Вся відома нам історія України може слу-гувати найяскравішим прикладом такої наруги над минув-шиною народу.
А тим часом першу згадку про рід Жмайлів віднаходимо в "Історії Кульчиць…" завдяки статті доктора Миколи Ценка "Роля Бойківщини у збереженні національної спадщини", у якій представників цього відомого в селі, і за-галом на Самбірщині, роду названо серед перших поселенців Угорського кутка (сторони) Кульчиць; що могло свідчити про їх угорське етнічне коріння. Втім, у своїй грунтовній праці "Лицарство польське у середніх віках" дослідник Ф. Пєкосинський уточнює, що "Назва "Драг" є від імені, а вся шляхта, котра ним послуговується, походить від молодших членів пануючої династії словян Драгів", і додає, що "хоча рід і прибув з Угорщини, але є (там, в Угорщині – Б.С.) чужо-земним", тобто, додам, слов'янським.
Щоправда, коментуючи відомості про рід Драго-Сасів, які є в "Історії Польщі" Яна Длугоша, цей-таки автор зазначає: " У Кульчицях є Гути, Пруси, Мільковичі – нащад-ки прусів, і Жигайли, Жмайли, Цмайли, Штокайли — нащадки ятвягів (плем'я балтської племінної групи, роди якого брали участь в етногенезі польського, українського, литовського та білоруського народів — Б. С.). Між іншим, у Жидачівському районі Львівської області є село Ятвяги".
Але для нас важливо, що автори книги визнають Жмайла, як і трьох інших гетьманів, вихідцями з Кульчиць. "Тільки за невеликий відрізок часу: 1605-1637 роки – Запорізька Січ дала для історії змагань українського народу чотирьох провідників – вихідців з нашого села Кульчиці: Петра Конашевича-Сагайдачного – гетьмана України; Марка Жмайла – гетьмана запорізького козацтва; Івана Сулиму – гетьмана Війська Запорізького Низового; Павла Бута (Пав-люка) – гетьмана українських козаків. Зокрема, серед чо-тирьох соратників Сулими був і його земляк-односелець, теж із роду Сасів, — Павло Гут".
Оскільки зайшлося про гетьмана Жмайла, то завважу, що в іншому місці своєї статті цей же автор несподівно ототожнює прізвище Жмайло зі Цмайлом. "Після Хотинської війни 1621 року, — пише він, — особливого розмаху набуло по-козачення, яке охопило цілу Україну. Для запобігання небез-печному розвиткові подій, король послав влітку 1625 року кварцяне військо, на чолі з коронним гетьманом С. Конец-польським, до Білої Церкви. Коли на Січ дійшла вістка про початок каральної експедиції С. Конецпольського, гетьманом Коша було обрано Марка Жмайла (Цмайла), уродженця с. Кульчиці на Самборщині".
Й ось тут виникає певна неузгодженість. У збірнику, в переліку давніх родів, ці два прізвища – Жмайло і Цмайло – неодноразово виникали, незалежно одне від одного. Чому в цьому випадку автор вирішив, що насправді "Жмайло" це похідне від "Цмайло" — незрозуміло. Хоча мав би прояснити.
2
Щоб уже не повератися до цієї теми, зазначу, що факт походження Жмайла з Кульчиць засвідчено багатьма довід-ковими посібниками, зокрема, і такими поважними, як, ска-жімо, російськомовний, у Києві 2007 року виданий, "Путів-ник по Західній Україні", в якому, в статті "Кульчиці", чита-ємо, що з цього села "… походить не лише знаменитий пол-ководець, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, але й ге-тьмани Марко Жмайло, Іван Сулима та Павло Бут (Павлюк), а також Юрій-Франц Кульчицький".
Одначе повернімося до подій, пов'язаних з гетьмансь-ким посольством. З усього того, що мовилося вище, стає зрозумілим, що, вже будучи смертельно ( після поранення отруйною стрілою) хворим, гетьман Сагайдачний посилає з петицією до короля Речі Посполитої не якусь там випадкову людина, а свого друга дитинства, земляка Марка Жмайла, на якого покладався, як на самого себе.
З нарису Володимира Сергійчука "Іменем Війська За-порозького", присвяченого міжнародним відносинам козац-тва, випливає, що в подорожі Жмайла до Варшави його су-проводжували козацькі офіцери Супрун Богун та Павло з Десни. Проте з "Історії села Кульчиць…" дізнаємося й про інші імена. У ній мовиться: " Марко Жмайло користувався авторитетом серед козацтва. Ще в 1621 році, разом з Павлом Левичем і Богданом Хоткевичем, він перебував у Варшаві як посол Війська Запорізького".
Можна припустити, що "Павло з Десни" насправді був Павлом Левичем. Що ж стосується Богдана Хоткевича, то залишається хіба що теж вдячно зарахувати його до складу посольської делегації.
Ясна річ, петицію, з якою ці посланці повинні були домогтися аудієнції короля, гетьман вважав надзвичайно важливою. Як уже мовилося в есе, присвяченому Сагайдач-ному, до наших днів дійшов її текст, який засвідчує, що в цьому документі гетьман порушував принципові питання, пов'язані з подальшим співіснуванням королівства і козацт-ва, католицизму і православ'я, а відтак — польського й україн-ського народів. В цьому ж есе опублікований і повний текст згаданого документа, повторювати який немає сенсу.
У королівській канцелярії петицію від Жмайла прийн-яли; мало того, король особисто вислухав із вуст полковника козацькі вимоги, проте письмової відповіді гетьманові не дав. Король пояснив, що вимоги треба вивчити й обговорити в уряді і на сеймі. Тому відповідь Сагайдачний мав отримати через певний час, від сеймових комісарів, які прибудуть в Україну. Та, поза це, усно Сигізмунд III все ж таки пообіцяв, що всі основні прохання гетьмана будуть задоволені. "Однак, як виявилося згодом, — пише В. Сергійчук, — король не вико-нав своїх обіцянок перед послами Війська Запорозького. Бі-льше того, його інструкція комісарам передбачала домогтися зменшення козацького реєстру до одної-двох тисяч, а всіх інших з сорокатисячного контингенту, що перебував під Хо-тином, повернути назад, у панську залежність. Це, звичайно, не могло задовольнити запорожців, і вони з початком 1622 року відправили з петицією до короля нове посольство, яке побувало у нього на прийомі 21 лютого 1622 року".
Як бачимо, друге посольство мало розмову з королем ще за життя Сагайдачного, який помер у квітні того ж року. Та, на жаль, не вдалося віднайти жодних джерел, які б свід-чили, що й це посольство теж очолював Марко Жмайло. Втім, справа не в цьому. Давайте з'ясуємо для себе, які саме дії поляків обурили козаків після першого посольства. Це має принципове значення, оскільки непорядність короля і сена-торів по відношенню до козаків, героїв Хотинської батви, якраз і послужила поштовхом до спалаху повстання, яке зго-дом очолив гетьман Жмайло.
Ще не встигли загоїтися рани козаків, як виявилося, що вже 18 жовтня 1621 року польський сенат створив спеціа-льну комісію, яка мала повноваження "упорядкувати" реєстр, а по суті, різко скоротити його чисельність, примусивши усіх "випищиків" негайно повернутися до панських маєтків. Збі-льшити платню реєстру поверх тих сорока тисяч золотих, які він отримував раніше, уряд Польщі теж не захотів. Зате було ухвалено постанову, згідно з якою кожен селянин чи реміс-ник, який намагатиметься втекти на Січ, або спробує пере-правити туди зброю чи порох, підлягав смертній карі.
Відмовили Сагайдачному і в проханні передати коза-кам реєстру місто Бориспіль; його поставили до відома, що це неможливо, тому що володаріє містом родина Жолкевсь-ких. А хіба король і сейм могли погодитися, скажімо, на ска-сування унії та поширення по всій Україні православ'я? А ще козаки вимагали узаконити їх, козацьке, судочинство, тобто за певні провини козаків мали судити козацькі суди, та за ко-зацькими звичаями, а не суди польські. Надзвичайно глибоке політичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з території Київського воєводства було виведено всі польські війська, а їхнє місце посіли гарнізони українських козаків...
Відомо, що ще за життя тяжко хворий Сагайдачний передав свої гетьманські повноваження полковнику Оліферу Голубу, якого з цілковитим правом можна було вважати на-казним гетьманом. Але зрозуміло було, що повноправного гетьмана могла обрати тільки Велика козацька рада. Та в тім-то й річ, що боротьба за "овдовілу" булаву розгорнулася ду-же вперта, причому вона викликала тривогу як у польському, так і в українському таборах.
"Смерть Сагайдачного, — правдиво мовиться з цього приводу в праці В. Голобуцького "Запорізьке козацтво", — значного військового і політичного діяча, була зустрінута в польських правлячих колах з тривогою і жалем. Відомий во-линський магнат Юрій Збаразький писав королю: "Вчора отримав звістку – помер Сагайдачний, дуже вірний та відда-ний вашій королівській милості і Речі Посполитій гетьман запорізький; неважко зрозуміти, наскільки легше було б до-мовлятися з козаками за його влади. Бог знає, кого вони обе-руть тепер собі за гетьмана; дуже правдоподібно, що, за за-вичаєм, найбільш свавільного". Відтак Збаразький рекомен-дував з великою обережністю підійти до кандидатури нового гетьмана, призначивши його обов'язково з осіб, які належать до реєстру, і радив обговорити це питання зі старшиною, яка залишається вірною урядові".
На жаль, ми не маємо документальних свідчень стосо-вно того, як саме відбувалися вибори нового гетьмана, та які старшини претендували на булаву. Але не треба бути вели-ким аналітиком, щоб збагнути, що ситуація навколо них складалася вибухонебезпечна. "Вибори нового гетьмана ( рада відбувалася на річці Росаві – Б.С.) проходили в напру-женій обстановці, — пише Голобуцький. – Польським коміса-рам не вдалося провести в гетьмани свою людину. Погрози козаків примусили їх залишити раду. Гетьманом реєстру бу-ло обрано Оліфера Остаповича Голуба, який, хоча і належав до заможного козацтва, зберігав, одначе, зв'язок з козацькими низами. "Перемогла, як бачимо, — писав король київському біскупові, — сильна чернь, не згодна ні з волею нашею, ні з намірами Речі Посполитої, що грунтуються на колишніх по-становах про козаків".
Відмовившись від подальшої боротьби за гетьманську булаву, Жмайло відійшов на Запоріжжя і захопився тим, чим захоплювався ще до Хотинської війни – морськими похода-ми. Як вважають Михайло Грушевський та деякі інші дослі-дники, саме виходячи з його флотоводського досвіду, на по-чатку 1624 року запорізькі козаки обрали Жмайла кошовим отаманом. Й одразу ж йому знадобився досвід дипломата, оскільки прибули посли від кримського хана Мухаммед-Гірея. Проте цього разу ні до погроз, ні до ультиматумів хан не вдавався.