Житецькии вважає, що Беринда був вихідцем з Галичини або Волині. Проте, мабуть, найпевніші висновки про його національність можна зробити з кількох його висловів в його писаннях. У присвяті до свого "Лексикона" сам Беринда пише: "Милостью народа моего зневолений ... тую працю мою... на світ випущаю". А який саме нарід мав на увазі Беринда, В. Німчук пише в передмові: "видко з його післямови в "Рюді" 1627 р., де він говорить, що переклад синаксарів (коротких житій святих) на українську книжну мову "сотворися ревностію і желаніем рода нашего Малой Россїи"— Підтвердженням цього є багато слів, властивих для Закарпаття або Галичини чи Покуття: зопхни, струти, воробець, дуда, сурма, начинє та інші.
Немає точних відомостей і про його освіту, але відомо, що спершу (прибл— 1597 — 1607) він працював як друкар і ґравер у друкарні братів Балабанів у Стрятині(3ах— Україна). Брати
Балабани (один з них був єпископом) мали велику книгозбірню. Припускають, що освіту він міг здобути в одній із шкіл Львівського братства, бо він знав кілька інших мов, зокрема церковнослов'янську, старогрецьку, польську, і його вважали людиною високоосвіченою.
Пізніше Беринда переїхав до Львова і працював у друкарні Львівського братства. В архівних книгах згаданого братства знайдено відомості, що в 1614-му році Беринда постригся в ченці, діставши ім'я ІІамва, замість свого світського іме-ни — Павло. Тут же, у Львові, Беринда написав свої перші шрші з різдвяною тематикою та діялоги для братської школи. Але над словником, як він згадував у своїх писаннях, почав працювати, ще бувши в Балабанів. Не даром і свій "лексикон" він присвятив Балабанам, які певно й намовили укласти словник. Активність його творчости як у мистецькій літературі, так і над словником пояснюється також боротьбою українців проти польських впливів, — боротьбою за національне визволення. £
У той час П. Ьеринда був уже відомий, бо коли в 1116-му році київський архимандрит Є. Плетенецький купив у Львові друкарню Балабана (два інші брати вже на той час померлії), то запросив його до Києва, де незабаром Беринда став головним друкарем київської друкарні, перекладачем і ре-диктром. Беринда брав участь у виданні низки капітальних видань. А тодішні книги мали по 500, по 1000 і більше сторінок, відомий "Требник" митрополита Петра Могили мав 1670 сторінок. За перші 15 років свого існування київська друкарня випустила 40 книжок, а до кінця 18-го століття видано було 250. Але вже від 1720 року книгодрукування українських книжок в Україні було так спаралізоване наказами ^ Москви, що в деякі роки виходило лише по 1 — 2 українські книжки. Такі обставини були і в 19-му столітті.
До низки видань, що їх випустила київська друкарня за часів Беринди, він писав передмови та післямови. З них можна було дещо довідатися про його дії й погляди. В одній післямові до перекладу з грецької мови українською мовою він писав, що "коли можна перекладати святе письмо з єврейської мови на грецьку, то можна його перекладати й на українську мову", то в тому, мовляв, немає гріха. Ці рядки наводить автор передмови до "Лексикону" Беринди літературознавець і дослідник В. Німчук.
Помер ІТамва Беринда 13-го липня (за старим стилем) 1632 року, але його словник, над яким він працював ЗО років, лишився жити далі і став цінним надбанням нашої культури. Л в ті далекі часи ним користувалися й сусідні слов'янські народи. Головною причиною його появи було те, що тоді в школах частину предметів викладали церковнослов'янсь-
кою мовою, деяких термінів якої не завжди розуміли досконало не тільки учні, а й вчителі, не кажучи вже про насёлен-ня.До того ж і книжок чимало друкувалося тоді слов'янською мовою, а тому словник став у великій пригоді.
Готуючи цю важливу ирацю з лексикографії До друку, Бе-ринда користувався й багатьма закордонними виданнями, беручи до свого словника чимало загальних чужоземних термінів, а в українському тексті використав синонімічне багатство нашої пародньої мови, а також слова із словника Лаврентія Зизанія, про що з подякою згадав у своїй передмові. Беринда скористувався теж досягненнями білоруського друкаря й культурного діяча Георгія (Франціска) Скорини (1490 — 1540), який заснував у Празі та в Вільно друкарні й видав білоруською мовою "Псалтир" та 22 книги біблії.
1 хоч окремі критики зустріли його "Лексикон" глузуванням, можливо головним чином за його вживання в словникові простої народньої мови, бо для того часу в видавничій діяльності було це незвичним, Беринда був переконаний і твердо віриЕ, що нащадки будуть вдячні за його працю. І не помилився. Науковці й тепер вважають, що його словник та його етимологічні трактування стояли на висоті етимологічних спроб інших тодішніх європейських учених 16-го та початку 17-го ст.
Дослідник В. Німчук твердить, що "Лексикон" Беринди — це праця оригінальна й самобутня. "Вона є підсумком і разом з тим дальшим кроком у розвитку не тільки української, а й всієї східнослов'янської лексикографії".
Для наочности поглянемо на кілька зразків з "Лексикона" Памви Беринди. Філолог — любое ловець; како — як; кла-дязь — студня, колодезь; агнец — баранок, баран; алчу — лакну, гладом таю, єстем голодний, їсти жадаю; баснь — байка, казка, вимисл; баня — лазня, ванна; кров — дом, стеля, покриття, драгар, дах, наміт; птенец — дитя каждого птаха, потятко; благодатний — ласкавий; благодару — дякую; благополучний — щасливий; болница — шпиталь; воня — запах, вонность; враска — зморщка, скора на старом тілі; умилосерджаю — благаю і т. д. Окремі слов'янські літери подаємо рівнозначними сучасними, як, наприклад, старе ы,
я, ять тощо.
Словник Памви Беринди має два відділи. У першому укладач подає чужі слова, тобто слов'янські, а переклад дає одним чи кількома українськими синонімами, а в другому відділі — пояснює цілими реченнями, як у тлумачних словниках. Серед українських відповідників іноді зустрічаємо й польські слова, які були зрозумілі багатьом читачам чи науковцям. "Лексикон" Беринди має 271 сторінку й нараховує майже 7 тисяч слів.
119
Тож цією статтею відзначаємо 350 років з часу появи друком у Києві цієї визначної пам'ятки української та східньо-слов'янської лексикографії, що є основним джерелом і сьогодні для вивчення словникового складу української мови 17-го століття.
120
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ СТЕПАНА ВАСИЛЬЧЕНКА
ііе було ц Києві в 1911-му році. Надворі було холоднувато # накрапав дощ, а в Троїцькому Домі, де працював український театр Миколи Садовського, ставили першу жартівливу одноактівку Степана Васильченка "На перші гулі". Видатний артист Мар'яненко грав ролю парубка Тимоша, дівчину Олену — Хуторна, матір — Борисоглібська, а батька — Ми-роненко. Хором за лаштунками керував славний Олександер Кошиць.
Ст. Васильченка публіка вже трохи знала з його кількох цікавих оповідань, що друкувалися в київській газеті "Рада". Театр був переповнений, особливо було багато молоді, студентів. Але автор п'єси в цей час сидів на бальконі, що звався тоді гальоркою. Це ж ішов на сцені перший його драматичний тьір, який він щойно написав. Але успіх був величезний. На сцені праворуч стояла чепурненька селянська хата, поруч на тину висіли глечики, а ліворуч весь у цвіту пишався вишневий садок. Гриміла злива оплесків, публіка вимагала автора на кін, але автора не знайшли. Він же, скромний і соромливий, боявся рушити з місця.
Лише пізніше, по виставі, його знайшли студентки й піднесли йому китицю квітів. Але він соромився їх нести, щоб люди не догадались, що то він автор п'єси. І він сховав ті квіти під поли пальта. Побачивши це, студентки дорікали йому, що вони, бідні студенти, за останні копійки купили квіти, а він їх так нехтує.
По тому він зайшов за лаштунки до Садовського і з слізьми на очах казав: "Миколо Карповичу! Це не я написав п'єсу, а ви її створили своєю чудовою грою!"
л коли вийшов на вулицю, то далі бризкав густенький дощ. письменник хотів найняти візника, бо жив далеко, аж на околиці і^иєва, на солом янці. Але візник сказав,, що боїться туди везти, оо в нього нова шапка, то ще злодії чи грабіжники заоеруть. орештою, погоджувався везти, якщо заплатить три ішриованщ. ме оули тоді чималі гроші: адже вш сам за кожну виставу діставав від театру тільки по три карбованці гонорару, і авюр водевілю "па перші гулі" змушений оув іти шішш. і поки дшшов додому, то з подарованих квітів залишився тільки деркач.
аоч Степан Шсильченко працював уже в газеті "Рада", де друкував свої оповідання та новелі й статті, тепер його популярність зі.ачно зросла. *ш
Народився Степан Васильченко (справжнє прізвище Пана-сенко) 8-го січня 1879-го року в містечку Ічні на Чернігівщині у бідній родині шевця Василя Панасенка. У родині було
шестеро дітей. Влітку батьки й старші діти йшли на заробітки до багатших людей, а взимку в старій похиленій хаті шевця стукали молотки, сукали дратву й шили та лагодили людям взуття.
їхнє містечко Ічня було дуже співоче: коли прийде було влітку вечір, то вулиці аж гудуть піснями. Тож і в їхній убогій хаті часто навіть за працею лунала рідна пісня. Не цурались вони й книжки: часто приходив сусідський хлопець і читав їм "Тараса Бульбу" або різні байки.
Цікаво й те, як згадує сам Васильченко, що за всі роки, які він прожив у батьківській хаті, ні разу не чув брудної лайки чи якогось цинічного слова. І, не зважаючи на злидні, він з приємністю згадує про свої дитячі роки, як про чарівний сон. Порівнюючи їх до дитинства багачів, зокрема до життя письменника Толстого, Васильченко писав: "Читаючи відомий твір Толстого "Детство. Отрочество. Юность." про дитинство, що з таким пієтетом одгукувався про нього автор "Счастливая, счастливая, невозвратная пора детства..-", я порівнював його з своїм дитинством, з дитинством сільського хлопчика. Незважаючи на те, що в Толстого воно проходило в князівських та графських обставинах, в золоті, в розкошах, в теплі, в добрі, що змалював його великий, закоханий в своє дитинство художник, моє дитинство, дитинство селянського хлопчика, що минало по смітниках і бур'янах, по лісах, по полях, по городах, — без мамок і няньок, часом напівголодне і напіводіте, безпризорне, хоч зате більше нагріте сонцем, — все ж воно мені здається в моїй уяві і яскравішим, і радіснішим, і змістовнішим, ніж те графське дитинство, що проходило в золоченій великопанській клітці— Ще радісніші були для мене шкільні роки"-
Хоч яке в них було скрутне матеріяльне становище, батько вирішив після сільської школи, як найздібнішого, післати Степана до Коростишівської семінарії— Туди приймали на державну стипендію лише 10 — 12 осіб на рік.