Все тобі надам. Усі кримінальні справи закрию. Послухай мене, старий бовдуре. Невже твоя інтуїція вмерла? Чи вона ніколи й не жила в тобі? Не рвись більше на Олімп. Можеш не дійти до вершини, зірватися або надірвеш серце і тоді гаплик. Як тобі це вкласти в голову? Як? Знову підіслати Шора? Хай переконає тебе?!"
— Кандидатом у президенти від влади ми висунемо маловідому фігуру. З яскравими чорними плямами на пропущених сторінках його біографії. Він, по-провінційному амбітний, неодмінно клюне на нашу блешню, сприймаючи її за живця без гачка чималого розміру, і — проковтне. Ти в цей час підключаєш пресу... Підкидаєш їм смажені факти. Робесп'єри роздують інформаційну плітку до безмежних розмірів. Лусне і плітка, лусне й надутий амбітний кандидат. Після цього на другий термін йдемо ми. Ти і я. Виходимо у другий тур, і я знімаю свою кандидатуру. Ти мені забезпечуєш спокійну старість.
— А кандидат від народу? — ожив Миронович.
— А що кандидат від народу? Ісус? У нього немає гріхів? Сам Ісус говорив: "Киньте в того камінь, хто без гріха". І на Ісуса навішаємо ярликів. Людей другої давньої спеціальності щедро фінансуємо. Наштампуємо відкріпних талончиків. По двадцять штук на брата. Хіба нам вперше?..
Вітольд не спускав очей з Папи і водночас розмірковував над логікою журналістів, логікою людей другої давньої професії, як сказав щойно Папа. У своїх радіотелевізійних виступах, захищаючи Папу, деякі з них доводили, що записи на плівці — фальшиві. Хтось з них аж з трусів вискакував, аби догодити Папі і лизнути йому зад, переконував електорат дивовижною логікою: "Наш президент, будемо відверті, малограмотний! А ви прислухайтесь, як нібито він розмовляє на записаних плівках. Не інакше, як інтелігент, культурна, вихована людина. А мені ж не раз доводилося спілкуватися з президентом. Він і речення як слід не скомпонує, двох слів не зв'яже... А що ми чуємо на записах?.. Філолог, лінгвіст!"
— Що це таке? — влітав у кабінет Мироновича президент. — Твої борзописці за твоїми ж "темниками" мене змальовують ледь не ідіотом? Це ж убивча критика, а не захист.
— Зате ж — переконливі аргументи. Не переживайте. Вони цими ідіотськими аргументами, цією несусвітною логікою доводять, що на плівці й справді не ви. Ви так сказати не могли... Це не ваш стиль...
Папа тільки лупав очима. Миронович вів далі:
— Я знаю — це чути боляче. Дуже боляче. Це операція без наркозу. Але в ім'я життя і коли під рукою нема ніяких інших засобів для порятунку пацієнта, хіба хірург не ріже наживо? Не обпалює скальпель на вогні без спиртової обробки? В нас іншого виходу нема. Ми йдемо від зворотного в ім'я переконання. Звичайний правовий трюк, це відомо кожному юристу... Цим найчастіше користуються адвокати...
— Ти й тут...
— Ні, — перебивав його безтактно Миронович. — Зовсім ні. Ви ж не адвокат, ви президент... І вам такі тонкощі професії захисника не обов'язково знати. Ми зарізаємо пацієнта в ім'я його порятунку. Ми кажемо: "Король помер. Хай живе король!". Ось де собака заритий.
Президент тоді дуже образився. Образилась і Мама, але нічого зробити Папа не зміг — заради власного порятунку проковтнув і цю пігулку і вижив.
Миронович стверджував:
— Для вашого захисту будь-які факти чудові, якщо аргументи переконливі. Всі в ім'я вашої безневинності.
Тоді Миронович переконав Папу. Президент вийшов з його кабінету, може, не зовсім задоволеним, але добряче втішеним. Тепер начебто повторилася ситуація. Президент знову в кабінеті свого підлеглого. От тільки тепер Папа не просить захисту, а кається. Знову, мовляв, помилився, знову зробив щось не так. Але ти ж, Мироновичу, розумний. Ти ж знаєш, як вийти і з цієї халепи. Ти ж мій кардинал Рішельє. Я зробив, а ти викручуйся.
— Отже, домовилися? — поцікавився президент. — Лади? — це було одне з його улюблених слів-паразитів.
— Лади! — повторив Миронович.
— От і добре. Тепер тобі і карти в руки...
— З чого ж починати? — запитав Миронович.
— Ти мене дивуєш. З розуму. З викрутасів. Ти ж мастак, а не я... Я досі сміюся з твоєї витівки, як ти потрапив на іменини азіат-паші... А чого тебе тоді не пускали?
— Та відірвався від офіційної делегації. Паші шпагу шукав. Дізнався, що він колекціонує шпаги, рапіри, шаблі, кинджали... Вирішив йому піднести оригінальний подарунок. До імперського двору дійшов без перепон. Та й наша охорона там перебувала разом із земляками паші, а до палацу паші зі шпагою... знаю, не дозволять пройти... Я тут і почав накульгувати... Вдав, що — кульгавий біс. Показав запрошення, і пошкандибав собі далі, аж до паші. Тоді виправився, взяв шпагу в руки... Охорона завмерла. Паша — також. Добре, що він мене знав в обличчя. Підношу йому шпагу, припавши на одне коліно, він дякує. Каже: "Услужив... Утішив моє серце"... Мій подарунок — найкращим подарунком визнав. Тільки вже заради цього варто було вдавати з себе ідіота і кривого не тільки на голову, а й на ногу, — Миронович, щасливий своїй давній витівці у Середній Азії, розсміявся. — Паша тоді нам газ відпустив. На десять доларів дешевше, ніж росіяни. Дрібничка, а приємно.
— А ти знаєш, що після цього паша повідтинав голови всій тодішній власній охороні? — поцікавився Папа.
— І правильно зробив. Смертнику, на моєму місці, там не складало б ані найменших труднощів проткнути наскрізь азіат-пашу.
— А тепер подумай, як нам проткнути усіх наших претендентів.
— І самому зайняти роль смертника? — перепитав Миронович.
— Ні в якому разі. Хто ж мені тоді забезпечуватиме спокійну старість?! Ти ж майстер виходити з неординарних ситуацій. Днями ще раз переглядав твою "Аудієнцію"...
— З якого це дива? — здивувався й сам Миронович.
— Кадри свої треба досконало знати.
— І що?
— Мені сподобалося.
— І що саме, якщо не секрет? — не втримався самолюбивий Миронович.
— Усе. Як ти пробивався в Київ, як завойовував столицю. Ти не боявся, що тебе може побачити твій синок чи донечка, яких ти ніколи не бачив?.. Маю на увазі твій фіктивний шлюб.
— Не боявся. Я ж усю правду сказав. Без реверансів. Роза хотіла дитину, мені потрібна була постійна київська прописка. Такий дух комуністичної епохи — дух московської імперії.
— А що ж Роксана?
— Я ж тоді не припускав, що вона стане моєю дружиною. Раз пішла на це, то, принаймні, тепер знає: в її чоловіка ніяких таємниць з його минулого. Я весь на виду.
— Так уже й весь. Хитрий ти і... холодний. Як айсберг. За температурою тіла... А за натурою, як лис. Якщо вірити казочкам.
Порівняння Мироновичу сподобалося.
— Можна це сприйняти як комплімент? — запитав він.
— Можна. Але найбільше мені сподобалася твоя витівка у кафе "Червоні маки". Це й справді так було?
— Саме так. Хтось розпочав бійку. Пішли в хід пляшки, фужери. Тоді — й чиясь палиця. Якогось інваліда. Він, переляканий, заліз під стіл. А тут міліція. Я за палицю і по сходах. Кав'ярня знаходилась у підвальному приміщенні. Прикинувся сліпим, закотив очі до білків і паличкою тюк-тюк, то міліціонеру легенько по колінах, то — по дерев'яних перилах. Старшина кричить: "Випусти до біса цього сліпого. Він тільки заважає нам". Хлопці мене не видали. Мільтон узяв під руку і вивів аж на вулицю. Після цього я й дременув.
— А друзі ж як? — поцікавився Папа.
— Загриміли у медвитверезник. А потім їх усіх вигнали з університету. Я залишився. Слава Богу, товариші благородні виявилися, а то б... не бачити вам нині перед собою юриста.
— Ну що ж, я пішов, — президент підвівся, потис Мироновичу руку і вийшов. Потім, уже на порозі, обернувся і додав: — Ти б якось заїхав до мене, у Залісся. Диких кабанів постріляли б. Зайців, лосів, косуль. Днями мені єгер повідомив, що у нас уже перевиробництво цих тварин.
XVII
Миронович не належав до мисливців. На відміну від Вовка. Той любив постріляти. Добити поранену косулю, яка благально дивилася йому в очі. Міг сказати: "Чого витріщилась?" — і впритул стрільнути межи очі. Пригадав Миронович і випадок з пораненим зайцем. Моторошна картина. Заєць став на задні лапки, дивився на Вовка і так надсадно плакав, немов дитина. Хтось з присутніх попрохав:
— Не стріляй.
— А чого з ним панькатися? — відповів Вовко і вистрілив. — Ми ж на полювання прийшли. А не в цирк.
А ще Вовко пив гарячу кабанячу кров, яка била струменем з рани вепра. Казав до Папи:
— І вам раджу. Це допомагає. Поплавок тоді не тоне. А на стоячий краще клює.
Сам не знає чому, але Миронович зненавидів полювання. Особливо після випадку з тим ридма ридаючим беззахисним пораненим зайцем. Хоч Миронович і сам не належав до слабкодухих, та все ж тих панських розваг випадково високопоставлених і випадково народом обраних, що корчили тепер з себе нових князьків, буржуазію, вважали себе вершками суспільства, терпіти не міг. Себе якось до цього не відносив, ніби перебував збоку. Може, тому що не піддавався стадному, як він казав, відчуттю. Не наслідував вожака зграї. Самостійно приймав ті чи інші рішення. З ним майже не траплялося того наслідування: що вожак виробляє — те й інші. Він випадав зі зграї. Хоча на полювання виїздив. Участі безпосередньо принципово не брав. Сідав біля каміна, смакував коньяком, міркував над життям. Інколи з нетерпінням чекав мисливської юшки, шашликів під чудове грузинське вино типу "Хванчкара". Може, тому, що таки полюбляв поласувати, а може, якраз у цей момент і в нього спрацьовувало стадне відчуття. Це називалося "постраждати за компанію" — напитися і наїстися до ригачки. Та так, що одного виводили єгері під руки, інших несли на руках. Вранці ставало ще гидотніше. У роті ніби сто котів напаскудило.
Інколи виходив, якщо запрошував Папа, подивитися на роботу єгерів. Ті стріляли у диких кабанів сонними ампулами. Коли вепр засинав, йому між ніг, як казав Вовко, "до паспорта", чіпляли важку гирю. На ранок наступного дня, за визначенням того ж Вовка "підвішеного" вепра чи лося й визначали "по походці". Косулям і зайцям "паспорта" не чіпляли. По-перше, майже не було за що, по друге, вони не належали до категорії хижаків.
Тепер і в мене завдання, як у того єгеря із Залісся — прив'язати кожному з більш-менш серйозних кандидатів у президенти до "паспорта" гирю і вже тоді, ослабленому під час перегонів, смертельно бабахнути.