Що робити! Одна, дві, три… п’ять, десять жаб-велетнів горбили свої спини серед хвиль неподалік меле.
Поборовши страх, якомога спокійніше почав ворушити ластами, аби, чого доброго, не піти на дно. Так минуло не більше хвилини, поки переодягнув маску і, пірнувши та лавіруючи між жабами, поплив до берега.
Коли про все розповів хлопцям, вони розреготалися:
– Отож, не знаючи броду, не лізь у воду! А взагалі, нічого було боятися – то пливли не жаби, а морські зелені черепахи.
Та про черепах – потім. Зараз мене вабив суходіл.
Радісно було відчути під ногою земну твердь. І я не гаючись пішов у глибину острова. Уже дома прочитав про Тромлен таке: "До суходолів та рифів, що становлять небезпеку для мореплавства, належить і острівець Тромлен, розташований за 230 миль на схід од Мадагаскару, Береги його оточені рифами, над якими під час північно-західних та південно-східних вітрів виникають шалені буруни. Згідно з навігаційними даними за 1846 рік висадка на острів неможлива".
Цей клаптик суходолу, площа якого щонайбільше шістдесят гектарів, по-тутешньому зветься Піщаний острів. І недарма! Низинний берег підводиться над рівнем моря всього на кілька метрів. Об нього не раз розбивалися кораблі, і їм не було вороття. У 1761 році судно, що везло на Маврікій африканських негрів, у пітьмі вдарилося об цей низинний суходіл і потонуло. Чимало невільників врятувалося, вибравшись на безлюдний острів, де не було ні прісної води, ні їжі. З горем-бідою жили вони тут п’ятнадцять довгих років, харчуючись молюсками та черепашачим м’ясом. А в 1776 році експедиція під командуванням де Тромлена випадково натрапила на цей нікому невідомий острівець, і мореплавці знайшли там тільки сімох підстаркуватих негритянок. І – жодного чоловіка!
Незважаючи на застереження лоцій і трагічні випадки, пов’язані з острівцем Тромлен, ми все-таки висадились на нього.
З тих пір, як востаннє відвідали берег, не минуло й місяця. Умови для плавання були бездоганні: жодного разу не збурився океан, притримуючи лють, либонь, на пізніше. Хіба що в районі Південної Екваторіальної течії водокруть намагалася потерти боки "Витязю". Але не могла ж вона нас, мореплавців, закачати настільки, щоб ось тепер, коли нога торкнулася надійної тверді, перед очима все попливло й закрутилося!
Я ступив крок, другий, збираючись видряпатися по ковзькому, схожому на снігові кучугури пагорбу, та мене хитнуло, мов п’яного, з боку на бік. Перемолоті жорнами прибою уламки відмерлих коралів були не що інше, як спорохнявілий вапняк – курява, що запилючувала з ніг до голови. Астронавти, хто ступив на іншу планету, почуваються, мабуть, так, як і я нині. Цей пил, оці дивні, над якими виснуть барвисті райдуги, пагорби!.. Одначе стан невагомості був химерний: від землі я не одривався, не відскакував, а лише погойдувався.
Помітивши, як я рухаюсь, Касянович здивовано вилупив очі:
– Ти що, п’яний чи дурня клеїш?
– З-земля ходором… – крізь зуби видавив я.
Іхтіолог підійшов до мене, зупинився.
– Дитя! – виголосив патетично. – Мої риби, кинуті на палубу, почувають себе теж не гаразд. Краби, що здатні обходитись без води, і ті, витягнуті з рідного середовища, стають пришелепкуватими. А ти довго пробув під водою, бовтаючись серед черепах. Зябер у тебе немає, – він помацав моє підборіддя – ото й замакітрилася голова. Вестибулярний апарат схибив. Та не переживай – скоро мине! – Він схопив мене за руку, потягнув за собою вгору.
Острівець лежав як на долоні. І було його всього кілометрів зо три. Вигорблений посередині, поплямований білими латками піску та ще смарагдовими заростями чагарників, суходіл полого нижчав з країв, непомітно зливаючись з поверхнею води, немов хвиля, що піднялася високо та й скам’яніла навіки.
Під ногами шурхали невеличкі краби, лякливо ховаючись у кущі, та подекуди траплялися пухнасті, з чорними обідками навколо очей олуші – тутешні птахи. Рослинність дивувала одноманітністю: ріденька й чахла – не рівня тропічним заростям. Схожі на фікуси деревця. Непримітні, ніби петрів батіг, стеблинки дрібненькими, блідо-ліловими квіточками витикалися з піску.
– Геологічний вік острова порівняно молодий, – пояснив Канаєв. – Таких островів на планеті вдень з вогнем не знайдеш. Він виник внаслідок вулканічної діяльності землі, згодом обріс коралами, які й підняли його на кілька метрів над рівнем моря. Тут немає постійної рослинності, флора в зародковій стадії і складається з випадкових рослин, насіння яких принесли з малайського архіпелагу морські течії.
Я подався до каланчі, що височіла ліворуч од місця висадки.
Хлопці наші, видно, давно сюди прийшли – вони сиділи на піску в колі остров’ян і за допомогою жестів про щось жваво розмовляли.
Перед навісом, спорудженим з почорнілих дощок, – хижка, в якій мешкали остров’яни, – було вимуровано невеличкий олтар. "Набожні", – майнула думка, і я пильніше став його розглядати. В ньому стояла висічена з коралової брили матір божа, з багатьма янголами й херувимами обабіч. Хоч біблейський сюжет споруди сягав глибини віків, каменяр, порушивши заповідь божу про невтручання людини в створене всевишнім, багато чого додав од себе. Його божа матір була схожа на одну з тих сучасних дівиць, які над усе ставлять моду. Гінкий стан богородиці облягала куца, вище колін спідничка, нафарбовані губи широко розтулені, декольте оголювало пишногруде тіло.
Огорожа довкола олтаря варта була цієї "святої": її зробили з порожніх, повтиканих шийками в пісок пляшок з-під віскі. Певно, на острові дуже сутужно з будівельними матеріалами або ж тут живуть великі гумористи.
Плин моїх думок порушив Касянович – він вигукнув, показуючи на мене:
– Ось хто зелену черепаху сплутав із жабою. Не соромся, – запросив, – підходь.
Я приєднався до гурту балакунів, стомлено опустившись на гарячий пісок. Остров’яни сиділи підібгавши ноги. Вольові, дещо аскетичні обличчя; в більшості на руках та ногах зарубцьовані рани. Їхні тіла лисніли коричнюватим відтінком, тією густою смаготою, що свідчить про постійне перебування людини на сонці. Хоч дехто з них за віком був уже не молодий, та всі стрункі, дужі. Я замилувався ними. Щось горде, завзяте світилося в їхніх очах – навіть натяку не було на релігійну смиренність. "Це не похмурі набожники, а великі сонцелюби!" – подумав я.
Їх тут шестеро, на цьому загубленому серед океану острові: Оніго, Саїд, Карбіер, Сінкер, Хамед, Каро. Шестеро пустельників, вихідців з Реюньйону й Мадагаскару, людей, котрих знають не поіменно, а тільки під одним номером – 976. Під цим номером у Бомбеї й Коломбо, Найробі й Таматаве відома метеорологічна станція, яку обслуговують відірвані від усього світу остров’яни. Вони сповіщають про виникнення тропічних ураганів. Та, рятуючи інших, не завжди врятовуються самі.
Про це розповів нам Каро.
– Майна ні андро! – глянувши на небо, мовив остров’янин, що по-мальгаськи означало "погожа днина". І, розрівнявши долонею пісок, намалював на ньому звивисту лінію.
Слово за словом, то жестами, то переходячи на англійську мову, розтлумачив, що тропічні урагани виникають восени між восьмою та десятою паралелями – трохи вище Тромлену. Навала збуреного повітря, зародившись десь серед океану і взявши розгін на захід, не доходить до Мадагаскару, різко повертав на південь, а далі разом з хвилями простує своїм початковим курсом – на схід. Шлях урагану графічно можна зобразити звивистою лінією, яку щойно накреслив Каро.
– У цій точці, – остров’янин показав місце, де лінія вигнулася підковою, – розташовано Тромлен, і саме тут найбільше збирається ударна сила вихору: швидкість вітру сягає за п’ятдесят метрів на секунду, здіймаються височенні хвилі.
Ураган нищить на своєму шляху все. Не минає і суходолів, особливо Тромлену та сусідніх Маскаренських островів.
Там, на Мадагаскарі, в прибережному селищі Маномпана, хижки якого розкинулись обабіч невеликої бухти, ще змалку чував Каро про всесильних велетнів, замкнутих людьми в міжгір’ї. Те місце вважають священним: ніхто не сміє туди поткнутися. Та вряди-годи забредає якийсь мальгаш. І тоді велети пробуджуються, розпрямляють плечі – аж здригається земля, і від подиху їхнього збурюється океан, виникає вітер.
Ще й понині вірять у загадкових велетнів односельці Каро. Чимало горя завдають розгнівані демони мальгашам: замулюють посіви, знищують сади, затягують у безодню човни.
– Мальгаші – марновірні діти природи. Водоймища й гори, океан і небо, – мовив Каро, – все в їхній уяві пов’язано з добрими або злими духами. Вважають, одразу після смерті людини душа її оселяється десь поруч, перевтілюючись у вертких напівмавп – лемурів. Не можна гнівити дух померлих: він керує життям людини.
Каро давно не вірить у це. Він знає: коли здригається земля – це означає, що в її розпечених глибинах виникає поштовх; збурена атмосфера, циклон, хвилює море. То лише його затуркані земляки такі звичайні явища оповивають містикою, приписують їм надприродну силу. І не дивно! Серед мальгаші в дуже мало людей з освітою. Каро – щасливий виняток: закінчив ліцей, давно вже працює метеорологом на Тромлені – острові, що колись став могилою його батькові…
Ми залишили садибу метеорологів. Геологи вирушили в глиб острова, сподіваючись найти зразки потрібних мінералів. Ті, хто був з Касяновичем, пішли вздовж південного узбережжя, як завжди, збираючи всяких жучків та комах… Решта на чолі з Каро подалися на північний схід. Нам сказали: у тій частині острова є гарні черепашки і трапляються гнізда цейлон-мідас – зелених черепах, які так налякали мене.
– Черепахи – це вже щось та значить! – вигукнув Петраченко, перескакуючи з каменя на камінь. – З дитинства мрію про них. Кажуть, мер Лондона щороку влаштовує бенкети, на яких подають суп, зварений з тутешніх черепах.
Настрій був піднесений, ми йшли бадьоро, жартували. Але місцевість не тішила ока. Всюди траплялися валуни – гострі, скелясті уламки, об які кожен з нас уже в перші хвилини позбивав ноги. Трохи вище за валунами тягнулися порослі розкарякуватими кущами дюни. Коли підійшли ближче, від них повіяло духмяними пахощами. Здалося, що ми попали у квітучий сад. Із кущів висунули голови довгоногі, пухнаті пташенята.
– Фу! – мовив Каро, показуючи на птахів.
Петраченко впізнав фрегатів.