Невидима важкість, здавалося, скувала не лише мій організм, а й мозок, ніби гріхи усіх попередніх поколінь одночасно звалилися на мене, а я, єдиний на планеті Земля, мусив це все спокутувати.
Свіже повітря вдарило мені в ніздрі. Все попливло перед очима, так що я змушений був зупинитися, перевести подих, аби не впасти.
Здавалося, ніщо навкруги не змінилося: ті ж будинки, ті ж люди, той же дух несвободи.
І все ж, коли я зробив перші кроки, мене здивувало, що люди стали озиратися на мене, ніби уздріли інакшопланетянина. Раніше кожний був зайнятий собою, і це всіх влаштовувало. Тепер я був у центрі уваги, здавалося, всього Всесвіту, і, звісно, це мені не могло подобатися.
Спочатку я сприйняв свою увагу до себе як натяк на мій неохайний вигляд, але прискіпливо оглянувши своє тіло і те, що на ньому було, з ніг до голови, не помітив нічого такого, що могло би стати предметом осуду чи бодай звичайної людської зацікавленості.
Люди дивилися на мене широко розплющеними очима, ніби не знати кого побачили. Я теж дивився їм прямо у вічі, і тоді вони відводили погляд, але за першої-ліпшої нагоди знову витріщалися на мене.
Їхні погляди пронизували мене наскрізь. Особливо некомфортно було, коли я відчував, що дивляться мені в спину. Кожний квадратний міліметр мого тіла став об'єктом мало не маніакального вивчення. Камери відеоспостереження порівняно з цим видавалися дитячими забавками.
15
Я довго не міг витримати цієї екзекуції й змушений був повернутися до своєї кімнатки-підвальчика.
Насамперед я скинув із себе цей осоружний костюм, який нам видали з нагоди двадцятип'ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції, прискіпливо оглянув його, але не знайшов нічого такого, що могло би кидатись у вічі й стати приводом для зневажливо-колючих поглядів з боку мешканців мого міста. О, тепер я зрозумів, що ці погляди були і зневажливими, і колючими, ніби лише я один був винен в існуванні Системи і в тому, що вона знищена, але фактично все залишилося по-старому.
Оскільки іншого одягу в мене не було, я знову накинув на себе осоружний костюм, в якому вбачав причину моїх нинішніх бід, і став прасувати кроками мою кімнатку-підвал. Через деякий час я відчув, що від цього мені стало легше, ніж від безцільного лежання на ліжку. Шматки інших життів ще продовжували лізти до моєї голови, але вже у значно меншій кількості, голова поволі звілюнювалася від тягару, ніби попередні покоління змилостивилися наді мною й усвідомили, що за всі їхні гріхи я не можу й не маю права відповідати, а організм ніби помолодшав, тіло ставало пружним, до нього поверталася сила.
І раптом я зупинився, як укопаний, побачивши у дзеркалі своє обличчя. Це справді було моє обличчя з тамтешнього життя, а не набуте в осоружному закладі. Так ось чому на мене озиралися люди! Вони впізнали мене, колишнього!
Радіти з цього в мене не було жодних причин, адже мене знали як суперагента й такого ж суперзахисника Системи, хоча, бачить Бог, я не мав до цього жодної причетності.
16
Чим довше я вдивлявся у себе колишнього-нинішнього, тим більша злість народжувалась усередині мене. Хотілося все нищити навколо себе, виплеснути всю ненависть до оточуючих, кинути виклик усьому світу.
Проте поволі я заспокоювався, звикаючи до свого старого-нового обличчя. Звичайно, повернення до себе, колишнього, таїло чимало небезпек для мого здоров'я і самого життя, але це все-таки було повернення, і я переставав грати роль, відведену мені іншими людьми, і нехай поволі, але ставав бути самим собою, — і це не могло мене не радувати.
Мої думки були ясними, як ніколи, мерзенний чоловічок усередині мене, здається, помер, і холодок страху вже не піднімався знизу живота і не пронизував усе тіло.
Я все більше переконувався, що саме зараз мені, як ніколи, потрібно знайти дружину, сина і доньку, просто зустрітися з ними, поговорити, подивитися їм в очі, зрозуміти, чим вони жили і живуть. Рідніших від них людей у мене нема, і саме перед ними я повинен сповідатися, виплеснути всі свої жалі й болі.
Це потрібно було зробити негайно, не відкладаючи у довгий ящик. Від цього, здавалося, залежало все моє життя.
Я усміхнувся до себе в дзеркало, підморгнув до свого зображення і весело й рішуче пішов до виходу, але мене випередили.
17
Мене випередили, і мало не перед самим носом двері рвучко розчахнулися, й потужний ліхтар осліпив мене.
Коли я очухався, то зрозумів, що стою посеред кімнати в оточенні декількох шафоподібних охоронців без ознак інтелекту на обличчі. Всі вони були схожими між собою, мов брати-близнюки, випечені за однаковим рецептом в якомусь нелюдському інкубаторі.
Я згадав, що вже бачив цих чи подібних на них охоронців у моїй кімнатці-підвалі, коли вони приходили до мене разом із Софією. Тепер моєї колишньої коханої не було, але я чомусь подумав, що й тут не обійшлося без неї.
Першим моїм бажанням було вступити у двобій не на життя, а на смерть з цими шафоподібними охоронцями. Але вже наступної миті я зрозумів, що відчай не може бути найкращим порадником у цій ситуації. Звичайно, достатньо одного цього орангутанга, аби з мене не зосталося навіть мокрого місця. Залишалося сприймати ситуацію такою, якою вона є, й чекати на розв'язку. Я усвідомлював, що вже нічого змінити не можу, але бодай гідно відійду з цього життя.
Пауза явно затягнулась. Я стояв, мов зачарований, у всьому поклавшись на долю і Боже провидіння. Мені здалося, що й шафоподібні охоронці були заскочені німою сценою і щось схоже на здивування з'явилося на їхніх обличчях. Майнула думка, що вони переплутали кімнатку-підвал і що їхньою жертвою мав стати не я, а хтось інший.
Але мої ілюзії швидко розвіялись, коли з темряви виникла постать мого найбільшого ворога – Богдана. Я зрозумів, що усе тільки починається, а те, що було до цього, можна вважати лише прелюдією до чогось незбагненного.
ЧАСТИНА ШОСТА
КРАХ
1
— Давно я хотів з вами зустрітися, пане редакторе, — на весь рот усміхався Богдан. Здавалося, через багато років зустрілися старі друзяки, які зараз подадуть один одному руки і кинуться в обійми. – Проте, самі розумієте, що це було неможливо, аби ви ні про що не здогадались. Але ви виявились гідним суперником, і я дуже шкодую, що ви не на службі у Великої Серпневої комуністичної революції. Ми би з вами прекрасно спрацювались і зробили би чимало корисних справ для зміцнення Системи. А, погодьтеся, це зміцнення потрібне всім нам, бо демократія явно себе не виправдала. Нашому народу легше жити, поки ним керують, і не думати про високі ідеали. Ми, вибрані люди, знаємо, що потрібно нашому народу для його пристойного існування, а тому не потерпимо тих, хто заважає нам робити людей щасливими.
Останні слова явно стосувалися мене, але я вдав, ніби не зрозумів натяку. Богдан продовжував грати роль мого давнього друга, ходячи навколо мене й шліфуючи свою думку. Я мовчав. Зрештою, йому й не потрібні були мої слова, бо все, що би я сказав, вважалось би неправильним, єрессю, за що могло наступити гідне покарання.
— Ви перевершили мої сподівання, — Богдан зупинився навпроти мене і пильно дивився мені в очі. Я не витримав його погляду, і Богдан, задоволений, знову почав кружляти навколо мене. – Ваша інтуїція виявилася сильнішою за всі наші психологічні схеми і плани, але все ж ви не годні протистояти Системі, яка розчавить вас остаточно.
Богдан знову зупинився навпроти мене, вгвинчуючись поглядом у мій мозок. Він не побачив належного ефекту від своїх слів, але все ж не міг стриматись і за інерцією штампував фрази, які злітали з його вуст, хоча ситуація була далекою від того, що він собі замислив:
— Так, так, друже мій, Система розчавлює кожного, хто діє їй всупереч. На жаль, такі суворі реалії життя. Але ми повинні вміти захищати себе і своїх людей, а тому знищуємо тих, хто не хоче жити за нашими правилами. Це логічно і гуманно: нехай загинуть десятки, сотні супротивників Системи, але не буде хаосу, і ми збережемо життя мільйонам людей. Хіба не в цьому найвища сутність служіння Системі?
У моєму погляді Богдан не прочитав потрібної відповіді і з сумом констатував:
— Ви так не думаєте. Шкода...
2
Він ледь кивнув головою, і в ту ж мить двоє шафоподібних охоронців викрутили мені руки і напівзігнутого повели перед собою. Я нікуди не збирався втікати і пішов би сам, але демонстрація сили потрібна була Богдану. Все це було би смішно, якби мені не було боляче. Здавалося, шафоподібні охоронці ще трохи натиснуть і зламають мені руки.
Мене підвели до машини, схожої на ту, якою тоді забрали із редакції й відвезли до в'язниці, та кинули усередину як непотріб, як кусень м'яса – нехай і людського. Я боляче вдарився головою, але не встиг навіть доторкнутися рукою до забитого місця, бо тут же два шафоподібних охоронці закували мене в кайданки. Їхні обличчя запрограмовано світилися ненавистю до мене, і я намагався на них не дивитися, аби не спровокувати до більш жорстокого поводження з собою.
В такій ситуації думати взагалі про щось не доводилося, хоча десь на інтуїтивному рівні й зріла думка, що я повинен вижити за будь-яких обставин, не втративши при цьому людської подоби.
Машина зірвалася з місця й поїхала не дуже швидко, провалюючись у багаточисельні ями на дорогах. "Не все у вас так ідеально, якщо навіть пристойних доріг зробити не можете", — злорадно подумав я, але про всяк випадок заплющив очі, аби горили без ознак інтелекту не змогли бодай щось прочитати у моєму погляді й по-своєму все це витлумачити.
3
Ми їхали доволі довго, й увесь цей час шафоподібні охоронці впритул дивилися на мене, ніби я міг якимось дивовижним чином звільнитися з-під їхньої варти. Добряче ж їх, мабуть, настрахали, що я один із найнебезпечніших супротивників Системи, якщо вони так пильно мене стерегли.
Нарешті автомобіль зупинився перед невідомим мені приміщенням. Шафоподібні охоронці буквально винесли мене на руках із машини, зовсім не турбуючись про те, що завдають мені пекельного болю.
Назустріч їм із приміщення вискочили їхні близнюки – такі ж шафоподібні охоронці, взяли мене, мов в'язанку дров, і повели нескінченними коридорами.
Нарешті ми зупинились перед якимись масивними дверима. Я не встиг нічого зрозуміти, як вони автоматично відчинились, і горили впихнули мене всередину.