А от Митько раптом подумав: "Ага, і без тебе обійшлося, без твоєї панської ласки, сама Літа Миколаївна влаштувала, ми все добре зробимо, щоб ти луснув!"
Митькові хотілося поділитися цим своїм побажанням з Тимошем, та, на щастя, він сам сидів високо на драбині, пораючись з верхівкою ялинки. Але розмову під ялинкою "пана" і вчительки добре чув, хоча "пан" промимрив крізь зуби:
— Ви їх надто балуєте, Єлизавето Миколаївно, ця ялинка, вечірки, походи в лазарети, а на пекарні і в кошико-щітковій працює все менше й менше хлопців, особливо старших, коли б не полонені, ми б нічого з цього не мали, хоча й вони без Кузьми Хочима абияк працюють, а на самій дрібноті не виїхати.
— Ми з вами умовилися, Євгене Григоровичу, — спалахнула Літа Миколаївна, — що випускники, хлопці, які підуть вчитися далі, останній рік на пекарні не працюватимуть. Після нічних змін у них очі злипаються, а їм багато роботи в школі, вони мусять скласти іспити на кругле "п’ять", щоб їх прийняли.
— Ви переконані, що це їм потрібно? — впівголоса іронічно спитав Євген Григорович.
— Ну, це вже стара пісня! — раптом якось легко всміхнулась Літа Миколаївна і, трохи наблизившись до "пана", довірливо додала: — Ви краще попечителя обов’язково ще й самі запросіть на ялинку. Цього року у мене великий випуск, я й на нього покладаю надію.
— Що з вами вдієш, — усміхнувся, наче "зробив" усмішку "пан", але й від цієї усмішки його обличчя не стало приємнішим.
— У нас чудова програма цього року, — вже з захватом казала Літа Миколаївна. — Ви побачите, вам не доведеться червоніти.
— У цьому я завжди впевнений, коли ви беретеся до справи, — чемно, але стримано мовив Євген Григорович, розгладжуючи вуса над повними червоними губами.
"Ще б пак!" — подумав Митько, який майже все чув. Як він любив свою вчительку і ненавидів "пана"! От він ще побачить і почує їхні виступи, і як усі гості будуть задоволені! Сам він відчував за все велику відповідальність — чи не найдужче навіть серед старших хлопців. Аякже! Адже він жив спочатку ціле літо у Ваненків і тепер Галинка сама шила йому зошити. Зошити вже важко було дістати, і для трудолюбців припадав папір, який зшивали.
Дівчатка не чули розмови, але Галинка, повернувшись од вікна, враз відчула, що не так усе гладко, хоча мама наприкінці усміхнулась і говорила впевнено.
— Чого ти? — спитала Жечка, побачивши занепокоєне личко подруги. — Тьотя Літа все зробить, як вирішила! Вона все може! "Пан" — тільки пан, і більше нічого. Ти знаєш, його вигнали з другого класу кадетського корпусу, от їй-богу! В Трудолюбії всі знають!
— А чому ж його всі бояться? — спитала наївно Галинка. Жечка була завжди досвідченішою в життєвих питаннях.
— Дурненька! Все ж таки він "пан"! — відповіла вона безапеляційно.
Галинці було незрозуміло — навіщо тут "пан", в Трудолюбії?
Завжди, коли мама починає якусь справу, чи хоче віддати вчитися далі когось із хлопців, чи влаштувати якесь свято, прогулянку — навіть тоді, з "біженською" школою, — завжди їй треба ламати голову: а що, як "пан" не згодиться?
Ні, справді, "пан" існував тільки для того, щоб перешкоджати! От і зараз. Чому він так противно дивиться на ялинку? Мама ж так клопоталася за неї! На щастя, "пан" не затримується і йде до свого автомобіля. Всі зітхають полегшено.
— Хлопці, після обіду усі чисто, хто виступає, до мене на Різницьку! Дмитро, ти перевіриш, щоб усі були!
Та за це розпорядження можна було не турбуватися — усі любили репетиції на Різницькій, а Митько вже обов’язково перевірить, щоб, бува, кого не зайняли іншою роботою.
Звичайно, особливих художніх тонкощів Літа Миколаївна навчити не могла, їй здавалось головним, щоб виходило з почуттям, зворушливо.
— І дивіться прямо перед собою, — вимагала вона, — дивіться в очі тим, хто вас слухає, а не собі під ніс.
Їй здавалось, що це найвище мистецтво художнього читання. На жаль, Олексій Іванович майже завжди зайнятий, щоб допомогти в цьому, інколи тільки мимохідь щось підкаже, і все залунає інакше. От з Галинкою він все ж таки намагається знайти час, коли та готується до виступів у гімназії, і вона там визнана "прем’єрша", певне, тому, що тато прискіпливо морочиться, аби кожне-кожнісіньке слово мало свій відтінок або вона витримувала паузи. Але йому і для дочки важко знайти вільний час, тому Галинка покірно слухає всі зауваження і повторює по двадцять разів один і той же рядок, поки тато не скаже задоволено: "Ну, нічого! Тепер зрозуміла, в чому річ? " Зараз Галинці здається, що й без татової режисури у хлопців виходить надзвичайно. Митько своїм чотирнадцятирічним басом горлав за Вовка:
"Нащо це ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій?"
А гарненький Каленик, який навіть у Трудолюбії примудрявся лишатися рожевеньким, жалісно і смирно відповідав:
"Ні, паночку, водиці я не сколотив,
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає —
Вода від вас сюди стікає."
Виходило дуже добре! Літа Миколаївна була задоволена.
— Ну, хлопці, дивіться мені! У нас сама губернаторша на ялинці буде!
Навіть у Галинки і Жечки перехоплювало подих, і їм було дивно, що Митько скорчив презирливу міну, яка означала: "Подумаєш — губернаторша! Та нікому нашій Літі Миколаївні і в слід ступити!" — думав він.
"Пан", "губернаторша" — носяться з ними, як з писаними торбами.
Ну, нічого, подивимось, що там за цяця губернаторша, він не для неї старатиметься, а для своєї вчительки... і щоб дівчатка сміялися. Галинка як розрегочеться, то й поряд ніхто не втримається. У нього було якесь зворушливе ставлення до Галинки, хоча він зовсім не був закоханий у неї, як Борис. Він взагалі ні в кого не закохувався, як інші хлопці. Просто Галинка була дочкою Літи Миколаївни, і вона колись сказала: "То ж наш Митько", — і шила йому зошити. Борис — зовсім інше, всі хлопці знали про це і не сміялися з нього, бо він ні на які жарти з приводу цього не звертав уваги.
І от цей день наступив. З сніданком і обідом хлопці справляються швидше, ніж будь-коли, саме не з їжею, звичайно, а з прибиранням, щоб скрізь було чисто, щоб і самі були причесані, охайні.
Посеред зали стоїть ялинка, така чепурна, ошатна, і хоча на ній зовсім не такі іграшки, як у дворянському зібранні, а більше золочених горіхів, пряників, паперових прапорців та ланцюжків, що їх клеїли і фарбували самі хлопці, але ж є великий традиційний дід-мороз. Його від ялинки до ялинки переховує Параскева Федорівна, і коли його виймають зі схованки, завжди хлопці бучно вітають і несуть під ялинку як дорогоцінність. Замість електричних лампочок, що сяяли на прем’єрі, понатикано зворушливі різнокольорові свічечки, а вгорі Дмитро приладнав велику зірку — зараз він з насолодою дивиться на свою роботу. Під ялинкою, немов під охороною діда-мороза, лежать паперові мішечки з цукерками, горіхами, двома яблуками і пряниками — подарунки для кожного трудолюбця, а в передній частині зали красується великий довгий стіл. Його ставили і під час іспитів, тільки на іспитах він був накритий червоним сукном, а тепер білими скатертинами. І що це за смачний розкішний стіл! Усі закуски, печива, торти і пиріжки готувала сама Параскева Федорівна, а для всіх було відомо і беззаперечно, що краще за неї ніхто в світі готувати не може! Митькові здається, що вона старається завжди найдужче для Літи Миколаївни, адже Митько сам чув, як Літа Миколаївна казала:
— Кумонько, голубонько, ви вже постарайтеся для мене, я ж у боргу, ви знаєте, перед вами не лишуся.
— Та що ви, серденько! Хіба я не знаю, хіба ви для себе клопочетесь. Ми ж коло вас як у Христа за пазухою, та чи віддячить вам хтось?
— А чи чуєте... — махнула ледь рукою Літа Миколаївна.
Митько знав, що сама то вона за цей стіл з гостями не сідає, вона, як завжди, стоятиме з трудолюбцями по той бік ялинки і випускатиме їх з виступами. Галинка з Жечкою там також. Олесик на ці ялинки не приходить. Він не цурався хлопців, ні, коли старші прибігали до них додому, він охоче розмовляв з ними на різні серйозні теми, якщо вони чимось цікавилися. Галинка і Жечка — то інша справа, недарма Літа Миколаївна казала про них: "Без Гриця вода не освятиться", скрізь свої носики сунуть. От уже приїхав "пан", розгладжуючи вуса, він оком найвищого господаря оглядає ялинку, стіл, всю залу.
— Він огидний, правда? — питає Галинка Жечку.
— Огидний, — безсумнівно згоджується Жечка.
— Всі пани огидні, — безапеляційно припечатує Митько.
— Ну, не всі. — Галинка згадує Сержа, адже панич, а зовсім не огидний.
— А хіба на Різницькій пани огидні? — хитро питає Жечка.
Митько на хвильку замислюється, а потім переконано каже:
— Та то ж не від багатства пани, на Різницькій усі працюють, — він не знає, як висловити свою думку. — Вони від розуму пани, а наш "пан" хіба університет закінчив, як дядя Альоша? Він і до порога не доліз би. Він від багатства пан.
— А задається, що у нього машина, — міняє тон Жечка. — Та я теж хотіла б мати машину! Галинко, у тебе буде машина, коли ти виростеш?
— Звичайно, буде, і дамський велосипед, як у мами. Я ж буду, як і мама, вчителькою, тільки в моїй школі не буде ніякого "пана", я буду сама і за пана, і за попечителя, і за архієрея, — сміється вона.
— А я буду у тебе лікарем, — підхопила Жечка.
— А я буду зі всім дивитися, за порядком, за господарством, при мені вас ніхто не обдурить! — сміється Митько.
Та вже надходять і приїздять гості. Неофіт у фіалковій оксамитовій широченній рясі благословляє усіх праворуч і ліворуч з божественним виглядом, що ніяк не пасує до його добродушного, ще зовсім не старого, звичайного обличчя.
— А знаєш, — шепоче Галинка Жечці, — ми вчора з Васею і Борисом бігали в монастир, носили йому запрошення, а нам двері відчиняє якийсь монашок і каже: "Владика з Тихоном Євлампійовичем у саду на озері катаються, ідіть туди".
— Це Тишко, келейник — Тихін Євлампійович? — пирснула Жечка.
— Авжеж, ну ми побігли в сад, справді озеро ж там замерзло. Але як архієрей на ковзанах катається, а як же ряса? Тишко — то інша справа. Бачимо — справді катаються, нас угледіли. Тишко назустріч побіг, я й питаю: ви з владикою на ковзанах катаєтесь?
— Що ви, Галюшенько, — відповідає, — просто на галошах.
— От бідолаги, і на ковзанах не можуть покататися, мабуть, нудьгують там, — удавано співчутливо мовила Жечка.
— Тс-с, дивись!
Дівчатка чмихкають.
— Як бульдог? Правда? — шепоче Галинка.
— Достеменний бульдог! — погоджується Жечка.
Увійшов високий, сухий, як кістяк, старий пан з обвислими, як у бульдога, щоками.
— Мамо, хто це?
— Це попечитель, — хвилюється мама і йде з ним вітатися.
— Губернаторша, — шепочуться Параскева Федорівна і Левантина Мусіївна.
— Оце губернаторша?! — розчаровано питають дівчатка.
Худа, як жердина, дама з високою зачіскою, з лорнетом у руці і надзвичайному платті — такого ще дівчатка не бачили, а трудолюбці і поготів.