У Баронецького свого особливого смаку не було, і йому подобалися всі дівчата підряд. Він сп'янів і твердо вирішив: сьогодні або ніколи.
— Дівчата,— Адам, похитуючись, підвівся.— Я холостяк,— урочисто оголосив.
— Холостяк у відрядженні,— кинув хтось репліку, і всі зареготали.
— Ні. Я справжній холостяк. Можу показати паспорт. Я не одружений. І можу це довести: хто сьогодні піде зі мною, з тією я завтра йду до загсу,— несподівано закінчив Адам і сів, наче підсудний чекаючий вироку.
Під абажуром повисла така тиша, яка можлива тільки на профспілкових зборах та й то перед початком розподілу квартир. "Невже вони мені не вірять? Невже сприймуть мою пропозицію за дурний жарт?" — запитував він у самого себе. Але ж Ховрашкевич казав: "Головне у цій справі — сміливість. Навіть безглузда. Або нахабство. Це друге щастя".
— Я не жартую. Я серйозно. У Київ заберу. У мене там квартира,— викинув останні козирі Адам.— Однокімнатна. "Фіндіпош" дав. У будинку для вчених. Я не брешу.
— Ну і дає,— долинуло до нього.
— Будемо жити в Києві. Майже в самому центрі. Там наші всі живуть,— падаючи в ліжко і в забуття, говорив уже до подушки Адам.
...Ранок над колишнім райцентром починається раніше, ніж про це повідомляють календарі. Адам лежав під райськими кущами, схожими на магнолії. Поруч нього плавали чи то гуси, чи то лебеді, намальовані на стіні, очевидно, райцентрівською знаменитістю. Ніяк не міг зрозуміти, де ж він. Голова тріщала і розколювалася, наче кавун, наповнений соками і сонцем. Страшенно хотілося пити. Адам повернувся на бік. Поруч нього хтось лежав.
— Хто ви? — перелякано запитав Адам, наткнувшись на щось м'яке і тепле.
Пам'ять у нього за ніч випала, як у алкоголіків перед похміллям, і він ніяк не міг прийти до тями.
— Хто ви? — повторив.
— Єва,— сказала вона.— Я твоя Єва, Адаме.
— Я вас не про одяг Питаю,— розсердився Баронецький, гадаючи, що з нього знову кепкують.— Як вас звати?
— Євгенія. За паспортом,— мовила вона.— А в житті Єва. Вам показати паспорт?
Адам від паспорта відмовився, тільки ще раз зміряв її очима і не повірив їм: Єва була надзвичайно гарна, Адам — повна протилежність їй.
— Ти обіцяв на мені одружитись, Адаме,— мовила тихо Єва.— Усі хлопці і дівчата чули.
Адам заплакав.
— Ти що, відмовляєшся, Адаме? — перелякалася Єва.
— Я плачу від щастя, Єво, в яке не вірю,— мовив Адам і заплющив очі.
Він лежав і намагався спростувати міф: Єва створена першою, Адам — другим. Бог у неї вклав весь свій талант, тож вона вийшла божественною. На Адама у нього вже не вистачало ні сил, ні натхнення...
РОЗДІЛ XIII,
в якому розповідається про місячник торгівлі, директора райхарчоторгу, його симпатичну секретарку, точність порції, продаж лотерей, Валіко, Віру, Надію і Любов, тартюфа, вічну молодість і жорстокий удар
Карапет сяяла, як начищена алюмінієва каструля з припаленої сторони.
— Як там моя ідея? — поцікавився Сідалковський, не піднімаючись з ліжка.
— Ви про місячник торгівлі? — перепитала Карапет, підправляючи рукою верхню копицю зачіски, яка загрозливо скочувалася набік.— 3 мене, Сідалковський, могорич. Ви не напрасно хліб їсте. Я премію получила,— вигукнула вона.— Хочете, підемо в кіно чи в "Коржі з маком"? Так нове кафе називається. Тепер мені в магазині всі завидують і не вірять, що то я придумала. А я призналася, квартирант, кажу,— з Мері слова сипалися, як горох із сівалки,— то він вигадав. Студент. Вищих курсів.
Сідалковський згадав той день, коли Мері примчала з крамниці, де вона торгувала бакалією, й розповіла Сідалковському про збори. Директор їхнього магазину мріяв стати ініціатором нового оригінального починання. Він був категорично проти тижня чи декади "Продавець і покупець — будьте взаємно ввічливі!", а тому вимагав від колективу:
— Щось нове, щось оригінальне — І загрожував преміальними тому, хто щось путнє придумає.
Тоді Сідалковський через Карапет і подав ідею: провести місячник під девізом "Гроші люблять обіг, а товар — господаря!"
Директорові гасло сподобалося, але оскільки воно було перше, вирішив його відхилити. Карапет прийшла засмучена.
— Нічого,— сказав Сідалковський, перехиливши чарку імпортної горілки, що мала виїхати за кордон, але не встигла.— Премія буде наша. Ікра варта свічок,— закінчив він, закусюючи бутербродом.
Мозкових звивин у Сідалковського було багато, майже стільки, як ідей, і тому він ніколи взагалі не падав духом, а коли це стосувалося фраз, то й поготів. Узяв лист паперу, витяг ручку і гарним почерком написав: "Місячник культурного обслуговування закінчимо достроково!"
— Щоб місячник не зірвати,— порадив, старанно виводячи знак оклику.— Запропонуйте своєму директорові ще й таке: "У нашому магазині для зручності покупців працює німий продавець". Це бажано повісити на дверях. А директор нехай оголосить відділ німого продавця. План виторгу я вам гарантую...
Місячник у райторзі набув величезної популярності, а разом з ним — і Карапет. Вона стала ініціатором змагання, її портрет помістили в стінгазеті "Терези і здача". Були негайно замовлені рекламки, транспаранти, проведені летучки і наради. Незабаром ініціатива самохідь перекинулася на територію сусіднього району. Сідалковський, дізнавшись, що місячник харчовиків проходить під гаслом "Місячник — за тиждень!", не втримався, випрасував свої штани, надраїв, як він любив казати, черевики і негайно відправився в райхарчоторг. Від такого примітивізму його просто нудило.
Він переступив поріг з виглядом працівника держторгінспекції по контролю за якістю продуктів і звелів секретарці (яка перед тим, як сюди влаштуватися, очевидно, пройшла закритий конкурс "Краса та врода"):
— Поставте, будь ласка, до відома вашого начальника, що в приймальні чекає Сідалковський.
— Одну хвилинку,— секретарка кліпнула віями, від яких по приймальні розійшовся приємний прохолодний вітерець, щезла за чорним дерматином і в ту ж мить з'явилася знову.
— Будь ласка, товаришу Сідалковський. Заходьте. Калістрат Полікарпович чекають на вас.
Ми не будемо до подробиць описувати зустріч директора райхарчоторгу і Сідалковського. Директор у нашому романі ніякої ролі не грає, тож лише двома-трьома словами скажемо: Сідалковський у кабінеті буквально закипів. У нього піднялася така температура, що на директорському чолі рясно виступив піт...
Потім директор довго тис руку Сідалковського і промовляв:
— Товаришу Сідалковський, зараз, цієї ж секунди помилка буде виправлена. Анго,— звернувся він до дівчини з віями "сизе крило", яка Сідалковському інтенсивно сподобалася, але ради ідеї він готовий був іти на деякі втрати.— Анго, негайно передайте на всі харчоблоки, щоб познімали старі транспаранти і вивісили нові!
— Але ці висять у нас лише три дні,— спробувала заперечити Анга.
— Анго,— глянув директор на неї поглядом, протилежним батьківському.— Місячник проходитиме під девізом... Пробачте, як ви сказали, товаришу Сідалковський?
— Точність порції — ввічливість харчовика,— відчеканив Сідалковський, круто повернувся і, задоволений сам собою, вийшов, навіть не глянувши на постать директора, що набрала форми старого лекала.
Вдома Сідалковський скинув піджак і повалився на ліжко, як статуя, не згинаючись у корпусі. В квартирі Карапет постійно змагалися два різних запахи: дешевих парфумів і цигарок "Дездемона". Їх Мері палила на ніч, і вони своєю концентрацією постійно душили Сідалковського.
— У райторзі,— переодягаючись за шафою, повідомила Карапет,— вам, Сідалковський, пропонують роботу.
— Яку? — перепитав він.
— Розповсюджувати лотереї...
Сідалковський скривився так, ніби надкусив гнилий, хоч і свіжий на вигляд помідор. Мері його обличчя не бачила і тому спокійно продовжувала:
— Вони сказали, що у вас не голова, а кабінет міністров. Чому б вам і справді не спробувати? Все одно ніде не работаєте!..
— Мері,— сказав він,— вийдіть із-за шафи і гляньте сюди...
Вона вийшла і почала перелякано озиратися.
— Гляньте сюди,— показав він на себе.— Мері, ви об'єктивна, як суддя, котрий на щось надіється. Ще раз гляньте на мене і скажіть: Сідалковський — і продаж лотерейок, хіба це не святотатство? Мері, це парадокс. Мене природа-матінка ліпила не для того, щоб я лотереї продавав...
— Але комусь продавати нада...
— Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого...
— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: "Муся, хто у тібя живьот?" Він мене називає Муся. А я йому кажу: "Студент". Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що "вічний"?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса.— Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля "ролс-ройс" першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт,— повторив Сідалковський.— Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а,— махнула рукою Мері.— Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє... Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві,— театрально розвів руками Сідалковський.— Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш "Хвіндіпош". Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями,— він присів і, обхопивши голову, почав зважувати.— Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть... А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі,— у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
"Не в грошах щастя,— міркував. Сідалковський.— А в гаманці, набитому ними".
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм.