Випили за упокій душі раба Божого Полікарпа – і кожний почимчикував додому.
У день похорону у "Дрогославській зорі", вже по обіді, коли газета дійшла до читачів, з'явився скромний некролог про смерть Брушнівського від місцевої станиці Братства вояків ОУН-УПА. За браком газетної площі текст був набраний дрібним шрифтом, і треба було мати добрий зір, аби його вичитати, і розміщений не на звичній четвертій сторінці, а посередині на третій, між двома рекламними блоками, один з яких сповіщав про купівлю за європейськими цінами волосся, а в другому йшлося про продаж акумуляторів різноманітних типів і видів, так що багато читачів просто не звернуло увагу на таку дрібноту як смерть, вважаючи, що це теж стосувалося якогось рекламного оголошення. Мабуть, редакції не заплатили грошей, і останню звістку про Брушнівського втулили де-небудь.
30
Звечора Василь засинав, але десь о годині третій ночі прокидався і вже до ранку не міг зімкнути повік. Здавалося, що думки мали би осісти в голові, але ні про що конкренто він не думав. Могла виринути у спогадах Оля. А ще бачив як палахкотять газети його батька…
Зранку Василь надумав через Олю розшукати Уляну Гриньків і розповісти їй правду про батька, але з тієї наївної затії нічого не вийшло.
Того дня дівчини в університеті не було. Одногрупники звично не кликали його на мітинг до ратуші й косо дивилися на нього. Чи це йому тільки видавалося? Але ж він фізично відчував як виростає стіна, що відгороджує його від них.
Василь зайшов у деканат, щоб зателефонувати Олі додому. Секретарка у помаранчевій в'язаній шапочці була сердитою: мовляв, турбують через усілякі дрібниці. Він так і не зрозумів, дозволила вона йому телефонувати чи ні, але набрав номер. Слухавку підняла Олина мама. Ніби попікшись, він мало не скинув телефон на підлогу. Секретарка підозріло блимнула на нього. Видавивши з себе: "Дякую!", прожогом кинувся з деканату. На виході мало не збив з ніг декана. "Обережніше, пане Чернюк", — прошипів, здавалося, той – і в цих словах юнак відчув загрозу не стільки собі, скільки батькові. Не пам'ятав чи вибачився, але не смів глянути деканові в очі. Відтак заскочив в аудиторію на другому поверсі, де за розкладом мала бути пара, але там нікого не було.
Йти на мітинг не хотілося, але, здавалося, всі дороги в Дрогославі вели саме туди, і вирватися з людського потоку не було жодної змоги. Василь опинився перед ратушею, змирився з цим, сподіваючись все-таки зустріти Олю.
І справді, він ще здалеку побачив її. Вона видалась йому сумною. Помітивши на собі погляд Василя і задерикувато глянувши на нього, Оля враз пожвавішала. Поруч з нею був високий худорлявий хлопець без шапки на голові, з розкішною шевелюрою пшеничного волосся. Василь його не знав. Здається, жодного разу й не бачив. Якщо раніше Оля мовчки слухала свого сусіда, то тепер не давала йому й слова мовити. Вони були далеко, кругом гули люди, так що нічого з їхньої розмови він не міг зрозуміти. Василь не відчував, що його штовхають новоприбулі на мітинг і все дивився в одну точку, на Олю, хоча, здавалося, нічого не бачив.
Враз йому стало шкода себе, коли Оля звичним жестом поправила шалик на шиї у незнайомця. Так вона завжди робила йому, Василеві. Він тоді не виказував своїх почуттів, але йому хотілося, щоб Оля робила так ще й ще.
Мабуть, Василь би заплакав від сентиментальних спогадів і образи, але священик почав читати молитву – і натовп монотонно загудів. Хтось відставав, хтось поспішав, і одностайної молитви не вийшло. Василь теж щось шептав, але збився, і це були вже не слова молитви, а просто набір звуків, який виривався зсередини назовні, ніби Диявол через своїх підданих хотів розчинитися серед Божого натовпу.
Тут, серед людей, нічного страху не було, хоча Василеві інколи здавалося, що збоку і позаду скоса дивляться на нього: мовляв, чого прийшов, біжи під крило свого татуся. Хлопець відчував себе самотнім серед оцього помаранчевого велелюддя слів і думок.
Він втратив Олю зі свого поля зору. На попередньому місці її не було – як і того пшеничного юнака. Йти розшукувати її не було сенсу. Просто піти з мітингу – незручно. Але коли через деякий час поруч заворушилися люди, пробиваючись назад, Василь пішов за ними, завернув, мов злодій, у провулок біля ратуші й, геть ослаблений – не фізично, а морально – почвалав додому.
На стовпі побачив велике оголошення. Воно вирізнялося не лише розміром, а й кольором паперу, на якому було надруковане. Звичайно, це був помаранчевий колір – колір революції.
ЗВЕРНЕННЯ СЕКРЕТАРІАТУ ДРОГОСЛАВСЬКОГО КОМІТЕТУ "ГРОМАДСЬКОГО РУХУ ОПОРУ"
1. Постійно приходьте на майдан перед ратушею – зголошуйтеся для поїздки в Київ. Нам треба підтримати акцію мирної непокори в Києві.
2. ПЕРЕВІЗНИКИ! Постійно потрібен транспорт, подавайте його до майдану перед ратушею.
3. Постійно потрібний ТЕПЛИЙ ОДЯГ, ШКАРПЕТКИ для учасників акцій протесту в Києві. Приносьте їх до Дрогославського штабу "Нашої України"!
4. Постійно потрібна ГРОШОВА ДОПОМОГА – просимо приносити гроші. Збір грошей здійснюється Дрогославським комітетом "Громадський рух опору" на першому поверсі ратуші.
5. Перед поїздкою в Київ самостійно виготовляйте СИМВОЛІКУ "Нашої України", "Чистої України", "Пори" і беріть її з собою.
6. Перед поїздкою в Київ обов'язково РЕЄСТРУЙТЕСЯ в пункті запису ліворуч від головного входу в ратушу. Якщо ви їдете власним транспортом – ЗАРЕЄСТРУЙТЕ його також у цьому пункті.
7. У КИЄВІ працює наметове містечко дрогославців, де здійснюється реєстрація наших земляків та координація їхніх дій. Після приїзду в Київ знайдіть керівника цього містечка і дисципліновано виконуйте його розпорядження щодо побуту та організованих дій у Києві.
8. Дякуємо нашій УКРАЇНСЬКІЙ МОЛОДІ – майбутньому нації, яка в ці дні випробувань показала свою громадянську зрілість і моральну чистоту.
9. Створено ДРОГОСЛАВСЬКИЙ КООРДИНАЦІЙНИЙ СТРАЙКОВИЙ КОМІТЕТ – підприємства, організації, установи, страйкуйте! Консультації в кабінеті № 3 ратуші!
10. При Дрогославському комітеті "Громадського руху опору" працює наша НАРОДНА ВАРТА, яка охороняє правопорядок на майдані перед ратушею та в місті. Зголошуйтеся до її рядів!
11. РЕСТОРАНИ І БАРИ ДРОГОСЛАВА – хай у ваших приміщеннях звучить музика тих виконавців, які на Майдані незалежності в Києві є з українським народом! Дрогославці, придбайте цю музику!
12. Зателефонуй у Донецьк! Зателефонуй у Луганськ! РОЗКАЖИ ПРАВДУ! Телефонуй рідним, знайомим — інформуй, переконуй їх!
13. Страйкові комітети підприємств, установ, організацій, щодня збирайте своїх підлеглих на своєму підприємстві на 09.00 год. і організовано приходьте на молебень і віче на майдані перед ратушею!
14. Дрогославці, приносьте до секретаріату Дрогославського комітету "Громадського руху опору" (кабінет № 5 на першому поверсі ратуші) фотографії, які висвітлюють перебіг Помаранчевої революції на Дрогославщині та в Києві!
Поки Василь дійшов додому, викристалізувалася думка: їхати у Київ, на Майдан Незалежності.
31
Того дня життя для мене, здається, зупинилося.
Зранку, коли я прийшов до редакції, Галя, моя співпрацівниця, не дивлячись мені в очі, сказала, що йде на іншу роботу.
Я не питав куди, бо все було зрозуміло без слів. У мене з Галею було два чи три рази, та й то після алкоголю; здається, ніхто не отримував від цього шаленого задоволення, так що близькість ще ні до чого не зобов'язувала.
Втім, я був здивований, коли вона на прощання поцілувала мене в щічку:
— Не телефонуй мені більше, добре?
Галя пішла, а я, ошелешений, сів за комп'ютер. Здається, тепер у цьому був мій порятунок — робити газету.
Швиденько набрав невеличку статтю. Назва народилася сама собою — "За свободу думки та вільне слово". Слова йшли від глибини душі, так що майже не робив правок:
Шановний читачу!
У дні, коли Україна виборює свою волю та незалежність, я звертаюся до Тебе.
Я ніколи не писав того, що Ти хотів почути, аби втрафити Твоїм смакам і уподобанням. Я завжди висловлював свою точку зору.
Я ніколи не робив свою газету бізнесовою — на відміну від моїх колег, які заробили чималі гроші, говорячи Тобі те, що Ти хотів почути й ігноруючи Вільне Слово, яке йшло всупереч думкам більшості.
Я міг помилятися, міг когось образити своєю різкістю чи несправедливістю, але завжди був щирим — навіть у своїх помилках. Але я ніколи не йшов проти українського народу, не здійснював злочинів проти нього, зокрема, не брав участі у фальсифікації виборів, не уповноважував нікого розчленовувати Україну.
Хто уважно читав мої статті, не міг не помітити, що я завжди виступав проти Леоніда Кучми та Віктора Медведчука, яких вважаю винними у ситуації, яка нині склалася.
Газета "Дрогославщина" і надалі захищатиме інтереси людей, незалежно від того, яким є їхній улюблений колір — помаранчевий чи біло-голубий. Я й надалі буду в опозиції до влади, як робив це за комуністичних часів і за часів незалежності України. Зрештою, саме у цьому полягає роль засобів масової інформації.
Я завжди захищатиму свободу думки та вільне слово.
Газета "Дрогославщина" — Ваша газета.
З повагою, Андрій ЧЕРНЮК
Зайшла секретарка директора філармонії, стара і згорьована жінка з великими грудьми. На шиї у неї був намотаний помаранчевий шалик. В її очах ледь блимав революційний вогник, і я зрозумів, що зараз буде. Мені без зайвих натяків сказали, що я заборгував за оренду, а тому повинен звільнити приміщення. Я не пручався. Заборгованість справді була за останній місяць, і я, чесно кажучи, просто забув заплатити, але на рахунку є гроші, все можна владнати. Проте секретарка вийшла і не було потреби комусь щось пояснювати. Йти до директора теж не мав наміру.
Я ще раз перечитав свою статтю, залишився задоволений написаним і став формувати номер.
Ця робота мене захопила, і я не помітив як швидко пливе час. Мене ніхто не турбував, ніхто не телефонував, а я зараз нікого не хотів бачити, ні з ким не хотів розмовляти.
Завібрувала мобілка. Давався чути Микола Мацьків, редактор "Дрогославської зорі". Він був п'яним:
— Андрюха, ти ображаєшся на мене? Ти зрозумій правильно, я не міг поступити по-іншому. Зустрінемось колись, переговоримо.
Я мовчав і ніяк не реагував на ці слова.