мар'яні захотілося стати матір'ю. Це тому, що завжди прагнеться недосяжного? Ні. Хай би не сама гонитва за обрієм об'єднувала їх з Джиглюком, а й щось маленьке, рідне, безпорадне. Знайомий незнайомець, приведений в цей світ у її тілі, послання майбутньому, де в сплетінні генів буде записано її енергію та завзяття. Вони б неодмінно ожили у якомусь поколінні.
Валерій ніколи не казав, що хоче від неї сина чи дочку — втім, дочка в нього вже є, випадково довідалась. Залишилась на одній з пересадочних станцій того життя, над яким навіки опущено завісу. Аліменти платив, а чи писав листи, чи прагнув зустрічей — про те між ними ніколи не було розмови. "Як же мало ми знаємо одне одного!" Ну що ж... Продовжувати рід належить жінці, за нею — голос природи, її всеперемагаючий закон. Тоді б, можливо...
Ох, про це краще не думати. Підготовка до захисту докторської дисертації забирала все, на інше просто не вистачало сил.
"Ви дуже занедбали свою хворобу... Будемо сподіватися на краще..."
Та будемо сподіватися! Коли ж усе минеться, коли аналіз не покаже найгіршого — чи ж буде вона такою, як колись? Боротиметься за життя — чи лишаться ще сили боротись за подальший поступ?
— А куди, власне, куди? — прошепотіла Мар'яна.— Таж ніби вже багато маєш — чого ж тобі ще хочеться, голубонько?..
— Чому так рано в ліжку? Нездужаєш?
— Та ні. Трохи пробіглася по магазинах, стомилася.
— Охота ж у таку негоду...
— Що ж, кінець місяця. Бувають цікаві речі.
До спальні зазирнув Валерій і, ступаючи в самих шкарпетках по килиму бежево-фісташкових тонів, важко сів у крісло біля трюмо.
Він одкинувся на бильце й приплющив очі. У сутінках здавався блідим та виснаженим: раптом Мар'яна подумала, чи не коїться і з його здоров'ям щось лихе, і аж жахнулася своєї несподіваної радості. Невже б і справді їй полегшало, коли б чоловік захворів? Можливо. Тоді б знов стали товаришами — вже по нещастю. Двоє на безлюдному острові спільної біди — це не самотність. Мар'яна відігнала хвилинну слабкість: ні, ні, вона йому не ворог і зла ніколи не зичитиме.
Валерій закинув руки за голову, і його обличчя відразу ожило.
— Ти вже знаєш, що утнув Хвильовий? Подав позов до суду й вимагає авторської винагороди. Ти мала рацію, він зовсім не такий тихенький, як здавався, від нього й справді можна чекати всіляких несподіванок.
Хвильовий... Авторська винагорода... Яке ж це далеке від неї! Аж дивно...
— Таж йому ніби заплатили.
— Вже ж, заплатили — за економію коштовного металу. А він править як за нову техніку, що приносить значні прибутки. Ситуація!
— Але ж... так ніби й було.
— Так і було? Що це ти кажеш? Так і було...
Валерій запалив цигарку і, різко смикнувши шнурок штори, відчинив вікно.
Дощ шумів глухо й ледь віддалено, мов брів за околиці, повернувшись спиною до висотних будинків.