На одностроях вирізнялися значки лісової охорони.
Себастян взяв рушницю між ноги, загорнув її у верету, зібрав патрони до кишені, рукавиці — до другої і на колінах пішов шанцем до великої купи каміння. А тоді побіг через ліс до дороги і біг чотири години без перерви, поки не добіг до замаскованого в яру панцерника старого Веди.
56. Панцерник майже звисав над проваллям, прив'язаний тросом до грубезного бука. Верхній люк був відкритий, і тепле повітря, виходячи зсередини, вібрувало над отвором.
У возі справді було тепло. Старий Беда варив вино і розказував маленькш Анні про Франциска Асизького і Франциска Петроського. Анна прикрашала своє перебування у панцернику великими малюнками на білих стінах (щось подібне Себастян колись малював її мамі на долоні) і невпинним зловживанням дієсловом є.
Не марнуючи часу, Себастян і Беда випили вино і поїхали аж у Кваси, де стояв автобус-бар.
Свою уявну війну Себастян оголосив програною.
57. Автобусний бар вони найперше почули. А вже тоді побачили досить високо в небі умовний знак — шість берегових ластівок, чотири іволги й одного зимородка. Всі пташки літали взад—вперед одна поза другу, не вилітаючи однак за межі певної півсфери, ніби плями світел багатьох сторожових прожекторів на захмареному небі над нічним містом. їх стримували тонкі міцні нитки, які пучком сходилися десь за високим оборогом, в якому через зиму майже не лишалося сіна.
Шість чотири один, сказав Себастян.
Беда заглянув у грубий зошит і зачитав уголос — шість чотири один, у світі все таке, як воно є, і все діється, як діється; у ньому немає жодної вартості — а якби була, то не мала б вартості; якщо є якась вартість, то вона має перебувати поза всім, що діється і так-існує; бо все, що діється і так-існує, — випадкове.
Це означало, що все добре і можна безпечно йти до автобуса, який стояв у сховку за майже порожнім оборогом, власне там, де сходилися нитки, якими були прив'язані пташки. І прив'язані вони були до клямки передніх автобусних дверей.
58. Сигнал безпеки подавав орнітолог, який колись кільцював птахів на Чорногорі, Гриняві і на гуцульському краю світа — у горах Цібо і знався ще з Франциском.
Орнітологія поволі перейшла в орнітофілію — він навчився кохатися з усіма птахами, що відкладали хоч трохи більші яйця. Вони любилися на найвищих верхах, де довкола обертається саме небо, а вся земля зменшується до непорушної опори для ніг. Птахи віддавалися йому мовчки, лиш закидаючи голови і широко роззявляючи дзьоби, ледве стримуючись, щоб не почули їхні самці. А ті ненавиділи орнітолога, який кохав птахів — орнітолог завжди ходив у оточенні нервової зграйки пташиних самців, які викрикували нелюдськими голосами. Коханці моїх коханок — називав їх орнітофіл іронічно.
Згодом орнітофілія відійшла, а прийшла філософія. Точніше — один трактат Вітґенштайна. Колишній орнітолог знав його напам'ять, постійно розмірковуючи над тим, яку цифру доречно процитувати у даній ситуації.
59. Тому, коли орнітолог викликався пильнувати бар, заки Себастян воюватиме з окупантами, він попередив того, що сигнали, на які треба зважати при поверненні, подаватиме птахами і Вітґенштайном. Щоб їх вдалося розшифрувати, подарував старому Беді зошит з переписаним від руки логіко-філософським трактатом. Наприклад, речення "щось може бути чи не бути подією, а все решта лишитись таким, як є" передавалося би пташкою одного виду, двома — іншого й однією ще іншого (один два один), Про що таке речення мало сигналізувати — слід було вирішувати самому Себастянові. Принаймні те, що Себастян оцінив шість чотири один як все добре, виявилося правильним.
60. Орнітофіл був, напевно, найчастішим відвідувачем Себастя-нового бару. Хоч за п'ять воєнних років у автобусі побували тисячі найрізноманітніших клієнтів. Серед них кількасот — постійних.
Бар функціював дуже просто. Себастян їхав автобусом, заки його хтось не спиняв. Охочий заходив до бару, і вони їхали далі. Якщо ж той не хотів нікуди їхати, Себастян з'їжджав з дороги, і бар певний час працював на одному місці.
Деякі клієнти могли тижнями їздити в барі без жодної мети.
Дехто заїжджав задалеко, і Себастян мусив вертатися.
Часом бар надовго затримували у якомусь селі.
Бувало, що несподівано доводилося збиратися і кудись мчати.
Можна було домовитися про приїзд бару на певний час.
І так далі, і так далі.
61. Себастян встигав провадити автобус, обслуговувати клієнтів і виховувати Анну. Перед кожним містечком він зупинявся і йшов до нього сам, щоби — за старою снайперською звичкою — попередньо дослідити місто. Крім того, він мусив вислуховувати різні історії, щоб переповісти щось від когось десь комусь. Ця усна пошта настільки втомлювала Себастяна, що він вже не міг згадати що, де, коли і з ким відбувалося. Він їздив епосом, не торкаючись до нього.
62. Єдине, про що він говорив з клієнтами цілком усвідомлено, були своєрідні взаємні сповіді, позбавлені вишуканої стилістики, але надзвичайно багаті сюжетами — хто що любить і не любить, що кому подобається і не подобається, смакує чи ні.
Себастян вважав такі розмови підставовим катехизмом, обов'язковим першим рівнем кожного співіснування.
Тож, зустрічаючи будь-якого гостя вже вдруге, він добре знав — до чого той звик, а що можна запропонувати спробувати.
63. Найбільше любили бар у віддалених селах, де жило мало людей і мало що відбувалося.
У розпорядженні кожного мешканця такого села було всього-на-всього кілька власних історій. Кожну з них він безконечну кількість разів оповідав усім, кого знав, так само, як вони оповідали кілька своїх. Таким чином циркулювало пару незмінних сюжетів, які важко було розділити на пережиті і почуті.
Приїзд автобуса з незнайомими пасажирами давав можливість прилучитися до чогось іншого. І по-новому викласти своє, яке, вириваючись із зачарованого кола слухачів, знову набувало ваги.
64. Цікаві речі траплялися іноді, коли сходилися знайомі і їхні знайомі, говорили про знайомих і оповідали історії про знайомих знайомих, почуті від знайомих.
Не раз бувало таке, що хтось міг вислухати від незнайомої людини дивовижну історію, яка виявлялася про нього самого.
Або: часто говорилося про когось при одному столі, не підозрюючи, що той хтось сидить при сусідньому.
65. Один час так постійно було з Северином. Всі говорили про те, як він завів чужинецьких туристів у гори до чудернацьких грибів, як туристи втратили глузд, а Северин осліп, але вивів-таки туристів до людей. Ця історія по-різному розказувалася багато разів.
Ніхто не знав, що Северин жив тоді у Себастяна і весь час перебував у автобусі. Добре, що не чув усіх тих небилиць, бо закладав у вуха і ніс вату, намочену джином — аби остаточно розсмокталася пухлина в мозку, яку він не схотів дати вирізати молодшому Млинарському.
Багато всіляких леґенд про себе доводилося вислуховувати орнітологові, котрого у барі вважали мандрівним філософом — з часом він, переповідаючи і переповідаючи трактат, перестав згадувати Вітґенштайна.
66. Химернішою від орнітофіла була, може, дочка папи римського. Ніхто не міг знати — правда це чи ні, але те, що вона так казала, — правда. Зрештою, з нею ніхто не збирався сперечатися — всі були раді бачити неможливе.
Дочка папи римського писала п'яні п'єси. Принаймні так вона назвала свою письменницьку методу.
їй якось набридло миритися з тим, що більшість цікавого відбувається тоді, коли вона п'яна — найважливіші розповіді, найдотепніші жарти, найафористичніші думки, найориґіналь-ніші ідеї, найпарадоксальніші рішення найболючіших проблем. І біда полягає в тому, — відчула вона, — що все це за хвилю неможливо пригадати. Тому дочка папи римського почала напиватися з олівцем у руці, записуючи кожне сказане і почуте слово. Динаміка її п'єс сильно залежала від випитого. Часом ближче до кінця актори говорили абсолютно незрозумілі речі. Ба більше, дочка папи римського впровадила ще один експеримент — ремарки точно вказували кількість і ґатунок напою, і авторка вимагала, щоб актори пили це на сцені за ходом п'єси. Нічого дивного, що траплялися цікаві імпровізації, які заводили дію у несподівані далекості.
Автобус Себастяна на кілька років став ЇЇ творчою лабораторією, кабінетом, майстернею і житлом.
67. У 1942 році донька папи римського зібралася писати п'єсу про циганських дітей, які втекли з табору, й угорських жандармів, котрі їх розшукують. Жандарми доходять до висновку, що дітей може вичислити дитина, яка уявляє собі, як діти думають і поводяться, і кличуть на допомогу дівчинку-детектива. Дівчинка знаходить циганчат, хоч і не дуже легко — йдеться про іншість культур і цивілізацій (насправді дітям зустрівся старий Беда, він провозив їх у своєму панцерникові до кінця війни).
Восьмирічна Анна була потрібна для вивчення дитячої мови. Дочка папи римського напоїла її підступним солодким молодим вином.
Коли Анна відіспалася і протверезіла, то так розповіла татові про щеплення яблунь, грушок, персиків і черешень, що Себастян повірив — вона була всередині дерев і плавала соком по судинах.
68. Відтоді Непрості час від часу передавали Себастянові сиґарети, які не можна було скурювати.
На внутрішньому боці сиґаретної бібулки Непрості рисували схему, за якою Анна мала знайти те чи інше дерево і надщепити його певним живцем.
Вони їздили у вказані місця баром.
69. Взагалі, їздити автобусом було дуже приємно. В ньому добре пилося і гарно говорилося, з нього далеко бачилося, ним якось миналося усі небезпеки — встигалося трохи швидше або щасливо запізнювалося.
Не шкодило, що часто бракувало їжі, що взимку стоялося у заметах і пекли руки від миття начиння у студеній воді, а пісялося просто у сніг за дверима, що влітку бувало так гаряче, аж доводилося постійно намочувати одяг у балії з дощівкою, а ночами, коли ставало прохолодніше, здавалося, що надворі безперервно паде дощ — у вікна добивалися рої комах, що треба було задурно поїти поліцію й офіцерів.
70. Восени 1944 року автобус довелося покинути у Краснішорі. Того ж дня Себастян і Анна стопом доїхали до Кьонініґсфельду — їх взяли на рами селяни, що ходили до Тересви по залишені німцями велосипеди.
71. Себастян міг легко побити тих трьох під шевською майстернею у Кьонініґсфельді без ніякої зброї.