Тим більше, що стара українська влада добряче всім набридла не лише на батьківщині, а й у сусідів. Що ж, перші начерки невідкладних дій зроблено – до справи!
Щасний натиснув виклик "пустельного" глоба.
– Чую! – відповів глоб.
– Мої симпатії, Пустельнику! Маю з'ясувати одну важливу обставину. Операція по, скажемо так, впокоренню незаконних поселень буде тривати, байдуже – хочемо ми з вами цього, чи ні. Дуже важливо зрозуміти: чи готові самосели збройно боронити свої хутори, чи більшість із них ладна здатися на милість влади?
– А хіба в нашої… у вашої влади є милість? Як там вас… Сізіфе, я не зовсім розумію, на яку гору котите ви свою каменюку, через те й не знаю, про що мені з вами говорити!
– Давайте домовимося, що впродовж деякого часу я маю котити свого каменя на ту саму гору, що й ви свого. Отож, чи готові до боротьби?
У слухавці почулося коротке зітхання:
– Може підкажете: де поряд із українською Курявою є інша пустеля? Нема? Ото й відповідь на ваше питання – нам нікуди більше втікати, а загнаний у нору пустельний пес огризається до смерті!
– Добре, я почув те, що хотів почути. Втім давайте уточнимо: найближчим часом може з'явитися нагода трохи допомогти вам стріливом. У пустелі є люди, готові взяти його до рук?
– Є! – категорично вигукнув Пустельник. Щасному цей запал сподобався.
– Тоді чекайте вісток!
Неон Вакулович вимкнув глоб і промовив контрольну фразу – до кабінету ввійшов референт.
– Підготуйте все, що маємо по нагальних справах із російськими колегами. Орієнтація – забезпечення роботи пустельної опергрупи: супутникова розвідка, технічні засоби й подібне. Але й інші теми не забувайте!"
– Зробимо, Неоне Вакуловичу!
На стіл Президентові мала лягти вагома підстава для відрядження в Москву. А справ у столиці східного сусіда вистачатиме. Щасний розгорнув актив, знайшов сторінку китайського посольства в Москві й заходився уважно вивчати розклад найближчих заходів амбасади.
Соловій
Заправляючи Соловіїв сявчі, Дід Стопуд нічого в хлопця не питав, а Соловій нічого не питав у старого – вісток від Волі не було, й вони не мали про що говорити. Лише від'їжджаючи від заправки, зиркнув Соловій у темний проріз каптура на голові Діда Стопуда й здалося хлопцеві, що очі старого були вологими. Підкотився солоний клубок і до горла Соловія, але він стримався, бо поруч сидів Плач – за настановою Сміха хлопці вирушали цього разу на хутір Сахара до Батька Бедуїна – підіймати там обороноздатність поселення.
З усієї трійці непогамовних фірманівських шибайголів Плач був найменш говіркий, тому їхали переважно мовчки. Коли черга правувати переходила до товариша, Соловій забивався на заднє сидіння й невідривно дивився у вікно. Він любив пустелю. Нескінченне пасмо чорних, аж лискучих під прямовисним сонцем, кучугур, ледь помітна курява на їх вершечках, загадкові вервечки слідів пустельної животини, котрі раз по раз перетинали колеса повоза, випадковий табун хаптагаїв, що його досі не збув перекупникам вахлакуватий батько-пустельник, або й зовсім рідкісне видиво – зграйка полохливих сайгаків удалині, все це занурювало зазвичай Соловія в стан добросердя і спокою. Але сьогодні його стан був зовсім іншим – Соловій невпинно думав про Волю.
Вона сказала йому "так". Вона зізналася хлопцеві в коханні. Соловій і Воля ось-ось мали сполучитися в одне, як і велять робити священні, написані чи то богами, чи то мудрими людьми, книги, але дівчина зникла. Давній бунтар Дід Стопуд доводив, що в зникненні онуки винуваті якісь міфічні "вони". Кого мав на увазі старий, Соловій до кінця не розумів – чи то всюдисущу та всевидющу "державу", чи її підступні спецслужби, чи знеособлених владців. Зате Локі Соловій уявляв зримо і рельєфно. Ще б не уявляти! Скільки часу проводив колишній хаптагер у товаристві співчутливої Волі, скільки розбійницьких казочок наплів він у ніжні дівочі вушка! Врешті-решт, хіба не він зманив Соловієву наречену в місто? Та чи місто було його кінцевою метою? Всі чомусь звикли називати пласконосого колишнім хаптагером, але звідки з'явилася думка, що хаптагер саме "колишній", чи не самим пласконосим вона підкинута? Пустельники в захваті від того, як героїчно вирятував Локі мешканців Трої, а нікому й на гадку не спаде, що рятував Енеїв бранець у першу чергу себе! Вже кому-кому, а пустельному розбійнику, та ще й утікачеві від правосуддя на Материзні, потрапляти до рук того таки правосуддя аж ніяк не хотілося, ото й тікав як міг! Невже негідник викрав Волю, щоб повернутися з нею до свого розбійницького кубла? Яка доля чекає в такому разі на дівчину?! Уявити страшно! Раз-у-раз натискав згорьований Соловій на кнопку виклику свого якісного й потужного глоба, але інший пристрій – глоб Волі все не відповідав і не відповідав…
Соловія не відволікала від журних дум навіть робота на Сахарі. Вдвох з Плачем вони завзято заходилися допомагати місцевим у переобладнанні їхніх биндюг на бойові, або майже бойові одиниці, при цьому набували корисних знань і самі. Батько Бедуїн доп'яв кілька небачених досі в Куряві безпорохових мінометів, раптом з'ясувалося, що стрільно не витримує скаженої пустельної спеки, тож разом пріли над спорудженням захисних тентів.
Короткі години вечірнього відпочинку, які траплялися не щодня, Соловій присвячував своїй тузі за нареченою, Плач же, котрий виявився завзятим картярем, знайшов несподівану розвагу в товаристві дивакуватого чоловічка на ім'я Крепс. Для місцевих шанувальників азарту верткий шепелякуватий Крепс влаштовував у компанійській найрізноманітніші турніри на гроші, безсоромно обігравав та оббирав при цьому, зі слів самого Плача, гравців, а ті знову й знову сходилися до Крепса на вечірню гру і не мав на те ради, балакали, навіть сам Бедуїн. Батько хутора влаштував для місцевих чоловіків бойовий вишкіл, тож байдикувати в компанійській їм було ніколи, а однаково найзатятіші гравці знаходили на це вільну годину хоч би й уночі. Просторікуватий хутірський наймит Флешка, котрий був завсідником Крепсових турнірів і працював біля Соловія з Плачем, розказував, що в хуторян, які програлися дощенту, місцевий король гри залюбки приймає борги верблюдами й буцімто, пристарався вже чималеньким табуном хаптагаїв!
Якось здибався з Крепсом і Соловій. Невисокий вирячкуватий гравець знав із ким розмовляє:
– О, нехай, Соловію! Ти ще довго в нашій дірі затримаєшся? Умовляв Батька Бедуїна розбудувати в пустелі український Лас-Вегас, та, видно, старий не пройнявся! Оце хочу переїхати на інший хутір, та все не трапляється оказії!
– Купи сявчі!
– Не вихід – у мене зір поганенький.
– Кажуть, ти розбагатів цілою чередою хаптагаїв! Чому б не сісти на верблюда й не поїхати! Там гостроти зору не треба!
– Ця думка мені в подобу! – підняв догори пальця Крепс. – А справді, чому хуторяни гасають пустелею на биндюгах і зовсім не використовують із цією метою верблюдів?
– Вважай, у верблюда купа переваг, але є одна-єдина вада – корабель пустелі непоспішливий!
– Гм-м… Я б сказав, що то невелике лихо. Хао, дякую за пораду, Соловію!
– Та прошу! – вперше за багато днів звільна усміхнувся хлопець.
Воля
"Іншим місцем", куди запроторив дівчину Щокатий, виявився розташований у ріденькому ліску військовий об'єкт, власне – невеликий швейний цех, де працювали виключно жінки. Територію було обнесено огорожею з колючим дротом, як одразу попередили нову мешканку – під напругою. Вільні службовці проходили через контрольний пункт, показуючи вартівникам перепустку, такі як Воля, а це були переважно швачки, жили тут таки, в бараці.
Неоціненні принади свого нового помешкання Воля відчула, щойно переступивши поріг цієї темної крипти, де обабіч вузького проходу стояли двоярусні пластикові лежаки. Не встигли очі нової бранки призвичаїтись до півмороку, як дівчину збили з ніг і нещадно віддубасили, ціляючи гострими носаками жіночих черевичків переважно попід боки – аби не залишалося слідів на обличчі. Щоправда одразу ж за цим почали вибачатися та галасливо вітати з вдалою "пропискою", а дебела товстонога молодиця по-материнськи обійняла за шию:
– З ухідчинами, подружнице! Тебе як звуть?
– Воля.
Насельниці бараку дружно розреготались.
– Тепер будеш Неволя! – авторитетно заявила дебела. – А мене кличуть Балериною – я бригадирша тутешня. Кентуйся з Балериною і, можливо, доволочишся, в курви, до звільнення! Ти в якому званні?
Воля ледве не випалила, що ні в якому вона не званні, що вона неіснуюча з погляду держави істота без реєстрації та без документів, але останньої миті щось ніби притримало її за язик, напевно то був інстинкт самозбереження. Дівчина відхилилася на стійку лежака, помацала забитий бік:
– Гадаю, моє звання, подруги, вам знати зовсім не обов'язково – там, де я служу, зайва патяканина не вітається! То що, знайдеться вільне місце? Втомилася я щось…
Балерина насторожено промовчала, її підлеглі знайшли для Волі лежак, хоч і на другому ярусі, зате в тихій глибині бараку.
Зранку наступного дня нова швачка стала до роботи. Взагалі цех, у якому переважно працював, як зрозуміла Воля-Неволя, контингент жіночої гауптвахти, виготовляв армійські однострої, зараз же швейники отримали нове термінове замовлення – шити військовикам каптури. Покрій виробу здався дівчині не дуже вдалим – голова в ньому робилася схожою на щурячу. "Боже, – це ж для війни в Куряві! – здогадалася Воля. – Повідомити б якось нашим!"
Але зі зв'язком на об'єкті було сутужно, простіше кажучи, спілкування з зовнішнім світом забороняли. Щоправда, Балерина, перед якою Воля більш-менш переконливо продовжувала грати покарану за дріб'язкову провину співробітницю таємної служби, шепнула, що за такі-сякі гроші можна організувати коротеньку розмову через тьєн. Утім локальний зв'язок Волю не влаштовував, бо на пустельні райони він не розповсюджувався, до того ж всеохопно прослуховувався державою, про що всі знали. Аби догукатися до тата з мамою, або й до Соловія, потрібен був глоб. "Можна й глоб! – авторитетно заявила Балерина. – Але тобі життя не вистачить за нього розрахуватись!" Воля зітхнула.
Соромлячись і сама себе картаючи, дівчина сама ж собі зізнавалася, що найдужче їй кортить почути голос не Пирія з Лободою і не Соловія, далекого й майже примарного, а Локі.