Хтозна, чи порохнява будова не розсиплеться від струсу повітря ще швидше за навколишні житлокомбінати й п’ятиповерхи? Від іскри може зайнятися дерево минулого століття. Може оцей сусідній кам’яний колос завалиться й накриє Мар’янин грибочок? Ну, то що ж робити? Краще в хаті, чи надворі? Чи в підвал який лізти, чи що?
Не тільки Мар'яна з Розою не можуть знайти пристановиська й бігають по розсвіченому загравами подвір’ю, Усі сусіди носяться з клунками, бо в хаті однаково не можна всидіти. Земля двигтить і стрясається, голосу не чути. Тільки тут сидіти покірно й чекати свого кінця, чекати хвилини, як почнуть вибухати й валитися колоси навколо. То що, може ще краще піти, лягти в ліжко й з комфортом злетіти в повітря, чи що там має бути? Але й такі сибарити довго не витримують скаженого гуркоту. за п’ять-десять хвилин вони вискакують з ліжка й знову носяться по подвір’ю, — то під одну стіну, то під другу.
А воно рветься, а воно вибухає! Чи в цій канонаді беруть участь всі гармати з усього Радянського Союзу, чи це вибухають одночасно всі підміновані за ці два місяці будинки Києва, — то чого ж ми ще живі, чому ні сусідний штаб, ні банк не займаються? Чи це відбивають від німців Київ ті гармати, що замасковані в усіх криївках, садах та парках? Де ж це воно так близько горить? Банк? Штаб? Хрещатик? Ще одна хвилина й будемо знати, як виглядає кінець світу.
І так безумно бігає усю ніч по своїх подвір’ях безтурботний, неслухняний Київ, загнізджений у малих кімнатках, у тісноті, скупченості. Великі, гарні новобудови не хвилюються, вони порожні.
Ще й якісь права на сон пред’являє людина у такий час! О третій ночі вибухи, нарешті, притихли, ущухли і — на диво! — нічого кругом не завалилося, не загорілося. Мар’яна навіть заснула і спала вона сном непогрішним кілька годин.
XXXVI.
Там, де колись у паркетному блискові відбивався рояль, — тепер валяється в поросі на брудній підлозі шмаття. Шафи всі навстежень, все вивернуте з кишками, розкриті порожні валізи. Грабіжники забули здерти мереживні фіранки з вікон, і вони, хоч пожовклі за літо, дивно контрастують з огидою безладдя та розгрому у цім, такім затишнім колись, мешканні Ребе.
Вчора, стоячи під дверима, вона не здогадалася потягнути за ручку. Пльомба була для вигляду. Мешкання це вже пограбоване.
Мар’яну охопив страх, може найбільший за всі пережиті. Вона вибігла, шукає живої душі. Вже не двірника, хоч би сусідку яку, бо що ж це? Утікти й не зробити для Ребе нічого? Увійти й порядкувати, — то це вона зірвала пльомбу й пограбувала?
Все ж тут є ще люди. Служниці, що зосталися доглядати. Може яка стара мати притаїлася? Одну таку знайшла вона, — хоч якась жива душа повинна бути свідком цієї страшної півгодини. Озброївшись так, вона сміливо потягла за ручку дверей.
Ні грибів, ні цукру, ні масла нема й сліду. Висить у шафі зовсім добре, ще недограбоване, пальто, лежать ще ковдри, подушка на підлозі. Але нема ні фотографій, ні листів. Та ні, листи й рукописи є, так само, як і книжки, але в якому непереказаному хаосі! Що ж тут найцінніше, що мусить бути врятоване у тій пачці, яку зможе Мар’яна взяти із собою?
— Це пальто я собі візьму, — вирішує сусідка. — А ковдру візьміть ви, вам здасться. Дивіться, зовсім нова.
Ну, і що ж це? Мар’яна прийшла грабувати Ребе? Саме час безвлади, військо вийшло, ополченці вдосвіта вийшли, міліція вранці строєм проходила загонами через Левашівську, на вулиці валяються вбиті і ніхто на них не звертає уваги, в цю ніч юрби грабували винні склади, їдальні, крамниці перед летом у безодню, — а Мар’яна прийшла в жидівське мешкання по лахи?
— Мені нічого не треба! — без пояснень, відказала. — Я маю доручення: від друга, зберегти папери. От я беру оцей покрів від рояля й сюди загортаю. Я це беру до бібліотеки на схов, бо не знаю, що зо мною буде.
Треба карбувати кожен свій крок. Кінчається один світ, починається другий. Який він? Чорна заслона з гарматних димів, покищо. Але ж Мар’яна за кожний свій крок ладна відповісти і піти на страту. За хибний прийме кару, за непомильний також муки прийме.
І от Мар’яна теж несе пакунок, взятий у пограбованому мешканні. Зовсім так само, як оці всі, що розграбовують магазини, склади, аптеки, навіть кіоски Союздруку.
Того пакунка прийняв від неї сам директор бібліотеки — мовчки, із змовницькими очима. Про що змовлявся він із Мар’яною? Що збереже жидівською мовою рукописи, хоч і входить у Київ Гітлер? Що він так само, як і Мар’яна, залишається подивитися на якесь нове життя, а оце все, що роблять вони, — інсценізація, однаково все піде в огонь?
Перед очима Мар’яниними невідступно стоїть мешкання Ребе. Як увісні, йде вона містом без влади, як увісні, бачить оці натовпи, що снують Хрещатиком і дивляться, де б поживитися. Як увісні, — вибухи, брязкіт скла, пожежі, з яких тягнуть на плечах дошки. Знову струс вибуху, а вони з дошками на плечах так і тікають. Скрізь валяються купи паперу, може десятиліттями бережені в архівах бюрократичної машини. Що за довгі серпентини літають у повітрі, що це за диявольський маскарад? Одна біжить із хутряною шапочкою, друга з перцем, третій з аптечними коробочками. Ось якась уся замаскована в тісто, що тече по всій одежі. На тротуарі біля "Люксу" валяється п’яна у власній блювотині, а в "Люксі" пораються хлопчаки, топчуться на купах нот і викопують з-під них щось для себе цікавіше. Два військових стоять біля розібраного мотоциклу — п’яні. Військові ходять групами, питають, де воєнкомат, щоб хто дав напрямок. А в цей час — вибухи, пожежі, чорні стовпи над базарами, вокзалом...
Впрах розлітаються останні тканини вчорашнього дня. Людина, її гніздо, падає в прірву, у безодню. І не знає, чи жива зостанеться, чи закрутить її вир — чорторий, чи вилетить "на той бік". І що там? Людина заціпеніла, скулилась, чекає свого кінця.
Частина 2
І
По обидва боки широченної Хрещатицької долини, тієї вічно живої київської артерії, куди сходяться всі людські ріки й струмки мільйонового міста, по обидва боки Хрещатого Яру стоять шпалерами кияни й дивляться.
Порівнюють. Ще позавчора цими ж дорогами йшла поморена, розбита червона армія, пленталася-брела жалюгідна піхота, стомлена, а оброслими, заболоченими і байдужими до власних страждань лицями, у брудних, розпанаханих шинелях. Ті, що їдуть на моторах... на легкових, тягарових автах, мотоциклах, велосипедах, знову гігантських автовагонах, танках, гарматах, — наче прорвалася загата й ринула безконечна моторизована ріка... ці всі — добірні, виґлянсувані, сяючі чистотою, молодістю, червонощокістю, красою нордійських облич та дженджуристістю військових зеленавих уніформ, сірих лискучих дощовиків та іншої різноманітности.
Справжні золотоволосі лицарі з фотоапаратом кожний. Ніхто з них не йде, як ті позавчора. Лише гуркочуть безперервно гусеничні колеса та повітря пройнялося незнайомим запахом перегару від синтетичного пального. Тепер машини ці йдуть уже всіма шляхами: з Подолу, з Житомирської, Фундукліївської, Васильківської, бульвару Шевченка — всі в одному напряму, на Печерське.
Золотоволосі бестії "чистої арійської раси" справляють враження не так фронтових вояків, як цікавих туристів, що відбувають турне в країні зулусів. Кожний, сидячи комфортабельно в різнородних, але строго одного кольору автомашинах, тримає напоготові не рушницю, а фотоапарат. Кожен клацає щось цікаве для себе, а фільм той наповнюється не тільки архітектурними пам'ятками старовинного міста, але й жанровими сценками. Он з магазину Критого Ринку виносять на собі буфети, канапи, роялі. Он жінка тягне на плечах шафу і під нею впала. Її блискучу позу увічнено на фотоплатівці німецької ляйки. З реготом.
Якісь київські вальки й мурки, не захоплені видовищем тріюмфального вступу німецьких збройних сил у одну із столиць СССР, поспішають винести з магазину українських виробів те, що недограбоване перед ними, — хоч опішнянського глечика на квіти. А їм ці горщики, щотільки виходять вони із здобиччю на Хрещатик, з насолодою тут же розбивають ненависники грабунку. Клацають фотоапарати, регочуться золотоволосі лицарі, а покривджені мурки і вальки загнано-сердито озираються на череп’я, а натовп зловтішно осміює загибіль трофею. В цім місці по побитій кераміці особливо скрегочуть колеса й гусениці нескінченного потоку моторів. І сміх цей мовчазних, ніяково похмурих киян скидається на скрегіт. Дожилися! Німці на Хрещатику в Києві.
Як тільки потік машин спиняється, на нього наступають юрби цікавих і починається знайомство. — А ви нас не поріжете? — А коли буде український уряд? — А хто в уряді? — Поспішають із своїми скаргами на більшовиків. За десять хвилин спізнення на працю — тюрма. Одна жінка-суддя засудила робітницю на рік тюрми за те, що та спізнилася на працю через хворобу дитини. Прочитала вирок і сама знепритомніла. — Комуністи повтікали, а ти, Іване, на фронт! — Пограбували банки й ломбард — і драла! — Понищили все, в Дніпро вкинули.
— Щоб йому, тому Сталінові, тому дурному грузинському кувшінові… його мало на шматки порізати, як він людей намучив. — Мій брат прийшов із заслання, опухлий, сусіди питають, де був, а я не боялася і сказала: "Під сталінським сонцем". — От, цілу ніч пили тут у ресторані воєнні, а вранці підпалили, щоб вам не дісталося. І досі горить. — Від кого це все? Від своїх лихо. Порозганяли всіх, — їдьте, німець усіх євреїв у кучку збирає й підпалює гасом, німець грабує, палить. А хто ж грабує й палить? Самі ж… Людей розігнали по світі, щоб попропадали...
І при цій нагоді хлопці безцеремонно протягують руки до німецьких сигарет. Київ повний чуток, що у німців всього багато, вони не тільки роздають, а ще й парашутами скидають.
Німець також має щось цікаве розповісти. Він показує рукою на шию — таке вони роблять із жидами. — А чому ви їх не любите? — Бо вони ліниві, не хочуть робити. Українці — ґут, вони працьовиті. — А мені один старий жид казав: тільки їх одних ви вважаєте рівними собі і ви боїтеся їх конкуренції…
Отак наговоряться, поки не рушать знову колони. І знову нових та нових німців бачать ті, що так довго чекали хвилини подивитися на першого німця. Тільки якось всім не по душі від цієї хвилини.