Оберст і його фронтовий камрад.
— Мальтшік, будем немного іграль. Айн, цвайн, корошо іграль.— Той, з пов'язкою на щоці, безцеремонно взяв шахівницю і, трохи захитуючись, скидаючи на долівку фігурки, почав розставляти їх.
Одвернутися, сказати: не хочу, не граю, йдіть собі геть в пекельну ніч, звідки й прийшли? То ще подумають, що він злякався, відступив, здався без бою, заховався під материне рядно.
"Ну що ж, я готовий!" В Павликові знов прокинувся той упертий, нещадний до себе Пасько, який ліз на край вербової гілки, щоб собі і всім на світі доказати: він може!
Веселий хмільненький фронтовий камрад усадив оберста на лаву, сам став за ним, сперся руками на його плече і тепер сміявся, поляскував друга, підохочував його, як мисливець підохочує натренованого хорта: ату! Вперед! Зразу — і на шмаття його!
Та оберст після яєчні й шнапсу був затятий в думках, в честолюбстві, а сів за дошку — і в голові попливли хмари, а може, димова завіса з жовтим отрутним газом, летіли шматки траурних маршів, а фігурки тікали від нього, ховалися в окопах, і він мерзло супився, ліз напролом, важко й грізно дихав. Павлик вліпив йому конем перед самим носом"
— Мат вам, гер оберст!
— Ах-ха-ха! Ах-ха-ха! — залився, зареготав фронтовий кам" рад і щиро, з усього розмаху ляснув оберста по плечу.— Ето есть некорошо! Некорошо есть! Ганс, я не понімаль! Две сот марок ти виіграль у мой, у меня, а мальтшік проіграль! От-шінь, отшінь некорошо!
Від того реготу в оберста все лице пересмикнуло, затрепетало холодними жилками, він згріб фігурки й розсипав, знов хотів їх розставити, і видно було, як у нього дрібно-дрібно трусяться руки.
— Нох айн маль! Ще раз!
Тяжка, зловісна тиша повисла в хаті. Треба було кинути все, одвернутися, сказати: годі, не хочу, вбийте — не буду грати.
Але оберет, вже зовсім сліпий од накуреного диму (вони вдвох смалили сигарети), од реготу, од хаосу в голові, од нестерпної отруйної завіси, ломився крізь амбразури, крізь колючий дріт, в прірву, і тягнув за собою Павлика. А Павлик теж був як в лихоманці, не тямив, не розумів, над яким він урвищем повис.
Ніхто з них і не чув, як легенько прочинилися двері і заглянула в хату закутана в хустку білявенька Зінька. Вона притискала до грудей маленьку макітерку, ще теплу; то вона принесла Павликові добре підсмаженої картопляної бабки та ще й на густій соєвій олії, яку вони виміняли у німців. І от Зінька стала й оторопіло кліпала очима: що тут коїться? Повно диму в хаті, один німець регоче й пихкає цигаркою, а другий пригнувся над лавою, вп'явся очима в Павлика, ніби хоче проковтнути його. І коли Павлик в тому ж лихоманному азарті вигукнув: "Амба, капут вам, фріци!",— а за спиною реготнув отой з пов'язкою, оберет раптом підскочив, скреготнув зубами і вихопив пістолет...
Зінька довго не могла отямитися, розповісти потім людям, як воно все обернулося.
Гримнуло в хаті, вдарило вогнем і димом. А в диму — крик і гвалт! Охнув Павлик, несамовито скрикнув німець, отой з пов'язкою, вдарив оберста по руках. Брязнув на долівку пістолет, випала обойма, й посипались патрони. Видно (так люди потім говорили), навіть фронтовик-німчак був приголомшений диким засліпленням оберста, його скаженою люттю, безсилою жорстокістю. І жорстокістю проти кого — проти лежачого хлопчини? Він з криком ударив свого друга в спину, одкинув його до дверей, і вдвох вони .мало не впали на Зіньку. Макітерка випорснула у неї з рук, бухнулась на високий поріг — і тільки бабка запарувала гарячою парою під ногами. А Зінька, до жаху налякана, з одним черепочком в руках, шмигнула у двері і, як мишеня по снігу, застрибала боком, навскоч додому. Що вона крикнула матері, сама не пам'ятає.
15
Мабуть, ніхто в селі так не любив дітей, оту замурзану, голодну, голопузу малечу, як добра, зморщена й зсутулена в клопотах Вустя. І ні в кого в хаті не товклося стільки малих розбишак, як у тітки Вусті, і своїх, і сусідських, і менших, і старших. То була справді в селі гуртова, одчинена для всіх хата, як і добра Вустина душа: заходьте, пригостить вас, зігріє, розпитав про ваше здоров'я, про бабу і бабиних онуків, дасть вам трави од пристріту і від ломоти в попереці, а дітям вашим, дивись, знайде якийсь гостинчик. Аби не тітка Вустя, хтозна, чи знали б діти в селі, що молена виростати одним великим гуртом, сім'єю, всім, своїм і чужим, в одній хаті.
Зараз тітка Вустя, нап'явши на свою голу душу куфайчину, притупотіла, настрахана, до Павлика, а двері тут навстіж, а в хаті темнющо, а смердить паленим порохом і накуреним димом, аж в горлі дере.
— Господи, де ж воно, дитя? Що зробили з тобою, синку, оті бузувіри? Іроди, поножовщики, на кого вони руку підняли? Мало їм крові на землі, щоб їх трясця била! Моїх двох синочків забрали, а тепер і цього безневинного, хлопця золотого!..
Вустя завмерла. їй здалося, що хтось в темряві поворушився.
— О, милосердний... Хто там ще є?
— Тітко, не оплакуйте мене. Я не вмер, я живий. Йдіть сюди, в мій куток.
Пресвята богородиця — Павликів голос! їй-богу, він озвався, золоте дитя! Та чи це не сон, не мариться їй?
— Павлику, як же воно? Не лякай, душа вискочить з тіла!..
— Присвітіть. Сам не второпаю.
Поки вона роздмухувала жар, поки присвічувала той нужденний каганець... І вжахнулася: кров! На щоці й на пальцях у Павлика! Не густо, легенько текла кров із чуба, темною латочкою напливала на скроню.
— Видно, гад, стріляв у сказі, в засліпленні і от промахнувся. Поза вухом чиркнув. Бачите, аж пальці в мене клеяться. І подушку я вимазав...
Павлик глянув на сусідку, на її біле, змертвіле, заклякле од жаху лице і засміявся, тільки якось нервово, з сухими спазмами в горлі:
— Не лякайтесь, тітко. Тепер я сто років житиму. Падав з верби — не розбився, стріляв у мене фашист — не вбив. Може, я од смерті зачаклований, як ото в казках буває? — і він знов здавлено й сухо засміявся, а проте (Вустя бачила) пальці у нього вистрибували, не могли застебнути ґудзика.
— Збирайся, Павлику, збирайся швидше. Бо раптом ще раз приволочиться той ірод мерзлоокий, воно ж п'яне,— зиркнула Вустя на вікно, а там тьма чорна, крики й гортанні голоси, і її вжахнула ця думка про оберста.— Давай, синочку, скоріше, я допоможу тобі, у мене в хаті перебудеш.
Вустя знала: де вона, там до неї прибіжать її солов'ята — он стоять вже нищечком в сінях і під хатою.
— Ану, діти, підтягуйте сюди санки, до порога, та хутенько. Мала, присадкувата Вустя, на коротких ногах-ступочках,
однак вхопила Павлика, згребла в оберемок, обгорнула його ковдрою і сама понесла з хати (а збоку бігла й підтупцювала Зінька). Всадили його в сани, взялись гуртом і попхали ґринджоли в темряву, в замети, через споночілий сад.
Десь ревли марші на вулиці, і двоє за берестком сварилися добірною німецькою лайкою.
В приземкуватій, довгій, обвішаній дитячими штаньми й сорочками хаті, де клубками стояла пара й густо пахло чимось одвареним, знайшовся куток і для Павлика. Перенесли його туди, між якісь торби й вузли, і одразу сповзлися до нього всі Вустині дітлахи, хто з лежанки, а хто з печі, а може, тут було двое-трое й сусідських. Павлик ніяк не міг вгамувати в собі нервовий дрож, давився од сухого сміху і знов починав розказувати :
— Тітко Вусте, чуєте: зо мною щось трапилося! Коли той оберет вистрелив, я аж підскочив і сів. Дивлюсь, а я сиджу, ось так, рівно сиджу, ну так, як сидів колись раніш, до верби. Не вірив, та й зараз не вірю собі: гляньте, хіба може бути таке? Це ж чудо якесь! А може, а може, і біга... і ходити я почну колись? Га, тітко?
— Аякже, аякже, Павлику! Ти послухай: в мого брата жінки, в Гальки, на хуторі Дишловому вона живе, таке нещастя скоїлося: малу її дочку пес колись перелякав. Стрибнув на неї з-за воріт, гавкнув, дурний,— і мале заніміло, не балакало зовсім, голос пропав. Мучилось дитя років п'ять чи шість. Та оту жнива, коли саме хліб косили, понесли Гальку коні, просто з гори поперли в ставок, на кручу, от-от розіб'ють і воза, і її, а мале схарапудилося, та як закричить: "Мамо! Мамо-о!" І стала дівчинка говорить. Вибалакалась і так зараз лепече, як ластівка... Воно, Павлику, недаром люди кажуть: клин клином вибивають. Ото як перетрясло людину, треба ще раз потрусить, і все стане на місце, я так бабським розумом думаю. Ану, сядь! От бачиш, ти рівно сидиш, гарненько. Вір моєму слову: ти видужаєш, Павлику, зовсім видужаєш! Скоро наші прийдуть, армія наша, звільнять село, і ТИ поїдеш у Київ. А таля, у Києві, там є такі мудрі голови, хвігурги називаються, вони з дощечок, з дровенячок живу людину тобі стулять. А ти ж молоденький, ти здоровий, ти ще бігатимеш так, що Салабай за тобою не вженеться. Правда, синку!
Вустя не просто прибалакувала, вона знайшла чисту мар-лечку, якусь густу, як мед, мазь, обв'язала Павликові голову і сказала, що подряпина в його чубі зовсім легка, днів за два, за три все присохне, заживе, і вона, Вустя, ще вдарить під "ойру" оцими чунями на Павликовому весіллі, на клапті поб'є бабське ввуття. Видно, дуже подобалося Зіньці веселе материне ворожіння й приплакування: дівчина стояла тут же, коло матері, за всім стежила великими здивованими очима і розтуляла губи, м'яко, з добротою, трохи присоромлено усміхалася. А Павлик покірно підставляв голову, з-під Вустиних рук поглядав на Зіньку, на її кирпатеньке розумне лице, і йому дуже багато хотілося сказати їй, ну хоча б таке:
— Коли все збудеться, Зінько, чуєш, все те, що мати твоя сказала, і я поїду в Київ, то й ти поїдеш зо мною, добре? А там, після хірургів, ми знаєш що зробимо? Ми візьмемося з тобою за руки і побіжимо, ні, просто полетимо на високі гори, щоб подивитися на Дніпро, на лаврські печери, на те місце, де стояв колись бог Перун, висічений з дерева, і сяяв золотою головою... Ми ж з тобою, Зінько, дружимо давно-давно, з самого дитинства, і давай хай буде й далі так, вічно, скільки ми й житимемо, правда?
Обережно помацав Павлик перев'язку і знов якось здавлено, сухо засміявся до когось невидимого, може, до своїх думок:
— Бачите, як воно виходить: фріц хотів мені зла, а все навпаки обернулося. У злих завжди так: копають яму для когось...— раптом Павлик стрепенувся, застиг з німим напруженим страхом на обличчі, мовби до чогось прислухуючись за вікном.— А мати моя? Ми ж забули про неї! Прибіжить, гляне, в хаті — кров, нема нікого...