А одна, особливо велика, мало не змила в океан.
— Донбутцу! — вилаявся Мікімура.
Він був такий злий, що ладен би власноруч задушити ненависного сіндо!
— Нічого, нічого. Ще трішки, — підохочував Мукудорі.
І коли матрос досягнув стіни, сіндо раптом зник з очей.
"Де ж він подівся?" — здивувався Мікімура.
Але, підійшовши впритул до стіни й заглянувши під нішу, яка оголилася під час чергового відпливу, побачив звивистий отвір. Він вів кудись у скелю.
Матрос відважився проникнути всередину.
Коли дійшов до протилежного кінця тунелю, зору відкрилася така картина: в тісній порожняві перед замшілою приступкою навколішки стояв сіндо й, вигукуючи щось незрозуміле, розгрібав водорості.
— Що ви шукаєте, сенсей? Мукудорі, жахнувшись, ніби скам'янів.
— Зараз, зараз, Мікі… — кинув, не перестаючи відривати прилиплих до гранітної приступки водорослин.
Матрос зібрався йому допомогти, але Мукудорі не підпустив до себе.
Так і стояли: сіндо навколішки й матрос-здоровань, схилившись над ним.
— А-а-а!.. — вирвалося з грудей у Мукудорі. — А-а-а! — знову зойкнув він. — Умікуса! Умікуса![102] — шматуючи батоги морської капусти, кричав у нестямі. — А де ж діаманти, перли?!
"Він, певно, збожеволів", — подумав Мікімура.
В очах сіндо спалахував жах. Куточки рота запінилися.
Матрос наважився підійти. Він побачив на приступці невеличку, оброслу черепашками й морською травою скриньку. Кришка була відкрита, всередині ворушилися неповороткі рачки.
У старовинній шкатулці оселилися мешканці глибин. Коштовності, що були в ній, мабуть, вимили хвилі, кинули в океан. Адже з тих пір, як Мукудорі востаннє бачив свою поклажу, минуло чимало літ.
Розгублений, безпорадний, сіндо заплакав.
— Це суїбо, суїбо…[103] — не переставав повторювати.
А на мілині, поряд із скринькою, в ковбані-заглибині сидів клишоногий краб. В його завжди злих і насторожених очах світилося презирство.
ПАСТКА ЗАМКНУЛАСЯ
Розплющивши очі, Мукудорі важким поглядом обвів своє незвичайне помешкання.
Це була тісна, похмура ніша, гірською водою й буревіями видовбана в скелястому узбережжі невеличкого середньокурильського острова. Того острівця, який японці, через його неприступність, колись назвали Отосівана, тобто Пастка.
Замість стін із трьох боків у ніші звисали бородаті нарости граніту. По них тоненькими цівками сповзала вода. Товстий, виготовлений з очерету мат заміняв двері; дах був прикритий листям осоки, повзучого молокану та гілками курильського бамбука caca, який рясно росте в острівному межиріччі.
З кутків хижо ошкірювали ікла брили голих базальтів. Долі валялися потрощені й вилизані до блиску рештки кісток; саморобний черпак, кам'яні жорна, за допомогою яких перемелюють суху морську капусту, інші примітивні речі свідчили про боротьбу людини за існування й, мабуть, недавно пережиту трагедію.
Зимівля скоріше нагадувала лігво, ніж людське житло, а її мешканці — звірів.
Крах, суїбо, який так налякав Мукудорі, коли він збагнув, що океан випотрошив скриньку зі скарбами, настав не тоді й не на тій грізній скелі. Він прийшов пізніше.
Але те, що сталося напередодні, тривожило й віднімало спокій.
У напівмаренні Мукудорі пригадував…
Дещо він уже забув. Власне, й не міг знати через своє забуття. Та головне все-таки пам'ятав.
Коли він прийшов до тями, то був неабияк здивований, що лежить в якійсь незнайомій кімнаті. Людина в білому халаті, привітно усміхаючись, квапливо підійшла до ліжка.
— Ну, як — очуняв? — запитав лікар.
"Росіянин", — майнув здогад. А тим часом до Мукудорі вже прямував інший — високий, кремезний незнайомець.
— Здорово, здорово, бурлако! — подаючи руку, весело привітався. — Ми навіть втратили надію на твоє одужання. А, бач, усе обійшлося гаразд.
— Іван?! — ще більше здивувався Мукудорі.
— Він. Власною персоною — Іван Затуливітер.
Світ справді не такий уже й великий, якщо люди в ньому так часто стрічаються.
Тоді-то Мукудорі й довідався, що його зі скелі Футацу, на якій була захована скринька, зняли і врятували радянські моряки.
— Ми верталися з лову, — розповідав Затуливітер. — Як ось бачимо: шхуну, що погано слухає стерна, зносить на рифи. Тут і прикордонники підоспіли. Гуртом заходилися буксирувати "Сінтоку-мару". Згодом і шлюпку біля скелі помітили. Ви, двоє, лежали в ній непритомні. Та й третій теж від холоду знесилився — навіть весла не міг підняти. Нічого не скажеш — герої! — додав.
Коли Мукудорі окріп, із ним довго бесідували прикордонники. Розпитували, чого шхуна опинилася біля Шумшу, а вони, троє рибалок, — на скелі.
Сіндо, як і решта екіпажу, в один голос твердив, що збилися з курсу й потрапили в сулої.
— А скеля? Чого на неї висадилися? — поцікавився офіцер, який бездоганно говорив японською мовою.
— Ми… ми хотіли з'ясувати, чи є прохід серед рифів, де менша водокруть, — щось нескладне патякав Мукудорі.
— Все ясно, сіндо, — суворо глянув на нього офіцер. — Якось воно, знаєте, не в'яжеться: "Сінтоїстська доброчесність" — здається, так зветься ваша шхуна? — й порушення чужого кордону.
Суднова роль[104] та інша документація — патент, вахтовий журнал, сертифікати, що засвідчують морехідність і належність шхуни, — були в порядку.
Оглянули суднові приміщення, набиті рибою трюми; ще раз зробили допит екіпажу; склали акт про затримання в радянських територіальних водах шхуни-порушниці. Її господаря й капітана суворо попередили та й відпустили.
— Пливіть і більше не потрапляйте на очі, — сказав Затуливітер, уздрівши Мукудорі, котрий ішов до шхуни, на якій уже вибирали швартові кінці.
— Домо арігото… арігото, — як і тоді, коли Іван врятував його, ланцюгами прикутого смертника, прошепотів слова подяки японець.
Стуливши долоні й нахиливши голову, Мукудорі низько вклонився.
"Уміють, нечестивці, удавати з себе святих та божих", — підкручуючи вус, подумав Затуливітер.
Розвернувшись на широкій водоймі затоки, шхуна попрямувала з бухти.
Це була та сама гавань, у якій колись "служив" Мукудорі, — земля, відвойована в самураїв дорогою ціною.
Берег подаленів. Довкола розкинувся пустельний океан.
На "Сінтоку-мару" всі були пригнічені. Ніхто не зронив жодного слова. Та зрештою боцмана прорвало.
— Тюхтій ви, сіндо! — гарикнув він. — Що змусило вас лізти на ту дурацьку скелю? Зухвальство чи, може, романтика? Аякже! — зло вигукнув. — На зворотному шляху промацаємо об'єкти в бухті Отомає й на мисі Курабу. От і "промацали", донбутцу! — вилаявсь. — Самі тепер звітуватимете перед Кокікі й майором.
Проте звітувати не довелося…
Вітер схопився несподівано. Ніби невидимий меч, він стинав піняві гребені над високими валами, й хвилі нараз понижчали. А потім так само раптово почали рости й рости, зводячись до неба.
На палубу налетів водяний смерч. Оснастка не витримала. Порвалися сталеві ванти, впала, розчавивши ходову рубку, грот-щогла. Вода проникла в трюм, хоч шхуна поки що й трималася на плаву. Її немилосердно жбурляло в глибокі вирви, клало з борту на борт.
Мукудорі й понині не втямить: усе те, що сталося потім, скоїлося з ним чи, може, з казковим мореплавцем Магоске?..
Давно колись, згадав він легенду, від узбережжя Мацумає[105] відчалив вітрильник. На ньому, як і на "Сінтоку-мару", було семеро чоловік команди, яку очолював Магоске.
Через кілька днів після виходу з гавані показався берег. Але зірвалась буря. Море завирувало, корабель мало не перекинуло.
Матроси взялися згортати вітрила, рубати щогли. Та й це не врятувало вітрильника. Хвилі розкололи корму навпіл, потрощили носову частину, а матросів, крім Магоске, змили в море. Власне, вони потягли і його, проте він вчасно вхопився за обрубок дошки.
На ній і плив, гнаний бурею.
Ніби велетенські кити, звідусюди підступали горбоспинні вали. Вони то піднімали, то кидали його в безодню.
Хоккайдець Магоске благав Компіра, щоб той допоміг, як він допомагає всім мореплавцям. Просив і бога Іяхіко — жоден із них не змилостивився!
Потім у нічній пітьмі вчулися слова команди рубати кінці, а палубний вантаж скидати в море.
І тієї ж миті поряд щось забовваніло. То був корабель-привид. Люди посинілими руками вчепірилися в його борти, нагадуючи мерців.
Примарний корабель пройшов неподалік від дошки, на якій лежав Магоске, і зник у пітьмі.
І раптом щось прогуркотіло. З моря долинув зойк.
Корабель-привид розбився об скелі, матроси благали порятунку.
Не встиг Магоске отямитися від переляку, як почув розпачливі крики. Вітрильник з'явився знову.
Люди-мерці благали; в нестямі заломивши руки, слали прокльони.
Корабель то зникав, то з'являвся, аж поки не засірів світанок. З його першими променями корабель-привид розтанув у мареві моря.
"… А далі з Магоске сталося те ж, що й зі мною", — спостерігаючи, як по стінах печери лінивими ящірками сповзає вода, подумав Мукудорі.
Дні і ночі носили по спіненому океану "Сінтоку-мару" люті вітри. Екіпаж втратив надію на порятунок. Спустившись у кормовий відсік, міцно задраївши глухарі ілюмінаторів та зачинивши водонепроникні двері, "рибалки" ждали кончини.
— Це ви довели нас до згуби! — кинув в обличчя капітану матрос Мікімура.
— Не я наслав вітер, — ніби виправдуючись, відповів Іомура Хасімото.
— Не треба було лізти в чужі води, — втрутився в розмову моторист Міяма.
— Рибку ловили. Ха, Ха! — істерично зареготав матрос Кіносіті. — А навіщо, скажіть, потрібна була радіоапаратура, яку ви, боцмане, примусили нас викидати в море, коли шхуна втратила управління і в протоці з'явився патрульний катер?
— Замовкни, гнидо! — урвав його Кавагуті. — Ти гадав, що гроші дають за твою задрипану риболовлю?
— Не чіпай його, Кіносіті, — порадив товаришу Міяма, метнувши на боцмана презирливий погляд. — Ми всі одного кореня — шпигуни.
— За такі слова вас мало на реї повісити! — скипів Кавагуті. — І з цими негідниками я пішов у рейс! — плюнув він.
Мукудорі мовчав, тому що вчорашня сварка кінчилася не на його користь: всі звинувачували сіндо за його вилазку на скелю Футацу.
Не подавав голосу й племінник капітана — Санкіті. Він, наляканий до смерті, мовчки сидів у кутку, прислухаючись до перепалки.
Злостиві, приречені, носилися вони по океану в своїй напіврозбитій шхуні — тісній, задушливій домовині.
Буря поступово вщухала. З нижнього відсіку люди піднялися на палубу.