Вправді на їхній коц впала теж лабата тінь від розквітлої акації, і вечірній холодець став добиратись їм до кісточок, але в своєму картограйському розпалі, вони, розуміється, на це не зважали.
Перший почув зимну росу на голих плечах делікатний з природи попович Тосько і запропонував партнерам перекочувати з цілим крамом "на сонце". При тому не полінувався і затягнув на себе штани і сорочку. Мій неоцінений пан інструктор, загартований на холод і гарячку в польських криміналах, зрештою спортсмен, член футбольного клюбу "Україна", — сидів далі голяком, тільки в одних "швімках", що мало потім далекойдучі, а катастрофальні наслідки.
Гра проходила згідно з заплянованою стратегією, то значить — українське студентство, в дружній і гармонійній співпраці, викінчувало поволеньки фраєра з льорнеткою. Як вечірній "шнельцуґ" Львів-Чернівці-Букарешт засвистав під Червоним мостом, справи стояли так, що пан Макс виграв був у старого п'ятку, його колежка три і пів золотого, а їхній партнер став "вивертати всі кишені" і з чималим заклопотанням скробати свої чотири волоски на лепетині… Ніби — як це сталося, що його так гладко і швидко обцупкали? При чому мав таку нещасну і жалісну міну, що хлопці змилосердились над ним і в тихому порозумінні дали йому змогу ще раз "відбитися".
А на "шкарпах" зовсім звечоріло. Грачі вже третій раз перетягали коца з тіні за втікаючим сонцем і так з'їхали зі "шкарпів" аж на Шкарпову вулицю. Далі не було куди сунутись, бо починалися якісь городи та густий чагарник з порічок. Сонце присіло за Куль-парісівський парк, посилаючи їм надобраніч декілька скупих, ніби крадених променів, і раптом у корчах заневиднілось, як серед ночі. Короткозорий добродій попросив партнерів, щоб посвітили йому сірничком, бо він далебі не може відрізнити хлопця від дами.
— А то вже зле, ваша достойносте, якщо ви не відрізняєте хлопця від дами, чи навпаки, — з філософічним спокоєм сказав пан Тосько, блиснувши сірником. — А яка-то небезпечна річ грати в карти при такому освітленні, то я вам зараз розкажу. Раз, пригадую собі, на вакаціях, коли ми з братом ще ходили до Малої семінарії, захотілось нам заграти в "очко". А щоб татко не бачили нас, то ми заховались на так званому "підрю", тобто на стришку над плебанією. А там, розуміється, було темно, тож ми присвічували собі сірниками. Та як присвітили, то за півгодини пішло з димом пів приходства.
Не помогли старому сірнички, як і не вдалася спроба відбитись, зразу засуджена, на невдачу при таких лепських партнерах. Бо вийшло, між іншим, таке диво, що добродій з льорнеткою мав на руці раптом просту, звичайну "трійку", а йому, сараці, привидилось, що має "міхалка", значить — 29 очок! Та навіть, якби і мав "міхалка", то це не врятувало б ситуації, бо виявилось, що Тосько Баняк мав "шпіца"!
Ясно, що фраєр лежав, як довгий.
— Сервус, тату, — сказав Тосько, поклепавши партнера по плечу. — То тепер подякуйте панам за товариство, поцілуйте стіл і йдіть додому мешкати!
Сполоканий до рубця, легкий, мов пташина партнер спурхнув на рівні ноги, підтягнув шлейки, прикрив чотири волоски "панамою", і, крикнувши набігу "перепрашаю, на моментик!" — зник у чагарнику. Вернувся звідси з-перегодя, усміхнений, щасливий, відсапуючи з полегшенням, як людина, що оце збулась важкого і зовсім непотрібного балясту…
— То що, панове, граємо далі, правда?.. Я, вправді, вже не багатий на гроші, але даю в застав цю льор-нетку. Прошу панів, це дуже дорога штука, марка Цайса, викладана перловою масою. Я привіз її ще з Відня, я, прошу панів, ходив з нею до Бурґтеатру оглядати різні чудові водевілі…
Сльози зашклились йому в очах, коли він, ставши навколішки, тремтячою рукою поклав льорнетку до "пулі". Відав, звага заставити її не прийшла йому отак собі, без душевної боротьби: відав, із цим предметом в'язалися якісь, дорогі його серцю спомини, переживання.
Хлопці переглянулись і стало їм трохи ніяково…
— Та добре, татку солодкий, — промовив мій неоцінений пан іструктор, — ми з колежкою з радої душі вчинили б вам цю приємність, то значить, звільнили вас ще від посідання тієї античної штуки, але ж, як тут далі грати, коли ні чорта не видно?.. А карти не намацаєш, треба таки бачити, що маєш в руці. Поза тим — я кваплюся додому, бо завтра раненько мушу йти на тренінг, на площу Сокола-Батька. А дорогий колежка покидає Львів і їде на вакації.
— Теж дуже рано, — добавив Тосько Баняк.
— Еге, теж дуже рано… Бррр! Я змерз! — затрусився пан Макс, і став розтирати кулаками драбинясті й косматі, як у ведмедя, груди. Аж тепер спам'ятався, що, крім "швімків", не має на собі жадної іншої одежини.
— А де мої лахи? — спитав Тоська.
— А ти не забрав їх з-під корча, як ми тягнули коца?
— Та ні…
— Ну, то лети, подивися, може, там ще є…
Пан Макс дременув під гірку, до першого на "шкарпах" місця постою, де залишив свої штани, черевики і спсртову сорочину. Сорочина була, біліла ще здалеку в траві. По штанах і черевиках слід застиг.
Злий, як польский поліцай, важко та барвисто скликаючи, вернувся до гурту. В руці тримав мокру від роси сорочину.
— О! Тільки всього маєтку? — свиснув Тосько. — А де решта?
— Сучі сини-давидівці! — заскреготав зубами пан Макс. — Сперли штани і черевики!
— Звідки знаєш, що давидівці? Може то був сихівський батяр?
— Заткайся, бо дістанеш у морду!
— Слово чести?
— Відвались від мене!
Тим часом той сумний факт, що мого неоціненого пана інструктора живовидячки ограблено, не дійшов якось до свідомости добродія з льорнеткою. Так, ніби його взагалі не торкалися події, що прокочувались довкола нього чи понад ним. Чолов'яга був неначе в трансі, сидів напочіпки на коці, зігнувшись у дугу, і з блискавковою швидкістю раз-по-раз перемішував карти, вперши в колоду гострий ніс і короткозорі очі.
Врешті підняв голову, послинив пальці і любенько посміхнувся:
— Ну, то що, прошу панів? Граємо далі, правда?.. Та певно, шкода марнувати час!
— А йди ти в… (тут упала докладна адреса — куди йти, але жадний адресар не надрукував би її). Пан Макс офукнувся і з пересердя копнув босою ногою порожню пляшку з пива.
— Ваша достойносте, — вмішався в розмову Тосько "Баняк", — не чіпайте, будь ласка, цього пана, бо в нього тепер нерви скачуть. Він, цей пан, знаходиться
в такому душевному стані, що може вас тяжко скривдити! Ви не бачите, що його, цього пана, обкрадено з гардероби? Тепер, навіть, якби він хотів штани програти, то не має змоги, бо й штани йому підіванили.
Від цих слів добродій з льорнеткою опритомнів і винувато-розгублено відсунув карти набік.
— О, то я дуже перепрашаю панів… Я не знав, що таке щось сталося. Мені дуже прикро… То значить — на цьому кінець, правда? Далі не граємо?
— Ні, далі не граємо.
— А може, прошу панів, іншим разом?
— Іншим разом, то так.
— А, то дуже панам дякую!
Чемно подякувавши хлопцям за те, що його обіграли, добродій став рачкувати по траві й напосліпки мацати довкола за своєю льорнеткою, сурдутиною, "мотильком" тощо. Хлопці помогли йому позбирати ті всі реквізити, одягли його, підв'язали під бороду поперечну краватку, та й ще, надобавок, позичили йому півзолотого на трамвай, бо просився з сльозами в очах, що не має за що заїхати додому, десь аж на Янівське.
Ось, в такий спосіб, збулися нарешті того жлоба, заробивши на ньому коло десятки, і їхні кавалерські справи стояли б того пам'ятного вечора зовсім непогано, якби не тая сумна обставина, що мій неоцінений пан інструктор опинився без штанів і черевиків.
Правда, ні штани ані теж черевики не були криком моди й чаром елеґанції — от, студентська мізерія, але ж тут проблема лежала не в доброякості чи фасоні гардероби, а в тому, як до біса тепер дістатись зі "шкар-пів" на Церковну вулицю ч. 5?..
Покищо обидва камрати сиділи тихо в корчах і покурювали, відганяючи комарів та дожидаючи, поки народ порозлазиться додому. Мій неоцінений пан інструктор не проявляв охоти показуватись людям на очі в такому аполлонському вигляді, щоб потім ціла Богданівна дерла собі з нього лаха, брала на посміх.
— То ще нічого, — потішав його вірний друг, Тосько "Баняк". — Я мав, чоловіче, гіршу пригоду. Раз, пригадую, на вакаціях, їду ровером понад Дністром. А тут якраз сінокоси, пахне сіном і всім тим, що в Пушкіна. А сонечко пражить! — ну, аж проситься скочити в річку і намочити свої мощі. Я поставив ровера у верболози, роздягнувся і бабевх у воду, зовсім голий, розуміється. А в лузі дівчата громадили сіно. Підглянули, що єґомостів панич купається і давай — зробити йому збитки: сховали, шельми, моє шмаття в копицю!.. Ти уяви собі, чоловіче, я до самого вечора не міг вилізти з шуварів і показатись наверху! Комарі стяли мене, як сучі сини… Аж пізно, смерком, сів на ровера і поміж жита, загумінками, заїхав на приходство. Ой, братчику, ти не маєш поняття, як то з біса невигідно їхати голому на ровері!
Так собі хлопці погуторили, попригадували різні оказії з дівчатами, так у корчах, як і на оборогах, ну, та врешті треба було якось вернутися додому. Рад-не-рад мій неоцінений пан інструктор стався з конечности легкоатлетом, що тренується до бігу навпростець: вискочив із кущів, як Пилип з конопель, розпустив довгі ноги і почвалав ґальопом Шкарповою вулицею, стилем не гіршим від майстра Кусоцінського! А Тосько "Баняк", та зараза, підбігав з-заду за ним та викрикував: "Гей, люди! Тримайте вар'ята! Втік із Кульпар-кова!"
А коли обидва добились до хати, то попадали на "Недокінчену симфонію" і ржали-реготалися, як коні, аж нашу господиню, пані Єидокію, вибили зі сну. Потім пан Макс приодягся (він тоді добре стояв — мав дві пари штанів!), і оба з вірним другом пішли до Розенблята на флячки з капустою.
2.
На цих флячках з капустою дозвольте залишити в спокою славних побратимів і сказати дещо про себе самого. Пригадую, як нині, що це було після закінчення шкільного року і роздачі свідоцтв, коли то всі школярі з провінції роз'їздились додому на вакації. Прийшла, значить, і для мене та година — попрощати Львів, і свою станцію на Церковній вулиці, і мого неоціненого пана інструктора, спакувати в дерев'яний куферочок всі маєтки та й вертатись до батьків на село, щоб там, упродовж двох із лишком місяців, займатися випасом рогатої худоби.
Настав, значить, час прощання.