Нею він скріпив камені, не залишивши жодної щілини.
Будинок вийшов неоковирний, але міцний. Саві страшенно бракло дерева, і він змушений був розібрати всюдихід: вставив віконця, двері. Стелю зробив з брезенту, котрий натягнув на металевий каркас. Потім натягнув ще шмат брезенту і проміжок між полотнищами втеплив соломою.
Вимурувавши перегородку, він поділив будинок на дві кімнати. В меншій поставив столик і крісло водія, похідну койку, а також три шафки. У верхній була аптечка, в середній Сава тримав продукти, а в нижній лежав дорогий його серцю дріб’язок: кілька книжок, папір, олівці, компас, ключі, цвяхи, голки, нитки, ножиці тощо. Під постіллю в ящиках лежали речі, якими він рано чи пізно мав скористатися: трохи одежі, сухий спирт, взуття, прилади, зняті ним із всюдихода.
У другій, більшій кімнаті мали жити хворі ласки. На дві кімнати Сава зробив з каміння грубку, яка повинна була обігрівати їх і його взимку. При допомозі зварювального апарата Сава стулив щось на зразок ночов. Сава думав: "Невже я це зробив сам?" І не вірив. Тому взявся будувати ще один будинок, втричі більший, де мали бути комора і стайня для сотні ласків. Невтомно тягав каміння, місив глину. Шар каміння, шар глини. Головне взимку — це тепло. Дах не було з чого зробити, двері також. Сава сяк-так змайстрував двері, а дах вкрив брезентом і соломою, тонкий шар якої навряд чи захищав би від морозу. Від каторжної роботи в Сави почали злазити нігті, і він натягнув рукавиці Неоптолема. Тоді відчув, що падає з утоми. Проспав три дні й три ночі, а прокинувшись, побачив, що його праця пішла намарно. Ласки покинули його. Залишились лише най слабші малюки, десь з п’ятнадцятеро, їх він зміг би прогодувати. На чоловіка найшло якесь оціпеніння. Роботи в нього не було великої. Ласки ще паслись, вишукуючи останню траву. Паливо — це була найбільша проблема, яку мав вирішити Сава. Його чекала смерть від холоду. Він підбирав сухе бадилля, якого вистачало лише на один спалах. У всюдиході Сава знайшов чималий шмат парафіну для ловлі комах та різних технічних потреб. Наробив свічок, тож мав принаймні світло.
Сава заощаджував на всьому: їжі, теплі, одязі, сні, щоб підтримати в собі вогонь життя. Цієї мудрості його ніхто не вчив. Це був скоріше інстинкт.
Очевидно, зникнення ласків було якось пов’язане з настанням зими. Сава тільки не знав, де їх шукати. Дбав про тих, що залишились, а коли похолодніло, перебрався до них спати. Знічев’я взяв до рук одну з книг. Це була поезія, дуже стара. У передмові він прочитав, що вірші були написані колись давно на Землі. А Саві ті вірші подобались, бо в них мовилось про весну, пахощі квітів, волосся коханої, птахів, зірки, про те, що було й буде і завжди знайде собі прихисток навіть серед вогню:
...вслід йому ступали інші, всі,
По вранішній і по нічній росі,
Приберігаючи на ранок сили,
Не ломлячи ні квітки, ні стебла...
Сава відкривав для себе те, що можна було відкрити тільки тут: тривожну тишу і якийсь зболений спокій безконечних днів і миттєвих ночей:
Спи, — каже тиша, — обхиливши душу
Легким гіллям, а я постережу
Твій сон, і втоми довгої іржу
Зніму з душі, і гілочки не зрушу
У снах твоїх, у млосних тінях вій.
І казку розкажу...
Коли западала темрява в долині й нічого було робити і навіть свічка з її хистким сяйвом не мала права горіти довше, ніж триває вбога Савина вечеря, сон не завжди приходив вчасно. Сава раптом усвідомлював, що він є, що це остання мить його існування застигла, наводячи на думку, чи не зупинити її назовсім, й поволі перетворюючись в пил. Він через силу посміхався й шепотів:
І всюди дівчина в легкім убранні,
Проходячи, із жахом погляда,
Чи не загрожує звідкіль біда
Від комашок-людей, що полонили
Моря безмежні, вільні небосхили,
Що твердо вірять у війну близьку,
І досі не поховані в піску.
Сава думав: "Я б хотів ніколи не розлучатися з нею, носити її, як квітку, всюди з собою. Взимку немає квітів. Мені треба просто дочекатися весни. Мені треба надіятися, доки я вмію відрізняти осінь від весни, а вечір від ночі".
Сава притулив до вуст сопілку і тихенько заграв. Загрубілі пальці не слухались, але поступово мелодія легко й вільно почала випливати з-під них. Він здригнувся від несподіванки, коли побачив круг себе ласків. Але посміхнувся:
— Вона буде вас любити. В неї руки ніжніші в тисячу разів за мої. — І додав: — Чуєте, скоро буде весна! Я це відчуваю. Тільки перед весною починаєш думати про такі речі.
Однак весна не прийшла ні завтра, ні післязавтра. Випав сніг, і стало трохи тепліше. Ласки повиходили надвір, і Сава гарненько прибрав після них.
То був перший сніг, який він побачив на Селії. Сава почав готуватися до весни. Мав посіяти втричі більше зерна і посадити якнайбільше городини. Скопати стільки поля лопатою було понад силу. Сава міркував, як полегшити собі роботу, і взявся майструвати плуга. Дуже пильно придивлявся до пристрою від всюдихода, що прокладав дорогу в завалах каміння. Пригадав, як виглядав плуг в підручнику агротехніки. На цю справу витратив страшенно багато часу, але так і не був упевнений, що йому вдалося. Плуг могло тягнути четверо ласків. Влітку він надумав спорудити ще один будинок і вкрити його соломою. Знову ж таки його мучила думка про паливо і дерево. Сава вирішив, поки є час, обстежити всю долину й скелі, що її оточували.
Тепер він пішов униз, за течією річки. Сніг залишав чіткі відбитки його слідів. З собою Сава взяв пляшку вина, щоб зігрітись. Кілька таких пляшок він знайшов у всюдиході. За плечима ніс .мішок: на всяк випадок, хоча б позбирати трохи сухого бадилля. Річка подекуди була вкрита кригою. Саві вдалось перебратись на той бік, перестрибуючи з каменя на камінь.
Йшов він швидко у напрямі тих скель, на які не раз дивився і які його цікавили найдужче, бо були найвищі. Дорогу йому перепинив незамерзлий струмок. Сава занурив у нього руку: вода на дотик здавалась майже теплою. Це його підбадьорило, і він завзято почав дертися по кам’янистому насипу, ледь прикритому снігом, наче сподівався побачити райський пейзаж, літо серед зими. Деякі камінці, крихкі й сіруваті, він кинув у мішок. Можливо, це було вугілля. Сірий бур’ян теж підбирав.
Ніздрі його вловили запах якогось газу, що потроху сильнішав. Він трохи звернув убік. Сава кілька разів ледь не зірвався зі слизького каміння. Коли опинився в безпеці, озирнувся назад. Внизу лежала долина, перетнута сталевою жилкою річки, оточена зубчинами жовтуватих скель. Сава подумав, що він хтозна-коли дивився на зоряне небо, в якому можна було побачити рухому зірочку — космічний корабель. Втім, мертвих ніхто не шукає. Сава побачив свої будинки, малесенькі, але такі рідні, в які він мав ще сьогодні вернутись і приготувати собі вечерю, розпаливши вогонь у грубці. А потім заснути в постелі, що пахне сіном.
Сава надибав вузький прохід між скелями і поспішив туди. В лице йому вдарив сильний запах газу. З проходу витікав паруючий, гарячий струмінь води. Звідусіль клубочилася пара.
Моторошне видовище відкрилось Савиним очам. Він побачив ласків, які були не то мертві, не то спали, встеливши своїми тілами величезний простір з розкиданими гострими каменями. Він ходив поміж них, доки не надихався випарів і не опинився в розкішному зеленому саду з деревами, вкритими спілими плодами, де не було стежок і прим’ятої трави, тільки під деревом стояла дерев’яна лавка і на ній сиділа його мати в темно-зеленому платті і в білому капелюшку з стрічками, що зав’язувалися під підборіддям. Мати читала книжку, і її босі ноги не діставали до землі. Зрідка вона сягала рукою до плетеного кошичка і сипала зерно на траву, яке скльовували білі голуби.
Сава спіткнувся, боляче забився об камінь і отямився. Негайно вибрався з небезпечного місця, де випари викликали галюцинації й сон.
Ось де зимували ласки. Ось чому вони вимирають. Не від холоду, не від голоду, а від солодкого дурману, що плине з надр Селії. Сава бачив скелети ласків. Це означало, що тільки якась частина прокидається весною й спускається в долину, а решта гине. Спокійна, тиха смерть.
Яка велика спокуса! Сава міг би теж тут лишитися, а не мерзнути й голодувати.
Тієї зими трапилась невелика буря, після якої Сава цілісінький день відкопував припаси, що їх позакидало снігом. Ті камінці таки горіли, хоча й не дуже охоче. Тепер він міг собі дозволити тепло й кожного дня варив юшку чи пік у грубці картоплю, "З часом я пектиму хліб, — гордо думав Сава. — Побудую млин на річці й матиму муку, хай тільки більше стане зерна".
Весна настала зненацька. Сніг розтав за один день, і річка вийшла з берегів. Сава турбувався, щоб повінь не залила будівлі, але все обійшлося.
Сава надумав побудувати щось на зразок дамби; втім, він не дуже вірив, що загорода з каміння здатна зупинити воду.
Навесні повернулось 750 ласків. Це з 1085. Якщо так триватиме далі, вони вимруть зовсім.
Сава квапився засіяти поле. Ні про що інше він не дбав. Йому вдалося запрягти ласків у плуг — вони одразу зрозуміли, що від них вимагається. Піт котився з Сави струмками, він майже голий ходив за плугом і ночами не міг заснути, бо пекла спина й боліли руки, а вставати треба було з першими променями соиця.
Його життя залежало від врожаю. Сава прокопав від річки кілька ровів, і вони зволожували землю.
Але й ці пекельні дні нарешті скінчились. В добре прогріту землю лягла городина. Салат підріс сам, виткнулась цибуля. Можна було сяк-так перебитись.
Найбільшою приємністю для нього було купання в річці. Сава купався і взимку, але це нагадувало скоріше потребу, ніж розкіш. За цей час в нього виросла чорна велика борода. Йому було трохи лячно дивитись в дзеркалої таким старим він собі здавався.
Треба було подбати про ще один будинок-зимівлю. Сава примітив місце, де той мав стояти: значно далі від річки, куди не могла досягти навіть найбільша повінь; він прив’язав ласок шлеями до каміння, і ті перетягали їх до місця будівництва. Місцина була нерівна. Сава викопав заглибину під фундамент і вже збирався наступного дня укладати каміння...
Він був на тій прегарній галявині між скель ранньою весною, коли трава тільки проростала, посидів трохи на камені, нагрітому сонцем.