Ви розумієте…
— Ну а далі, сеньйоре Хуано? — обережно запитав Бурс.
— А далі — я буду діяти сам. Підготуйте агентів.
Шліссер підійшов до машини, востаннє подивився на руїни будинку, які парували в нічній імлі, й, мах-нувши рукою Бурсу, дав знак рушати.
Остаточний удар
На сході зарожевіло небо. Пасма хмаринок наливалися багрянцем, їх пронизували стрімкі промені сонця. Синюваті зубці вершин Сьєрра-де-Гвадаррама з’явилися в ранковій імлі. Вони тремтіли на обрії від випарів землі й через те здавалися якимись казковими.
Тільки підсвідомо, за звичкою, яка вкоренилася з дитинства, Алессандро відзначив ту красу. Йому тепер було не до краєвидів. Кілька годин він, знемагаючи від утоми, брів через поля і долини, через пустельні дороги в Аравака, до своєї Катрен.
Спрага стискувала груди, в роті палило. Лосс нагнувся над струмком, який протікав по невеликому яру, припав губами до прозорої води. Що таке? Він нічого не відчуває. Знову те саме. Знову забув, що його тіло на грані двох світів, що йому в такому стані майже неможливо з’їсти що-небудь.
Алессандро з болісним стогоном підвівся. Як жорстоко він покараний. Навіть професору тепер краще, він потрапив в обійми темряви, яку так розхвалював і любив.
Швидше до селища. Аравака зовсім поряд, тут, за цим яром. Лосс, напружуючи останні сили, перестриб-нув через струмок і пішов по схилу. Він помічав, що його свідомість уже не контролює тіла, Що прогресуюча дія радонату скоро остаточно перетворить його в привида. Ось і зараз… Таке враження, ніби він іде по трясо-вині. Ноги поринають у ґрунт. Жахливо… Що ж буде, коли він засне? Він пірне в землю і загине, задихнеться там…
Недалеко забовваніли будівлі великого селища. Промені сонця вже золотили церкву й поодинокі високі антени телеприйому на будинках. Лосс знайшов стежку, яка вела до третьої від краю хатини й пішов городами. Минаючи грядку помідорів, він на ходу нагнувся, щоб зірвати плід. Але пальці його не змогли цього зробити. Лосс, стримуючи істеричний клубок, що рвався назовні з грудей, припав спраглими губами до помідора і, вре-шті, проковтнув його. Цього разу плід затримався всередині. Це дуже втішило Алессандро.
Але психіка Лосса була настільки деморалізованою, що він уже зовсім не міг керувати нею. Він відчув, як помідор просочився крізь його тіло й упав на землю.
Сльози розпачу й приреченості полилися з очей Лосса. Він дивився на зірваний помідор з неприхованою люттю, ніби той плід був винен у нещастях, що спіткали його. Беззвучний плач перейшов у судорожні ридання.
Біля хатини — низенької будівлі з плоским дахом загавкали собаки. Потім рипнули двері — й на порозі з’явилася жіноча постать у халаті, з маленькою дитиною на руках. Алессандро не помічав нічого. Він, затулив-ши обличчя руками, стояв на одному місці, бездумно похитуючись.
Жінка, здивована виглядом людини, наблизилася. Вона неголосно запитала:
— Сеньйоре, що з вами?
Лосс відкрив обличчя. Жінка скрикнула:
— Алессандро?!
— Катрен!
Так, це була Катрен. Її променисті сині очі, її каштанове буйне волосся, стягнуте жмутом ззаду. Тепер її обличчя перелякане, рот кривиться від болю.
— Алессандро! — простягнула вона руки, щоб обійняти чоловіка. — Що з тобою, коханий? Де ти був? Тебе звільнили? Чому в такому вигляді? Знову щось натворив?
Лосс відступив. Він боявся осквернити її своїм дотиком, бажав хоч на мить відтягти ту невблаганну хви-лину, коли вона довідається про все, що сталося. Як сказати їй?
— Чому ти відступаєш? Це ж я? Ось наша донечка. Дивись, яка вона велика й розумна. Поцілуй мене, любий.
Катрен кинулася до Лосса, щоб пригорнутися до його грудей. Лосс відсахнувся. Та було пізно. Жінка проникла крізь нього й упала на землю. Вона судорожно зірвалася на ноги, божевільним поглядом впилася в постать Алессандро.
— Що таке? Хто ти?.. Де я? — пробелькотіла вона перелякано. — Ти з того… світу? Ти мертвий?
— Ні, ні, — у відчаї видихнув Алессандро. — Катрен. Люба… Я до тебе прийшов. Мені потрібна допо-мога.
— Геть, геть! — безумно замотала вона головою. — Ти мертвий!
Лосс кинувся до Катрен, охопив її руками. Брудні сльози текли по його худих щоках.
— Допоможи, — хрипів він. — Ти одна в мене залишилася. Я пропаду, якщо ти не допоможеш.
Його руки тримали живе тіло коханої, але не могли відчути його. Катрен, завмерши від жаху, дивилася, як Алессандро наполовину проник в її груди. Це не її чоловік — рідний, любий Алессандро. Це якийсь вампір, привид, що з’явився мучити її.
Свідомість жінки не могла ні збагнути, ні витримати цього. Серце страшенно забилося. Розум потьмари-вся, колесом закрутилося все навколо. Дитина впала на землю, закричала.
— Катрен! — пролупав над городами відчайдушний крик.
Жінка тихо зойкнула і впала. Востаннє конвульсивно піднялися й опустилися груди, посиніло обличчя. Все. Немає більше нікого на світі, хто б допоміг Алессандро.
— Нема! — відчайдушно закричав Лосс, простягаючи виснажені руки до неба.
Біля сусідніх будинків заметушилися люди. Троє мужчин з кілками підскочили до Лосса.
— Злочин! — закричав хтось. — Хапайте його, він убив Катрен!
Двоє селян схопили Алессандро за руки. Він стояв непорушний, байдужий до всього. Руки селян пройш-ли крізь тіло Алессандро. Це так нажахало їх, що вони на мить отетеріли.
— Що… це… таке? — заїкнувся один. — Мати Божа, пресвята Маріє! Привид… Дух… А-а-а!..
Кинувши палицю, селянин припустив навтікача. Другий стовпом завмер поруч. У селищі піднявся шум. Від шосе наближалася група людей. Серед них Лосс упізнав Шліссера.
Прокляття! Знову над ним збираються коршуни. Ні, не вдасться на цей раз.
Алессандро востаннє поглянув на обличчя мертвої Катрен, на доньку, що, захлинаючись від крику, пов-зала по землі, й рішуче повернув до яру, геть від селища.
Йому вже було байдуже, куди й для чого йти. Аби тільки не бачити людей, не чути їхніх переляканих криків.
— Тримайте його! — пролунав різкий голос.
— Залиште, — сказав Шліссер. — Я сам…
Почулися похапливі кроки, важке сопіння. Алессандро не обернувся.
— Одну хвилиночку. Лосс… прошу вас.
Постать Шліссера була поряд. Він смішно, якось підтюпцем, шкутильгав по городині, намагаючись ви-передити Лосса.
Нарешті Лосс зупинився, байдужим поглядом зміряв міністра.
— Що вам потрібно?
Міністр витер обличчя хустиною, засопів.
— Я бачу, у вас сталося нещастя. Але я хотів тільки допомогти вам.
— І для цього послали агентів до Тенка, — гірко кинув Лосс.
— Ви самі винні. Ви поставили мене перед такою необхідністю. Але що там трапилось? Я нічого не знаю.
— Я не бажаю про це говорити! — гостро відповів Лосс. — Дайте мені можливість спокійно вмерти.
— Але чому ж? — примирливо запитав Шліссер, оглядаючись на своїх агентів. — Ми можемо продов-жити нашу розмову й укласти угоду…
Алессандро зневажливо зиркнув на міністра. За кого він вважає Лосса? За простачка? Віддати секрет Те-нка шакалам, які потім залишать Алессандро вмирати? Ніколи! Краще смерть!
— Угоду? Це мені нічого не дасть.
— А держава? — м’яко запитав Шліссер. — Невже вона не дорога вам? Невже ви не захочете відкрити своїй країні секрет винаходу?.. Подумайте про свій народ.
— Народ? — іронічно перепитав Лосс. Він озирнувся, його погляд упав на труп Катрен, навколо якого метушилися агенти. — Ото ваш народ — хижі пси, захисники закону.
Алессандро подивився темним поглядом в очі міністрові, жовчно процідив крізь зуби:
— Моїм трупом ви не поласуєте. Нічого не дістанеться. Досить того, що я натворив. Геть від мене, дайте мені спочити.
Лосс одвернувся від міністра й майже побіг до яру.
— Опам’ятайтесь, Лосс! — крикнув Шліссер. — Я не дам вам спокою. Я буду переслідувати вас усюди. Всі будуть жахатися вас. Опам’ятайтесь.
Лосс не відповів. Він заглиблювався в ущелину. Тоді Шліссер жестом покликав агентів. Кілька чоловік підбігли до нього.
— Що з жінкою? — запитав міністр.
— Мертва. Дитина жива.
— Передайте представникам влади, хай поховають. Дитину в інтернат. Переслідуйте Лосса. Не спускай-те з нього очей удень і вночі…
Запізніле пробудження
Кілометрів за три від Аравака агенти поліції наздогнали Алессандро. Він спочатку не помічав їх і йшов, похиливши голову, ніби розглядав щось на землі. Потім його вивели з отупіння голоси. Алессандро озирнувся. Зупинившись, він похмуро зачекав, поки агенти підійдуть на близьку відстань. Вони якось ніяково зупинились, один, очевидно, старший, довготелесий, з дурнуватою посмішкою на широкому рябому обличчі, ступив крок уперед.
— Що вам потрібно? — глухо запитав Лосс.
— Ми не хочемо вам поганого, — вкрадливо відповів довготелесий. — Ми знову від імені сеньйора Хуа-но Шліссера будемо пропонувати вам угоду…
— Яку угоду? — з гіркотою перебив Алессандро. — Ви розумієте, що мені нічого не потрібно? Залиште мене в спокої.
Довготелесий розвів руками, зітхнув.
— Такий наказ сеньйора Хуано. Вас залишать у спокої, коли ви згодитесь передати…
Лосс не дослухав до кінця. Круто повернувшись, він побрів Далі. Нічого говорити з цими людьми. Вони німі виконавці чужої волі, гвинтики поліцейського апарату.
Куди йшов Лосс, чого він хотів тепер? Думки були якісь в’ялі, безкрилі. Почуття голоду притупилося, зникала пам’ять. У голові — він це ясно відчував — почала дзвеніти висока надокучлива нота. Лосс зупинявся на мить, бив кулаком по голові, ніби хотів припинити безконечне дзижчання. О, якби відпочити хоч трохи. Але зупинятися не можна — земля проковтне його… На північ. Тільки на північ. Може, йому пощастить добратися до Парижа. Ех, якби перейти кордон Іспанії. Боже, допоможи йому, дай трохи сили… Побачити Моріса… Вій один міг би повернути Алессандро життя.
Сонце піднімалося все вище й вище, почало припікати. Агенти втомилися, піт заливав їм обличчя. Дов-готелесий почав згадувати чортів і ангелів, скинув піджак. Лосс вів їх глухими ущелинами, по камінню, через буреломи й завали. Два агенти десь о першій годині не витримали й відстали. Троє інших продовжували безглузде переслідування.
Тільки під кінець дня Лосс вийшов па шосе, що гадюкою звивалося понад гірською річечкою. Там його чекали інші агенти. Довготелесий радісно засміявся, знеможено сів на землю.
— Хай він буде проклятий — цей привид! — махнув він рукою. — Дайте мені поспати, більше я нічого не хочу.
Лосс не зупинявся, не слухав розмов агентів.