Семен підганяв нас у роботі.
– Скоріше, скоріше! Ми знайшли К7, і тепер наше завдання простіше: якнайскоріше повернутися на Землю, до дядька!
– До дядька… – повторила Гаська і раптом захлинулася сльозами. – Бідні мої батьки, що вони думають про мене! Моя мама, мій тато… – І решта слів потонула в голосному хлипанні.
Ми розважали Гаську як могли, але її настрій передався і нам. Під переможним враженням нових світів, під впливом небезпек ми не мали змоги поговорити навіть про наших близьких, що там, на Землі. Тільки час від часу промайнула тужлива думка про них і згасала в постійній сторожкості, провірках і праці при апаратах.
Так і тепер Гаська не могла довго розчулюватися споминами й тугою. Ми наповнили "Сороку" по береги сирівцями для продукції К7 і були вільні. Проте нас ждали інші важливі праці. Семен вимагав провірити Бурлаку, і ми готовилися до мандрівки в непевне.
Перш за все ми прослідили рівнину, на якій осіла "Сорока". Ця рівнина мала вигляд зрізаного верха гори і була неприродно рівна. Ми пройшли тільки її невелику частину, але скрізь її береги спадали стрімко у пропасні глибини. Що було там, унизу – ми не могли провірити.
– Треба буде підлетіти туди "Сорокою" і спуститися вниз! – міркував Семен.
Посуваючися вглиб рівнини, ми помітили наче б дорогу, викуту в камені, що йшла прямою лінією кудись у темінь… Після двогодинного маршу ми побачили у світлі рефлекторів виступи терену, які мали дивно регулярні форми.
– Ідемо туди! – скомандував Семен.
– А може, там хтось є? – непевно спитала Гаська.
Мені теж було не по нутру йти в темне невідоме.
А може, є тут якісь страшні й небезпечні істоти, що не потребують до життя ні повітря, ні тепла? Хто це може знати? Я приспособив на всякий випадок електронну пістолю. Глянув на Гаську. Вона робила те саме. Тільки Семен ішов уперед і освітлював рефлектором околицю.
Годину пізніше ми входили в ледь помітні руїни міста. Це не були руїни в нашому розумінні – поламаних, покинутих мурів. Перед нами стирчали останки металевих споруд, інші лежали на землі, повикручувані в дивовижні форми.
– Наче б якась катастрофа знищила будинки, – промовив Семен.
Він підняв предмет, що мав форму куба й досі не втратив своєї прецизно‑гладкої поверхні.
– Предмет, зроблений інтелігентним створінням!
Ми опинилися серед останків невідомих спопелілих виробів.
– Гасю, перевір вік цього попелу!
Гаська приклала до попелу апарат для помірів радіоактивности вуглецю.
– Органічна речовина, – прошепотіла. – Три мільйони років.
Ми збилися в гурт. Справді, стрілка показувала три мільйони років!
Семен глянув на нас:
– Ми на сліді останків культури, яка загинула. Три мільйони років! А люди на Землі існують хіба не довше, як сто тисяч років!
– Чому загинула? З яких причин? Хто творив її?
Ці питання залишалися без відповіді.
– Що ж, можемо тільки відповісти кожний згідно із своєю уявою, – сказав Семен.
– Може, якась космічна катастрофа! – промовила Гаська.
– Атомова війна! – додав я.
Ми снували наші здогади. Певне було тільки одне: що Бурлака був колись планетою невідомого сонця. На ній появилося життя і розвивалося за непорушними законами універсального Всесвіту. І ось з невідомих причин Бурлака відірвався від своєї сонячної системи й помчав у нескінченність. Може, це сталося через могутню силу прадавньої цивілізації, якусь невдачу у велетенському експерименті, що захитала відвічною рівновагою і вирвала Бурлаку з його орбіти?
За три мільйони років, у змінених умовах Бурлака втратив свою атмосферу і мчав тепер у безвість позбавлений сонячного тепла. Мчатиме так у безконечність, якщо світ справді такий нескінченний, як наш мізерний розум собі уявляє.
Нам не було чого далі розчовпувати причин катастрофи. Ми пішли, шукаючи останків прадавнього життя. Але три мільйони років і сама катастрофа знищили те, що було органічне. Живі істоти могли згоріти, розпилитися у просторах, розкластися під порожнечею, а їхні сліди розвіяли прадавні бурі, катастрофи й інші несамовиті сили природи.
Проте ми шукали. Натрапляли на дивні конструкції чи їх останки, які вказували, що будинки, оселі мали нерегулярні форми й виявляли дивні архітектурні стилі й смаки. Знайшли ще велетенські споруди у виді металевих лійок, наставлених до неба, але ніяких більше подробиць, які вказували б, для чого вони могли служити. Ми вирішили припинити дальші розшуки на цій рівнині й пошукати інших осідків дивних істот минулого.
"Сорока" пливла низько понад землею. Ми бачили штучні зміни в конфігурації цієї колишньої планети, постинані верхи гір, вирівняні долини тощо. Тут і там видніли останки міст, в яких ми робили надаремні розшуки. Не можна було ніяк збагнути, в якому технічному напрямі розвивалася тогочасна цивілізація. Не було ознак якоїсь духової культури, що й зрозуміло: вона, мабуть, не могла залишити тривких слідів, тим більше, що ми досліджували терен поверхово, бачили його тільки під світлом рефлекторів і не мали змоги робити справжніх наукових розшуків.
Жаль було нам покидати нашого Бурлаку недослідженим. Але нас ждали інші справи – а настирливі питання стояли примарами перед нами: де ж є наша Сонячна система, в якому напрямі летіти нам до неї, і коли прибудемо туди?
Куди не глянути – Всесвіт був засипаний зорями‑сонцями, мільйонами сонць, з яких одне було нашим.
На наші запити Семен пояснив, що ми вели докладні бортові записки. І так у книзі записано всі зміни нашого напряму з поданням докладних кутів, часу лету в кожному напрямі та всі інші потрібні дані. Нам вистачає піднестися поза Бурлаку, зупинитися на місці й упевнитися в напрямі його руху. Тоді треба і нам рушати в протилежному напрямі.
– Ось, наприклад, – пояснював Семен. – Коли ми летіли чотири години туди, а раніше зробили поворот 5 ступенів направо, то тепер, після чотирьох годин лету з тією самою скорістю, мусимо зробити зворот 5 ступенів наліво. Продовжуючи цією методою нашу подорож, ми таки з більшою чи меншою помилкою наблизимося до нашої Сонячної системи, що пізнаємо по нашому Сонці. Його світло зростатиме, і саме його, а не іншого сонця. А тоді ми вже вдома. Нашу Землю розпізнаємо цілком певно, не залетимо ні на Марса, ні на Венеру.
– Але чи твої обчислення певні? – з сумнівом запитала Гаська.
– Що ж, – відповів Семен, – записки вели ми всі, і вони повинні бути досить докладні, щоб дозволити нам повернутися додому.
На цьому наша розмова закінчилася, але згодом ми не раз поверталися до неї, коли треба було міняти скорість лету та його напрям.
Ми обчисляли докладно, коли нам доведеться зробити зміну в леті, а до того часу не було що робити. І так одного разу ми мали три дні часу, які мусіли перебути більш‑менш бездільно. Кожен з нас вишукував собі будь‑яку роботу, але ми робили це насилу, врешті кидали її і сиділи мовчки.
– Якщо не знайдемо якогось конкретного діла – подуріємо! – скрикнула якось Гаська.
– Можливо, – погодився Семен. – Ці прояви переживають астронавти, що літають довше довкола Землі. У нас ця недуга може виступити в гострішому виді. Мусимо рятувати себе від неї!
І він давав нам різні завдання. Ми робили потрібні чи непотрібні йому математичні розрахунки, статистики з наших записок, насилення радіації в різних районах простору тощо. А мені Семен наказав також вести щоденник. Але не було про що писати. Бо що в тому цікавого, що ми, взуті в магнетичні черевики, лазили по стелі та стінах, і всюди нам здавалося, що ми в нормальному положенні? Про це я вже писав. Або що витискали воду з пластикової пляшки й губами ловили кульку води?
Врешті Гаська і я відмовилися від усякої праці. Ми стали стовідсотковими ледарями.
І тоді почалися між мною і Гаською постійні сварки. Тільки Семен не втрачав рівноваги духа і старався нас погодити. Мене сердило кожне її слово, а вона зненавиділа мене в усьому: у рухах, у словах, у виразі обличчя. Дійшло до того, що одного разу я показав їй язик, а вона кинула в мене пластиковою тарілкою (хоч, звичайно, ця тарілка до мене не долетіла, тільки зависла в повітрі).
– Як повернемося на Землю, то навіть не признавайся до мене! – кричала Гаська.
– Ні, не думаю! Будеш для мене повітрям, що там повітрям, повною порожнечею!
А Семен потішав нас:
– Це все прояви космічної недуги. Вернемося, і все це забудеться. Ти, Паньку, тримай свої нерви на припоні!
І хто знає, до чого б дійшло, якби одного дня не трапився випадок. Я саме мав службу при радарному екрані, коли помітив якісь дивні тіла, що скоро пропливали біля нас. Поки я встиг зголосити це Семенові, почувся раптом пронизливий свист – один, другий, третій!!!
Ми схопились. Семен зразу ж здогадався, що трапилось.
– Увага! Діри в "Сороці"! Негайно залатати!
Я зрозумів. Щось, може, метеори, пробило в кількох місцях наш космічний корабель.
Семен подав нам пластикові кружки, і ми почали шукати місць, куди повітря видобувалося в порожній простір. Різниця тиснення була велика, повітря з шаленою скорістю виходило й видавало при цьому цей несамовитий свист.
Я знайшов першу діру. Приклав до неї кружок, і повітря перестало виходити. Тиск однієї атмосфери притискав кружок до стіни з такою силою, що вповні і щільно затикав отвір. Згодом Гаська знайшла два, а Семен останній.
Тепер ми заспокоїлися. Небезпека минула. На екрані пролітали ще кусні небесної матерії, але більше нас не чіпали.
– Ми попали в густий дощ розбитих частин матерії, – пояснив Семен, – вони летять у безвісті цілими масами. Ніхто досі не знає, як вони творяться і що спричинює їхній рух. А тепер до праці. Треба ущільнити тривало наші стіни.
Ми покінчили роботу, і знову вхопила мене нудьга. Що робити? Навіть Семен із своїм знанням, від якого таки залежало наше життя, видавався мені мудрагелем. Всі його пояснення мене дратували. Я тоді закусував губи й робив усі зусилля, щоб мовчати. Одного разу не втримався і завив. Завив як собака.
– Семене, – спокійно промовила Гаська. – Панько збожеволів!
Семен зашепотів щось Гасьці, і вона залишила мене в спокою. А згодом прийшла до мого ліжка й подала мені води.
– Напийся, це тобі поможе. Я теж, коли подратована, п'ю воду.
Я справді відчував спрагу. Випив, глянув на неї сердитим поглядом і відвернувся до стіни.
Опісля, пишучи мій щоденник, я переконався, що спав два дні і дві ночі.